«Деконструкція наполягає не на тому, що істина ілюзорна, а на тому, що вона інституційна» (Террі Іґлтон)
Теорія постмодерну в англо-американській традиції (англомовній) дуже мало досліджена в Україні. Найімовірніше, ви без проблем знайдете друковані тексти й викладацькі курси з «Історії сексуальності» Фуко й деконструкції Дерріда (цих французьких постструктуралістів, які не були в захваті від того, що до них на Заході застосовували термін «постмодерністи»). Але чого ви не знайдете (і тут я хотів би помилятися) в українському інтелектуальному просторі, так це лекцій про Лінду Гатчен, яка ввела до наукового обігу термін «історіографічна металітература», чи подкастів про «постмодерну педагогіку» Дугласа Келлнера.
Так, скажімо, ключового тексту Жана-Франсуа Ліотара «Ситуація постмодерну. Звіт про знання» (La Condition postmoderne: rapport sur le savoir, 1979) немає українською повністю (надруковані лише фрагменти в журналах), але в нас є тексти Фуко, Дерріда, Бодріяра тощо. Отже, французька постструктуралістська традиція в Україні більш-менш представлена як у друкованій літературі, так і в університетських курсах і на ютуб-каналах. Щодо англо-американців (Канада теж у цьому списку), я можу згадати лише ключовий текст Фредрика Джеймісона «Постмодернізм, або Логіка культури пізнього капіталізму» (видавництво «КУРС»), який вийшов українською в Києві ще 2008 року, і текст (не найголовніший в його кар’єрі) Девіда Гарві «Бунтівні міста. Від права на місто до міської революції» (Київ: Медуза, 2021).
У контексті цих двох останніх постатей, а саме Джеймісона й Гарві, згадуються дебати в Торонто 2019 року між словенським психоаналітиком лаканівської школи Славоєм Жижеком і американським клінічним психологом Джорданом Пітерсоном. Уривок, який можна подивитися на ютубі, називається «Where Are The Marxists?» («Де (ці) марксисти?»). Жижек, вислухавши «аргументи» Пітерсона про політкоректність (political correctness) постмодерністів, ставить йому питання щодо постмодерністів-неомарксистів, якими американський мислитель лякає своїх фанатів. Жижека цікавить, чи є якийсь список цих неомарксистів, просить надати хоч якісь імена постмодерністів (бо Пітерсон ставить знак рівності між постмодерністами й неомарксистами). Коли він запитує, хто ж ці неомарксисти, переповнений зал вибухає оваціями на підтримку Жижека. Він продовжує далі: «Де цей неомарксистський елемент у постмодернізмі?». Пітерсон, намагаючись пригадати назви якихось організацій, потупивши погляд бурмоче собі під ніс: «Що ж, у соціальних науках менш консервативні голоси». Жижек бере слово й сам дає відповідь на своє запитання. Один з тих, кого записують до кола неомарксистів, є Девід Гарві. Але він пише дуже серйозні книжки з економічного аналізу, зазначає Жижек. Є ще один «старигань», якого не варто спрощувати. Це Фредрик Джеймісон. Але як Гарві, так і Джеймісон, каже Жижек, абсолютно маргіналізовані нині представниками (цього) «політкоретного мейнстриму» (яких Пітерсон називає неомарксистами).
Читайте також: Ad absurdum. К’єркегор і відчай філософа
Щоб ми змогли перейти від джерел постмодерну, про який так багато говорять сьогодні (хоча не забуваймо і про актуальність таких понять, як постпостмодерн і метамодерн), до першого автора, якого ми розглянемо в наступному нашому тексті, а саме до Джеймісона, я запропонував би взяти до рук книжку (на жаль, поки лише англійською мовою) британського автора Перрі Андерсона «Витоки постмодерну» (The Origins of Postmodernity, 1998). Автор, британський політичний філософ, звернувся до джерел терміна «постмодерн» (яким свого часу позначали стан соціуму), щоб дослідити, як виник цей термін, у якому контексті використовувався й чому став актуальним в соціальній філософії. Варто пам’ятати, що джерела поняття «постмодерн» знаходять у літературі, а сходження до своєї слави постмодерн починає з архітектурного стилю (згадаймо одного з авторів, до яких ми ще повернемося окремою колонкою, а саме Чарльза Дженкса). Але задовго до книжок і будівель усі основні риси постмодерну можна було знайти в живописі (постмодерн досяг свого піку в попарті, наприклад творчості пізнього Енді Воргола), скульптурі, а отже, в естетиці.
Есей Андерсона, який спочатку був вступом до книжки «Культурний поворот» американського теоретика культури Фредрика Джеймісона, згодом переріс у повноцінну книжку. Сам Андерсон вважає, що обговорювати поняття постмодерну без обговорення книжки Джеймісона є нині абсолютною безглуздим заняттям. Саме тому книжка «Витоки постмодерну» є не тільки скороченою історією постмодерну, а й показує роль Фредрика Джеймсона у його формуванні. Отже, Андерсон вважає, що обговорення постмодерну неможливе без обговорення ідей Джеймісона. Це як обговорювати становлення християнства, ігноруючи роботи отців церкви. Книга Андерсона розмотує клубок терміна «постмодерн», який, перш ніж стати філософською категорією, пройшов довгий шлях у культурі, обріс різноманітними змістами, які зрештою кристалізувалися в теорії Джеймісона. Основними авторами, з якими працює Андерсон у визначенні терміна «постмодерн», є постаті, які розмірковували про цей феномен і зробили постмодерн предметом аналізу, а саме: Ігаб Гассан, Жан-Франсуа Ліотар, Юрґен Габермас і сам Джеймісон.
Уже згаданий мною французький філософ Ліотар не є, за визначенням Андерсона, філософом-постмодерністом, він філософ, який зробив постмодернізм необхідною теоретичною оптикою для пояснення інтелектуального стану сучасності (а саме сфери знання в сучасних розвинених суспільствах). За словами Андерсона, саме Джеймісон запропонував найбільш адекватну теоретичну конструкцію пояснення постмодерну, пов’язавши в одне ціле мистецтво, культуру, соціальну теорію, економіку. Варто зазначити, нині Джеймісон стверджує, що слово «глобалізація» адекватніше описує те, що раніше було описано словом «постмодерн».
Простіше кажучи, Андерсон вважає, що тому, хто хоче зрозуміти значення терміна, слід звернутися до ключової праці Джеймісона (це приблизно 450 сторінок академічного тексту). Ця книжка, на відміну від книжки Андерсона, є українською, і гріх її не прочитати. Отже, у своїй праці Андерсон проводить генеалогію постмодерну, починаючи з часів, коли цей термін виник в іспаномовному світі в 30-ті роки XX століття. Його запропонував іспанський літературознавець Федеріко де Оніс, друг Унамуно і Ортеґа-і-Ґассета. Цікаво, що термін «постмодерн» він застосував, описуючи консервативну течію в межах самого модернізму (як руху всередині естетики). Оніс пише про ідею постмодерністського стилю в мистецтві. Далі, ідучи за часовою хронологією, Андерсон досліджує, як і в якому значенні з’являється термін «постмодерн» в історика Арнольда Тойнбі, поета Чарльза Олсона, соціолога Чарльза Райта Міллза, критика Ірвінга Гові. Я не перелічуватиму всіх ключових теоретиків, яких оглядає Андерсон, зазначу лише, що в роботі він намагається показати, ким були ці перші провісники постмодерну (Оніс, Тойнбі, Олсон, Гові, Міллз) (критики Постмодерну здивуються тому, що Ніцше серед них нема й бути не може), завдяки кому відбувалася кристалізація постмодерну (Гасcан, Дженкс, Ліотар, Ґабермас).
Третю, головну частину книжки Андерсона, яка має назву «Схоплення», відкриває постать Джеймісона. Знов-таки, на подив критиків, саме американець Джеймісон, а не французи Дерріда, Фуко чи Ліотар, краще за всіх схоплює значення поняття «постмодерн» у своїй книжці «Постмодернізм, або Логіка культури пізнього капіталізму». Якщо спростити, то маємо таке твердження: щоб зрозуміти, що таке постмодерн, потрібно зрозуміти, що таке капітал (природу капіталізму).
Четверта, остання частина книжки має назву «Наслідки». Тут Андерсон міркує, як можна зрозуміти постмодерн. Постмодерн — це культурне поле, задане трьома історичними координатами. По-перше, доля панівного порядку, коли після Другої світової війни аристократична традиція втратила владу по всій континентальній Європі. Але зберігалася буржуазія, яка протягом двадцяти наступних років поступово зникла. На місце буржуазії прийшли проєктанти, менеджери, аудитори, коменданти, керівники й біржові ділки сучасного капіталу. Як називає їх Андерсон, функціонери всесвіту грошей, який не має соціальної сталості та стабільної ідентичності. По-друге, це еволюція техніки. Науковий прогрес після Другої світової війни набув погрозливого вигляду, бо саме технічне вдосконалення дало життя жахливим інструментам убивств і руйнувань (створення ядерної бомби як квінтесенція цього процесу). Попри загальну індустріалізацію, ентузіазм модерну повільно собі зникав. Далі з’явилося телебачення — перший технологічний прорив всесвітньо-історичного значення післявоєнної епохи. У межах засобів масової інформації телебачення відібрало в радіо та друкованої продукції функцію інструмента соціального поневолення. Якщо раніше модерн був одержимий образами машинерії, то тепер настала епоха машинерії образів. Телевізор, а потім і комп’ютер народжували образи, з якими не могло конкурувати ніяке мистецтво. Постмодерн став показником критичних змін у взаєминах між різними технологіями та уявою мас. По-третє, це політичні трансформації після Другої світової війни: підтримка лівих рухів у Європі, послаблення Хрущовим репресивної моделі СРСР після смерті Сталіна, деколонізація країн третього світу, боротьба з бюрократизацією Китаю за часів Мао. Слід згадати й про революційні спалахи освіченої молоді в розвинених капіталістичних країнах, робочі страйки, послаблення традиційного морального порядку.
Читайте також: Жанові Бодріяру — «Волтові Діснею сучасної метафізики» — 95
Але всі ці зміни тривали недовго. Політичні мрії 1960-х були зруйновані, травневі заворушення у Франції стухнули (почався застій 1970-х), радянська «відлига», заморожена Брєжнєвим. Празька весна як найбільш смілива спроба комуністичних реформ була розчавлена військами Варшавського договору. Китайська культурна революція випустила назовні терор. Британський неомарксист Террі Іґлтон зазначає, що саме досвід поразок став джерелом постмодерну. У 1980-ті роки праві (Рейґан, Тетчер) пішли в контрнаступ. Відбувся підйом західного неолібералізму. Відбувся демонтаж комунізму в Східній Європі та СРСР, який був неспроможний конкурувати економічно із Заходом і політично демократизуватися в себе вдома. У світі запанував капіталізм (а отже, і постмодерн), глибинним сенсом якого була ліквідація всіх політичних альтернатив.
Модерн завершився, коли був втрачений останній антонім. Саме наявність іншого соціального порядку було основним горизонтом модерну. Коли зникла альтернатива, настала епоха постмодерну. Постмодерн народжується з поєднання déclassé (декласованого) соціального порядку, медіатизованої технології та монотонної політики. Усе це відбувається в 1970-ті. Капіталізм (уже транснаціональний за своїм характером) як ціле вступив у нову історичну фазу. У 1980-ті відбувається так званий рейґанівський економічний підйом (з усіма його наслідками). У цьому підйомі в одній точці зійшлися всі розрізнені елементи постмодерну: розгнуздані хвастощі nouveau riche (нових багатіїв), управління державою через картинку в телевізорі, консенсус консервативних південних демократів. Саме ейфорія цієї нової кон’юнктури, пише Андерсон, і породила перший реальний сплеск постмодерну. Отже, постмодерн виникає як культурна домінанта в заможному капіталістичному середовищі з дуже високим рівнем споживання. Постмодерн (за Джеймісоном) — це стадія розвитку капіталізму, коли культура тісно переплітається з економікою. Андерсон написав свою книжку 1988-го, за кілька років до того, як усі почали визнавати кінець постмодерну (який, скоріш за все, таки настав), і почався так званий постпостмодерн (одним з представників якого можна назвати вже згаданого словенського філософа Славоя Жижека). Але це вже інша тема й інша постать, до якої я ще повернуся.