Формалізовані прагнення України до інтеграції з ЄС мають 27-річну історію. Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом (УПС) набула чинності 1 березня 1998 року (через 4 роки після підписання). Тоді українська дипломатія, на чолі з Борисом Тарасюком, розгорнула наступ на євроінтеграцію, прагнучи якомога швидше отримати для України статус держави, асоційованої з ЄС.
Ескалація Косівського конфлікту, який завершився військовим втручанням НАТО з боку Албанії, просербські настрої переважної частини українського суспільства, що ґрунтувалися на почутті православно-слов’янської солідарності, не дозволяли прозахідному табору України просувати її зближення із НАТО. Єдиним можливим варіантом залишалася орієнтація на Євросоюз. Тому тодішні зусилля України, спрямовані на отримання сигналу з Брюсселя щодо існування «відкритих дверей» до ЄС, мали для неї неабияке значення.
Ця офензива зірвалася після питання, поставленого фінським урядом країнам-членам ЄС щодо масштабів розширення Євросоюзу (так званий «документ з Сааріселькя»). Дискусія навколо цієї проблеми, всупереч сподіванням українців, була де-факто припинена в липні 2000 року внаслідок спільної заяви німецького та французького міністерств закордонних справ, які в опублікованій доповіді про майбутній кордон об’єднаної Європи зазначали, що вступ України до ЄС був би тотожний ізоляції Росії. Сьогодні ця історія має символічний вимір, який ілюструє незмінну політичну лінію найбільших впливових держав-членів Євросоюзу щодо України. Його фундаментом є вищість інтересів Росії та небажання подальшого розширення ЄС.
Читайте також: Очікування та реальність
Початок XXI століття – бурхливий для України – не спричинив поступу у справі європейської інтеграції країни, який би означав початок процесу її приєднання до Євроспільноти. Українські надії на членство в ЄС не виправдала ні Помаранчева революція, ні Революція гідності. Після першої, у 2007 році, Україна увійшла у програму ЄС «Чорноморська синергія», а 2009-го – приєдналася до країн Східного партнерства. Після другої – досягла значних успіхів у зближенні з ЄС (підписано Угоди про асоціацію, поглиблену зону вільної торгівлі, спільний авіаційний простір та безвізовий режим для громадян України).
Небажання розширювати ЄС
Втім, немає жодних передумов, які б дозволили передбачати, що цей процес триватиме. Україна отримала усе, що могла отримати – існуюча модель розвитку відносин з ЄС вичерпана досягненням усіх її стратегічних цілей, крім членства в ЄС. Відтак, саме цього впливові країни-члени Євросоюзу не бажають надавати Україні, і немає жодних ознак того, що вони переглянуть свою позицію у найближчому майбутньому.
Розширення ЄС до будь-якої менш розвиненої країни відкидається виборцями чільних країн. У 2005 році Франція внесла до своєї конституції (ст. 88-5) положення щодо ратифікації шляхом референдуму стосовно кожного наступного договору про приєднання з державою, кількість мешканців якої перевищує 5% населення ЄС. Небажання французів розширювати Європейський Союз настільки велике й очевидне, що стало джерелом дій президента Еммануеля Макрона, який, сподіваючись, що це послужить на користь його виборчої кампанії, у 2019 році демонстративно ображав українців, називаючи їх небажаними у Франції іммігрантами. Безперечно, французький референдум щодо вступу України до ЄС завершився б неприйняттям договору про приєднання.
Читайте також: Даніель Шеліґовський: «Бракує політичного сигналу для країн Східного партнерства, щоб зробити його знову привабливим»
Подібний висновок насувається внаслідок уже не теоретичного, а реального референдуму у Нідерландах, що відбувся у 2016 році, під час якого тодішнє голландське суспільство відхилило ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Цей акт мав консультативний, необов’язковий характер, і хоча він не був спроможний зупинити асоціацію, проте яскраво відображає настрої виборців Західної Європи.
Шанси на відкриття ЄС для України також зменшуються через здатність Росії корумпувати важливих європейських політиків, і таким чином впливати на їхнє відношення до Києва. Перелік провідних політиків ЄС, корумпованих Росією, очолює Герхард Шредер. Друге місце займають два колишніх канцлера Австрії: Вольфганг Шюссель (з 2019 року член ради директорів нафтової компанії «Лукойл») та Крістіан Керн (належить до ради директорів «Російської залізниці»). До кола добре оплачуваних лобістів Газпрому належить колишній прем’єр-міністр Швеції Йоран Перссон і колишній прем’єр-міністр Фінляндії Пааво Ліппонен. Добрим прикладом є також колишній міністр закордонних справ Австрії Карін Кнайсль, якій у 2021 році була подарована посада у наглядовій раді «Роснефть».
Вичерпання потенціалу орієнтації на Німеччину
Починаючи з 2014 року, у політиці щодо ЄС, Україна орієнтується на Німеччину. Однак цей напрям вичерпав свій потенціал після 2017 року (тобто, після набрання чинності Угоди про асоціацію), a 2021 рік задемонстрував Німеччину як головного промоутера співпраці ЄС з Росією (питання газогону «Північний потік-2»). Результат виборів у Німеччині, під час яких найбільше голосів одержали соціал-демократи на чолі з Олафом Шольцом та їх ймовірне співурядування, не вселяє надію на перегляд існуючої політики ФРН у цьому аспекті.
Ситуація з безпекою у Центральній Європі, враховуючи поточний стан речей в Україні, стрімко погіршується. Тиск з боку Берліна у справі про завершення «Північного потоку-2» та президента Франції Емманюеля Макрона щодо відновлення співпраці ЄС з Росією, іміджева катастрофа Євросоюзу з нагоди візиту Жозепа Борреля до Москви, заява Міністра закордонних справ ФРН Хайко Масса про відмову Німеччини від поставок зброї Україні, німецько-французька спроба запросити Путіна на саміт ЄС у червні 2021 року, німецьке та французьке засудження України, яка намагається захищатися (використання Україною турецького безпілотника для придушення вогню російської артилерії) – усе це не віщує появи можливості отримання Києвом підтримки Берліна і Парижа для подальшого наближення України до ЄС.
Можливості Польщі у наданні підтримки Україні – 6 практичних рекомендацій
Гучна суперечка Польщі Брюсселем часто служить «свідченням» для тези про те, що Польща втратила здатність ефективно просувати процес європейської інтеграції України. Такий погляд є хибним. Польща виступає проти централізації ЄС, оскільки будучи децентралізованим, він розширюватиметься швидше, ніж централізований, у якому домінують Німеччина та Франція, що прагнуть «перезавантаження» у відносинах з Росією.
У коротко- та середньостроковій перспективі процес європейської інтеграції України зайшов у глухий кут, незважаючи на цю суперечку з приводу зазначених вище причин. У ситуації пануючої політичної кон'юнктури з невідомим часовим горизонтом строку тривання дійсного стану речей, Польщі та Україні варто зосередитися на обраних поточних завданнях.
Їх багато і більшість з них не належить до євроінтеграційного процесу, проте існує кілька практичних варіантів дій щодо наближення України до ЄС.
Читайте також: Спільним шляхом. Де Польща та Україна можуть стати корисні одна одній
1. Структурний діалог між ЄС та Асоційованим тріо. Вірменсько-азербайджанська війна та суспільний бунт у Білорусі більш виразно, ніж будь-коли раніше розділили країни Східного партнерства на такі, що відмовилися від орієнтації на ЄС й такі, що її поглибили. Влітку 2021 року, Україна, Грузія та Молдова – три країни з цієї групи – започаткували так зване Асоційоване тріо (А3) з наміром інтенсифікувати контакти з ЄС. Навіть якщо побудова структурного діалогу (зустрічей представників Ради ЄС та, можливо, обраних із цією метою представників міжпарламентської асамблеї А3) мала лише тимчасовий характер, варто зважитися на такий крок.
2. Розвиток транспортно-комунікаційної інфраструктури між Україною та східним флангом ЄС (зокрема, завдяки Ініціативі Трьох морів). Україна вже співпрацює у численних проєктах цієї Ініціативи, а реалізація наступних, з метою зміни матеріальної (інфраструктурної) реальності в регіоні, була б конкретним, бажаним кроком.
3. Проголошення та форсування разом з Польщею постулату щодо приєднання України до зони роумінгу мобільного зв’язку ЄС. Масштаб української імміграції до ЄС перетворив би таке досягнення у важливий аспект, сприятливий для мільйонів людей.
4. Використання Консультативної місії ЄС в Україні для передачі Україні досвіду Фінляндії, Естонії та Польщі щодо оборонних функцій прикордонних служб і поліції, у разі загрози безпеці держави.
5. Заснування Польсько-українського банку крові на випадок війни та великих катастроф. Суспільства Польщі та України мають дуже подібне відсоткове співвідношення частоти поширення окремих груп крові, і така установа мала б не лише символічну, але й практичну сутність.
6.Спільна популяризація на міжнародній арені цивілізаційного та організаційно-правового доробку Центральної Європи за часів «Речі Посполитої Обох Народів» – її громадянських, лібертаріанських, республіканських, парламентських та конституційних особливостей, релігійної толерантності «золотого віку» багатонаціональності й багатоконфесійності, презентація спадщини її народів (польського, українського, литовського, білоруського) – давнішніх демократичних устроїв, яких, щоправда, торкнулися численні негаразди, викликані насильством російських та німецьких поневолювачів, але яким притаманні вікові, укорінені традиції.
Публікація (окрім ілюстрацій) доступна згідно з умовами ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International. Дозволяється будь-яке використання роботи за умови, якщо вказано інформацію про правовласників. Завдання, що виконується для суспільного інтересу, фінансується Міністерством закордонних справ Республіки Польща. Думки, висловлені у цій статті, належать авторам і не відображають офіційних поглядів чи позицій Міністерства закордонних справ Республіки Польща