Треба пояснити, що родини, чиї діти загинули саме у складі «Правого Сектору» – найбільше обділені державою. Статус цих добровольців досі не визначений. Вочевидь, це питання міг би легко полагодити колишній лідер «Правого Сектору», народний депутат України Дмитро Ярош. Але про нього принаймні ті родини, з якими спілкуюсь я, відгукуються негативно. Але, менше з тим: щось же ж треба порадити родинам?
Перевіряємо в законодавчій базі: хто встановив це свято?. Виявляється, День українського добровольця був започаткований постановою Верховної Ради України 17 січня 2017 року, за підписом Андрія Парубія. Думаю, не викажу державну таємницю, якщо скажу, що в нас існує величезний антагонізм між гілками влади. Якщо захід організовується Адміністрацією Президента України або Кабінетом Міністрів України – то це може бути серйозно (але не факт). Якщо ж Верховна Рада щось прийняла, а органи виконавчої влади чи апарат Президента не взяли «на буксир», можна сміливо розслабитись.
Читайте також: Мужність як факультатив
Все одне: телефоную товаришам в Міністерство оборони України: є якісь вказівки про святкування? Кажуть – немає. Пішли розпитати начальство. Приватно, бо якщо питати «в лоб», то це, наче, як напрошуєшся на те, аби щось організувати та провести. Тобто, бути відповідальним за якийсь захід, який, з урахуванням бюрократичної волокити та відсутності фінансування, організувати просто не реально. Але на тебе вже його встигнуть «повісити», а потім ще винесуть догану. Начальство теж «насторожилось»: бо ж раптом в останню мить хтось накаже щось робити?
Доки що складаємо план можливих дій. Одразу виникло питання: а кого треба вважати добровольцем? Тих, які були на Майдані, а потім добровільно вступили на військову службу? Чи просто пішли до добровольчих формувань, які потім влилися до ЗСУ та НГУ? А ті, які були покликані за мобілізацією, а потім загинули, були поранені, якось відзначились, добровольцями вважаються?
Один з офіцерів пригадав, що коли відзначався день виводу радянських військ з Афганістану, розсилались телеграми у всі частини з питанням: скільки служить «афганців», які та де ветерани на обліку? Які проблеми, чим допомогти? Щоб нікого не забути… А добровольці – навіть такої категорії обліку немає.
Читайте також: Формуємо порядок денний разом
Кінець-кінцем, ніяких вказівок про «святкування» та «урочистості» не надходило, і кожний повернувся до своїх службових справ.
Може, хлопці, які служили у батальйоні ім. Кульчицького Національної гвардії України, краще знають про свято? Бо, наче, цей день (14 березня) обрано саме тому, що тоді було закладено цю частину. Але принаймні ті, з якими я спілкувався, відреагували на «свято» якось кволо. Почали розповідати про колишнього комбата, і що в них не завжди все було гаразд, і т.д. Але, сказали, що у Нових Петрівцях (на базі в/ч 3027 НГУ) наче хтось збирався відкрити якийсь музей, чи експозицію, але для «галочки», і їх туди не запросили.
Потому я набрав кількох хлопців, що пішли добровольцями у 2014, та нині служать на контракті. Для них це не свято – у кожного свої особисті або службові справи.
Вирішив запитати у тих, хто відслужив у 2014-2015 рр., і нині демобілізувався. У більшості це люди, що продовжують виявляти свою активну громадську позицію. Кілька з них – донбасівці та айдарівці, з сумною іронією відповіли, що щось святкувати лежачи писком у снігу зі скрученими руками якось незручно (натякають на розгін так званого Міхомайдану в якому чимало бійців колишніх добробатів брало участь). Ще один боєць, нагороджений низкою державних нагород, заявив, що «ряженим мєдведєм» для догоди якихось політиків грати не буде (принагідно, плануємо зробити з ним інтерв`ю).
Читайте також: Волонтерство як маркер
Поцікавився долею інших хлопців, які мають нині проблеми. Зокрема – Олександром Шумковим, бійцем «Правого Сектору» у 2014 році, потім – військовослужбовцем Збройних Сил України, який торік загадковим чином опинився на території Росії. Як виявилось, нещодавно: слідчий комітет Російської Федерації звернувся до військової прокуратури України по характеристику бійця… Складається таке враження, що окремі працівники військової прокуратури навмисно «топлять» Олександра – вочевидь, йому не до свят.
Незабаром, від Павла Нетьосова, волонтера Місії «Евакуація-200» та інших знакових проектів, надійшла пропозиція: «а ти знаєш, що «Брест» з електронним браслетом сидить безвилазно вдома? Вшануй українського добровольця – занеси йому котлети!»
«Брест» — Олександр Федорченко, боєць батальйону «Донбас», який 29-го серпня 2014 року у с. Червоносільському під Іловайськом разом з загиблим «Усачом» та «Бугром» знешкодили два російських танки та дві бойові машини. Після демобілізації на батьківщині – у Запоріжжі, йому не повелось: через громадську позицію мав конфлікт з місцевою владою. Був змушений переїхати під Київ, жив у небайдужих людей, підробляв тим, що клав плитку на різних ремонтах. Звісно, брав участь у різних громадських протестах. І ось, в наслідок чергового протистояння під Солом`янським судом 15 лютого був затриманий та дістав запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту – з браслетом на руці.
Читайте також: У гостях у «Добровольця»
Якщо серйозно: заснування чергового патріотичного свята – це банальний самопіар окремих українських політиків. І чим ближче до виборів, тим більше буде від всяких нардепів та «громадських активістів» різних популістських проектів. Який може бути загальний День українського добровольця, особливо зараз, коли поміж окремими групами добровольців та владою таке загострення? Крім того, приміром донбасівці шанують день 23 травня – перший бій їх групи під Карлівкою неподалік Донецька. В айдарівців пам`ятний день 25 травня – бій у Новоайдарі.
Для кожного з учасників бойових дій або волонтерів є свій пам`ятний день: присяга, момент, коли взяв до рук зброю, вперше був обстріляний, потрапив під «Гради», на власні очі побачив смерть товариша або тіло загиблого супротивника. У ці миті настає розуміння вартості життя та близькості смерті. І стає зрозумілим: хто справжній боєць, а хто – так собі… Ну і, вочевидь, не Верховній Раді вирішувати: коли саме святкувати подібні дні.
Але, повернемось до мам загиблих юнаків. Від імені Національного військово-історичного музею України, спільноти «Книги пам`яті» та «Стіни пам`яті», небайдужих військовослужбовців та пересічних громадян я їм пообіцяв, що найближчими днями буде реалізовано унікальний меморіальний проект. У самому центрі Києва. За гроші простих людей. Не для піару і не для політиків. Заради живих та мертвих українських героїв. Більш докладно про це напишу за тиждень.