1. Часто можна почути думку, що сучасне суспільство дуже атомізоване: люди не бажають брати участь у житті місцевої громади, а часто навіть не знайомі зі своїми сусідами. Одним словом, вони живуть за принципом «моя хата скраю». Чи притаманне це, на вашу думку, сучасним українцям?
2. Що, на вашу думку, може спонукати громадян до активної співпраці зі своїм безпосереднім оточенням у межах села, міста, району чи окремого будинку?
3. Чи може держава щось зробити для стимулювання такої співпраці?
Олена Білозерська, ветеранка, блогерка:
1. Це притаманне українцям, як і мешканцям інших країн, це загальні тенденції. Але це стосується не всіх українців. Є дуже активні люди, які в разі потреби вміють швидко збиратися в невеликі, але дуже ефективні спільноти та розв’язувати проблеми, що виникли. Якщо масштаби проблеми більші за окремо взяте ОСББ і стосується, наприклад, всієї країни, то ці маленькі групки, яких стає дуже багато, цілком можуть діяти і в масштабах країни.
2. Тільки проблема, яка виникає та загрожує всьому безпосередньому оточенню в межах міста, села, району чи будинку.
3. Держава постійно це робить, не розв’язуючи проблеми людей, ставлячись до цих проблем формально та змушуючи людей діяти самостійно.
Андрій Тараман, ветеран, депутат Іллінівської ОТГ, Донеччина:
1. Насправді багато людей підсвідомо усамітнюються, бо мають таку захисну реакцію на все, що відбувається. Причин може бути декілька: зайнятість та бідність, через що люди мають забезпечити собі хоч мінімум, і їм до всього іншого байдуже. Страх перед роботодавцем, владою, страх осуду тих, хто не є однодумцем. Вивчена пасивність індивідуума або цілих локальних громад. Можу пояснити навіть на власному прикладі: я працював ветеринарним фельдшером і, окрім роботи та власного господарства, нічим іншим якось і не цікавився, поки не відбулася подія, яка змусила мене по-іншому подивитися на важливість гуртування задля досягнення спільних цілей. Історія появи ще до війни активної спільноти в нашому селі Олександро-Калинове почалася з… обурення. Районна влада вирішила перевезти унікальний старий трактор, який стояв на постаменті в нашому селі та навіть був зображений на гербі, до музею міста Костянтинівки. І ми це відчули не тільки як зазіхання на нашу історію, а й як зневажливе ставлення до сільських мешканців — наче нас скинули з рахунків та вказали на другосортність. Мовляв, навіщо вам ті артефакти, ви ж село селом. Тривала боротьба за повернення трактора переросла у створення в селі громадського об’єднання «Енеїда», появу власного музею довкілля, що зібрали силами мешканців села, розвинення руху «зеленого туризму», який у 2013 році вивів наше село на перші сходинки найбільш привабливих сільських громад в області. А коли Олександро-Калинове стало прифронтовим, громадська та волонтерська активність мешканців не вибухнула з нуля, як деінде, а мала потужне підґрунтя. У нашому музеї з’явилася кімната, присвячена сучасній війні, а всі ці роки працювала група волонтерів «Смолянська плутанка», яка постачала маскувальні сітки до армії.
2. Тем, навколо яких можуть об’єднуватися люди, безліч. Нам, наприклад, вдалося об’єднатися для збереження історії рідного краю та розвитку території для залучення інвестицій так званого зеленого туризму. Хтось гуртується для розв’язання проблем довкілля, хтось — навколо створення комфортного середовища для дітей та молоді. Насправді можна намагатися творити в селі якісь бізнеси, де будуть працювати кілька людей, а можна спільно напрацьовувати алгоритми залучення всього села. Біля нас розташований регіональний ландшафтний парк «Клебан Бик», також є музей та щорічний фестиваль «Смолянський куліш», що вже стали «родзинкою» у всіх туристичних маршрутах Донеччини, це успішне поєднання для туристичного розвитку. Наразі в селі вже будують два хостели та невеликий готель. Звісно, активними стали не всі селяни. І це нормально. Усюди є та буде активний прошарок населення, а є пасивні спостерігачі.
3. Державна політика повинна бути побудована на тому, щоб людина відчувала себе частиною суспільства, але не формально, а реально: залучати людей до планування, порад, участі в ухваленні рішень тощо. Саме громадянське суспільство, не обов’язково через посередництво депутатів. Як на мене, дуже сумно, коли навіть в активістів немає можливості впливати та бути почутими. Лідерів не так уже й мало — просто помічай та залучай до роботи! Навколо них згуртовуватимуться люди, які не тільки вкажуть на важливі для них теми, а й братимуть участь в активній розбудові громад.
На жаль, ми доволі довго не могли достукатися до місцевої влади. Нас не чули та навіть робили перепони, бо, думаю, боялися конкуренції. Саме тому я вирішив іти в місцеву політику й після демобілізації став депутатом. Так значно більше важелів для реалізації задумів. А після створення Іллінівської ОТГ ми знайшли порозуміння з головою громади, і він практично підтримує наші ініціативи.
Читайте також: Ворог несе втрати: які перемоги українського війська на фронті та поразки у окупантів (ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
Ярослав Юрчишин, народний депутат IX скликання:
1. Багато в чому це спадок радянського періоду, коли були спочатку розірвані добросусідські зв’язки, а потім попідселювані агенти спецслужб. Люди боялися сусідів, бо вони зраджували перші. Гарний фільм щодо цього, правда, про Східну Німеччину, — «Життя інших». Так формувалася недовіра. Також централізація розв’язання всіх господарських питань, усунення людей від управління спільним — усе призвело до відмирання і відчуття власника, і довіри до сусідів. Правда, з активізацією утворень ОСББ та децентралізацією ситуація поступово міняється. А щодо «моя хата скраю» — згадайте волонтерський рух 2014 року, який зараз активно відновлюється. Українці вміють співпрацювати та брати відповідальність за своє життя. Але для цього треба або зовнішня загроза, що небажано, або відродження та розвиток самоврядності й самоуправління, що потребує часу.
2. Більше механізмів залучення до ухвалення рішень та контролю над владою. Ми бачимо, наскільки поширена в Україні боротьба проти незаконних забудівель. Але закони та суди, які їх трактують, переважно на боці забудовника, а не інтересів громади. Тому багато хто розчаровується. Ну і корисною буде цілеспрямована робота місцевої та центральної влади для формування й розвитку місцевих субідентичностей — так, як це було в нас до радянських часів: толоки, празники тощо. Це все досить реально відродити й надати цьому сучасного сенсу. От ми з Євгеном Клопотенком пропонуємо встановити День борщу, щоб створити ще один магніт, ще одну можливість місцевих громад зібратися разом. А скільки таких свят і приводів зібратися разом можна знайти? Разом у відпочинку, разом і в праці.
3. Держава може передати на місця ті повноваження, які важко виконувати на національному рівні, а також кошти для їхньої реалізації та механізми контролю за ними. Така велика держава, як Україна, може бути сильною, лише коли будуть сильні громади та регіони. Ну і було б дуже добре готувати публічних службовців для місцевого самоврядування. Але тут я більше сподіваюся на університети на зразок Українського католицького університету чи Києво-Могилянської академії, бо навчити публічного службовця в пострадянській системі чиновницької освіти, яка існує в державі, нереально. Він постійно оглядатиметься на Київ, а не розвиватиме партнерство у своїй громаді.
Тетяна Водотика, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАН України, шеф-редакторка журналу «Місто: історія культура, суспільство»:
1. Я живу в нестарій дев’ятиповерхівці в спальному районі Києва. Багато квартир, частина пожильців — пенсіонери, частина квартир здається — одна навіть погодинно. І неминуче постала потреба ремонту. Сусіди створили групу у вайбері, через яку координують заявки на ремонт та пишуть якісь новини. З понад сотні квартир до неї долучилися мешканці трохи більш як половини. Нині з’явилася нагальна потреба змінити зламані вхідні двері в під’їзд. У домі немає ОСББ, тож за справу взялася жвава пані середнього віку, яка працює з дому, живе тут давно, комунікабельна та знає частину мешканців особисто.
Найцікавіше в контексті поставлених запитань — це, звісно, реакція мешканців та мешканок на потребу зібрати кошти. Діапазон широкий: від «так, звісно, чим я ще можу допомогти?» до «ну і що, що я тут здаю житло? Я ні копійки не дам!». Ну і традиційне: «Мені й так нормально, не дзвоніть мені ніколи». І тут ми бачимо, що бажання змінити щось на краще там, де живете ти й твої сусіди, впирається в банальне нерозуміння того, що є спільним інтересом? Хто має інвестувати в облаштування спільного простору? Зрештою, як загальний стан будинку впливає на вартість квартир у ньому? Спроби самоорганізації наштовхуються на страх за свою власність, страх перед новим і незрозумілим, на несприйняття будь-чого спільного (це ніби алергія на радянський колективізм), ну й одвічне сподівання на те, що справу зробить хтось інший. Поки що цього набагато більше, аніж ініціативності та відкритості.
2. У моєму будинку стимулом для початку кооперації та знайомства стали вщент розхитані двері, зупинення ліфта й сморід каналізації в коридорах. Що може допомогти моєму сусіду зрозуміти, що ініціатива зібрати кошти на ремонт будинку, у якому він здає житло і з чого власне живе, — це не намагання активістів «порахувати чужі гроші», а турбота про спільний простір? Хочеться бути оптимісткою та сказати, що позитивні приклади врешті зіграють свою роль, і ми досягнемо успіху, і цей успіх, ставши основною нової норми, переважить усі страхи, сумніви, недовіру, злість та бажання відгавкатися від кожного, хто дзвонить у твої двері.
3. Дослідження публічних просторів в Оболонському районі Києва, в якому мені пощастило брати участь, доводить: місто, міська влада, державна влада можуть та мають допомогти. Що можна зробити? Наприклад, дозволити проводити збори місцевих мешканців в актових залах шкіл, щоб вони могли спокійно обговорювати розв’язання локальних проблем; провадити освітні кампанії про те, як заснувати ОСББ та що можна зробити без ОСББ, як оформлювати елементарні бухгалтерські документи та комунікувати із сусідами — одним словом, показати діапазон можливостей; налагоджувати комунікації активістів між собою, допомагати розбудовувати мережі та розвивати, розвивати, розвивати публічні простори для спілкування людей між собою.
Читайте також: Путін атакував, в Україні – воєнний стан. Ключові перевірені повідомлення за регіонами на цей момент (періодично ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
Данило Судин, соціолог, доцент кафедри соціології Українського католицького університету
1. І так, і ні. Коли ми кажемо «атомізоване», то уявляємо людей, які уникають взаємних контактів, а всі проблеми розв’язують через «вертикальні» зв’язки, тобто звертаючись до держави чи інших владних інституцій. У випадку Італії такою інституцією є мафія, до речі. Тобто замість самоорганізації такі люди віддають перевагу підпорядкуванню. Згідно з таким баченням українське суспільство назагал не є атомізованим.
Утім, якщо ми говоримо про активну участь у житті громади, то її справді часто бракує. Знову ж таки, йдеться про два аспекти. По-перше, люди рідко коли виступають ініціаторами чи ініціаторками, але готові долучатися, якщо діяльність розпочне хтось інший. По-друге, оце «долучатися» не так часто буває дієвим, коли людина дійсно бере участь у житті громади, а є більше формальним. В останньому випадку людина може, наприклад, жертвувати гроші, але іншим чином до справи не долучатися. Якщо й таку поведінку вважати проявом атомізованості, тоді так — українське суспільство є атомізованим. Проте, з іншого боку, це все ж участь у житті громади.
2. Довіра та відповідальність. З одного боку, люди повинні довіряти одне одному, а не сприймати ситуацію як «обмани, щоб не бути обманутим». З іншого — у них має бути відчуття відповідальності за громаду чи простір, де вони живуть. Фактично йдеться про ідентичність. І є ще третій складник: можливість впливати на стан справ у громаді. Навіть якщо є довіра та відчуття відповідальності, люди можуть не співпрацювати, бо міркуватимуть: «А що це дасть?!». І це ключове: якщо громада буде пасивною, то через деякий час навіть харизматичні лідер чи лідерка облишать спроби щось змінити.
3. Без сумніву. По-перше, створити та підтримувати механізми, через які громадяни зможуть втілювати власні рішення. Наприклад, громадські бюджети — дієвий механізм змін у громадах. Ясна річ, що там є багато технічних проблем, пов’язаних із цифровою нерівністю, тобто різним доступом до цифрових технологій у різних соціальних групах. Але тут люди бачать, що їхні рішення мають конкретні та відчутні наслідки — новий спортивний майданчик, наприклад. По-друге, сприяти формуванню довіри. Загалом для цього знову ж таки потрібні чіткі «правила гри»: люди повинні бачити, що є чіткі правила, яких вигідно дотримуватися, а їхнє порушення неминуче карається. Це робить співпрацю, тобто довіру, менш ризикованою для людей, адже у випадку нечесної поведінки інших учасника чи учасниці взаємодії ви не втрачаєте вкладені гроші чи інші ресурси, а маєте змогу відновити справедливість. Тобто йдеться про правоохоронну та судову системи.
Володимир В’ятрович, народний депутат «Європейської Солідарності»:
1. Я думаю що такий опис непритаманний українцям. У нас громадський рівень дуже серйозно розвинений. Якщо говорити про 30 років незалежності, то саме розвиненість громадського сектору стала гарантом того, що Україна продовжила свій шлях до демократії. Очевидно, що якби не громадськість, то не були б можливими ані Помаранчева революція, ані Євромайдан. В Україні були сильні опозиційні політичні сили, але без опертя на потужний громадський сектор цього не було б.
2. Спонукати може ефективний досвід, який дає результати. Здебільшого відсторонені від громадського життя люди старшого покоління, які виховувалися в совєтських рамках, де не було громадського життя, лише його симуляція. Але молодь уже розуміє потребу участі в рішеннях на рівні громади. Те, що відбувається зараз у контексті децентралізації, — це теж серйозний стимул для розвитку громадського життя.
3. Держава може підтримувати децентралізацію та громадські ініціативи, зокрема через різні гранти, як, до прикладу, ті, що надаються УКФ. Зараз є ідея створити схожий фонд для підтримки громадських ініціатив у сфері молодіжної політики, тобто перш за все ресурсна підтримка.
Читайте також: Байден нарешті оголосив про спільні санкції західних країн проти Росії. Реакція світу на вторгнення
Федір Веніславський, народний депутат «Слуги народу»
1. Думаю, ні. Я знаю багато прикладів, коли громадяни, які живуть в об’єднаних територіальних громадах, беруть дуже активну участь у різних проєктах, тож я не згодний із тим, що в нас недостатньо об’єднані громади.
2. Я думаю, що Верховна Рада зробила багато, щоб громадяни усвідомили, що виділяється більше фінансових ресурсів, в управлінні якими може брати участь безпосередньо громада. Я думаю, що, щойно ми ухвалимо Закон України про місцевий референдум, де передбачено, що громада може розв’язувати питання місцевого значення, у тому числі й щодо рішень органів місцевого самоврядування, це буде дуже потужним стимулом, тому я думаю, що саме цей закон підсилить активність громадян.
3. Держава робить: торік ОТГ отримали майже пів мільярда гривень у межах децентралізації. Ці гроші дають громадянам зрозуміти, що на місцевому рівні розв’яжеться дуже багато питань, які безпосередньо пов’язані із забезпеченням їхньої життєдіяльності. Тому держава через механізм децентралізації стимулює діяльність у межах ОТГ.
Священник Андрій Нагірняк, заступник голови відділу соціального служіння УГКЦ:
1. Зрозуміло, що індивідуалізація та відокремлення, на зразок «моя хата скраю», так чи інакше проявляються в житті людей. Мабуть, особливо це притаманне для наших урбанізованих (міських) громад. Хоча, на мою думку, в Україні також досить розвинене громадянське суспільство, що базується на спільнотах, причому ці спільноти дуже різноманітні: громадські організації, неформальні громадські об’єднання, релігійні групи, зокрема дуже широкий релігійний спектр. На відміну від інших країн, Україна має досить потужну міжконфесійну структуру й мережу релігійних громад. Крім того, релігійна громада часто складається з певних підспільнот. У нас навіть є така позиція, що парафія — це спільнота спільнот. Це потрібно для того, щоб максимально нав’язувати взаємини між людьми, бо дуже часто, якщо релігійна громада збирається лише на богослужіння, у ній бракує цих міжособистісних стосунків. І механізм, який здатен виправити таку ситуацію, — творення невеликих спільнот, у яких є можливість налагодити взаємини. На мою думку, існування такої великої мережі і релігійних громад, які складаються зі спільнот, і громадських організацій, є свідченням (зокрема після 2004 та 2014 років) того, що в українському суспільстві існує дуже гарна система спільнот, яка протидіє атомізації людей.
2. Одне з доволі позитивних явищ для урбанізованих спільнот — ОСББ. З усіма можливими недоліками цих утворень і тими складними стосунками, які в них виникають, це також певний механізм творення міжособистісних зв’язків. Чому я згадую про ОСББ? Бо тут ідеться про дуже практичні речі, адже що допомагає людям у творенні зв’язків? Спільні завдання, які можна перед собою ставити. Ми про це говоримо також і в контексті релігійних громад: спільна молитва, роздумування над Божим словом, спільне вивчення Святого Письма в невеликих групах, а ще спільне проведення якихось соціальних акцій, екологічних, допомога тим, хто потребує. І це якраз і є творення як міжособистісних стосунків у самій громаді, так і стосунків між релігійною та місцевою громадами: спільна праця, виконання спільних завдань (дуже практичних), допомога тим, хто потребує, впорядкування території, прибирання сміття. До слова, «Карітас України» як благодійна організація, заснована церквою, якраз і реалізовує проєкт, що містить таке завдання — зміцнення соціальної згуртованості. Це те завдання, яке ми бачимо для себе і як благодійна організація, і як церква. Про це ще понад сто років тому говорив митрополит Андрей Шептицький, коли писав свою працю «Як будувати Рідну Хату?»: «Люди мають природну потребу об’єднуватися між собою для досягнення тих цілей життя, яких одиниці, лишеній самій собі, трудно осягнути… Людина мусить мати свободу об’єднуватися з іншими в усіх справах, у яких має право поступити самому».
3. Важливо, щоб держава в таких питаннях тримала баланс, адже вона може зайняти або надто авторитарну позицію, або надто ліберальну. Погано, коли держава, як це було в часи СРСР, намагається все контролювати — і діяльність громадських об’єднань (їх фактично не було, вони перетворювались із громадських у квазідержавні), і релігійних громад, позбавляючи їх певної ініціативності та можливості щось робити. Але також погано, коли держава не допомагає процесам налагодження взаємозв’язків. Наприклад, у стратегії нашої церкви особлива увага приділяється розвитку співпраці на рівнях: релігійна громада, місцева влада, місцевий бізнес та інші релігійні громади (інших конфесій). І влада — чи загальноукраїнська, чи місцева — мала б сприяти формуванню таких майданчиків діалогу та взаємозв’язків між різними гравцями тої чи іншої території.