Дизайнер фільму, так само, як і художник-оформлювач сцени, часто лишаються в тіні, коли йдеться про конкретну кінокартину чи театральну постановку. Вони не купаються у промінні софітів, на відміну від режисерів. Хоча в історії кіно буває так, що успіх стрічки і запуск велетенської франшизи належить не так її режисеру, як творчому задуму особи, яка вимислила і намалювала головних героїв та простори, в яких вони діють. Мова у нашому випадку не про анімаційне кіно, а про фільми у жанрі наукової фантастики та горрору.
Кінофестиваль «Молодість» завжди був більше ніж змагальним майданчиком, де глядач міг подивитися новинки вітчизняного і найкращого світового фестивального кіно, а кінорежисери – здобути «Скіфського оленя». Не менш важлива та його складова, яка займається просвітою глядача, нагадує йому про історію кіно, його класичні шедеври. Цьогоріч виповнюється 40 років з моменту прем’єри фільму «Чужий» Рідлі Скота, що вразив і продовжує вражати глядача дивовижною, позаземною естетикою всесвіту, створеного швейцарським художником Гансом Рудольфом Ґіґером.
«Молодість» ще раз нагадує усім нам, що кінокласика буває різною, нетривіальною, такою, що може не подобатися всім і кожному, але вражати і впливати досі. Власне, тому однією з подій в рамках цьогорічного традиційного кінофестивалю, що про нього вище мова, стало відкриття виставки-ретроспективи творів Ганса Рудольфа Ґіґера «АЛІЄНація» у столичному Довженко-Центрі. Це перша виставка графіки та скульптури цього митця в Україні, що включає 32 оригінальні графічні роботи і 7 скульптур, створених протягом чотирьох десятків років, впродовж 1960-2000-х років, експозиція якої триватиме місяць, від кінця травня по кінець червня.
Читайте також: Фестиваль ручного друку та шведсько-української поезії. Найголовніші культурні події тижня
Друга половина ХХ століття подарувала історії світового кіно потужну царину науково-фантастичних фільмів. Безперечно, мова про «Зоряні війни» Джорджа Лукаса, «Дюну» Девіда Лінча, а поряд із тим – холодну естетику всесвіту стрічки «Чужий» Рідлі Скота. У цього фільма були всі шанси стати пересічним космічним горрором під назвою «Зоряна потвора». Зараз би його пам’ятали тільки любителі кіно категорії Б, та й то не факт. Завдяки щасливій для глядачів випадковості, сценарист Ден О’Беннон раніше бачив картини швейцарського художника Ганса Рудольфа Ґіґера та показав Скотту його альбом «Некрономікон», названий на честь магічної книги, що згадується в оповіданнях Говарда Лавкрафта. В якийсь момент Рідлі Скотту видалося, що Ґіґер в якийсь дивний спосіб прочитав його думки і виклав задумку режисера графічно. Так з’явився образ Чужого – жорстокого, але неймовірно елегантного ксеноморфа, позаземної форми життя, з якою довелося зіткнутися землянам з космічного корабля «Ностромо», бортовий комп’ютер якого відповів на сигнал SOS з планети, на яку жодного разу не ступала нога людини. І образ Чужого, і дизайн інопланетного корабля раси Космічних Жокеїв, що зазнав трощі на планеті LV-426 у системі Дзета Сітки, її скелясті ландшафти – витвір творчої фантазії Ґіґера. Саме це більшою мірою зробило картину, про яку мова, унікальною іконою жанру, який вперше поєднав в одне ціле наукову фантастику та жахи в такий спосіб, що за рівнем напруги це нагадувало творіння Хічхока. 1980 року «Чужий» отримав Оскар за найкращі візуальні ефекти. За великим рахунком, це було визнання мистецького вкладу і новаторства Рудольфа Ґіґера радшою мірою, ніж режисерської або операторської роботи. Ескізи художника до згаданого фільму, виконані у техніці шовкографії складають частину ретроспективи, привезеної до нашої столиці.
Історія не знає жодних «якби», проте ми могли б побачити першу екранізацію «Дюни» Френка Герберта зовсім іншою, ніж знята Девідом Лінчем. Варто зазначити, що цей фантастичний роман думав екранізувати скандальний чилійський режисер Алехандро Ходоровськи (який 1973 року зняв фільм «Священна гора» з елементами сюрреалізму та психоделіки). Задумка режисера вражала своїми масштабами і цілком неголівудським форматом. До участі у фільмі він запросив Сельвадора Далі. Над музикою до картини працював гурт Pink Floyd, а над художнім оформленням – Жан «Мьобіус» Жиро та Ганс Рудольф Ґіґер. Від грандіозної ідеї, яка могла би стати іконою на перетині сучасних візуального, кіно- мистецтв та музики, лишилися хіба що ескізи та спогади. На виставці представлено декілька з них, намальованих Ґіґером.
Тут варто було б сказати, що цього митця вважають одним з батьків стилю біопанку, який в своїй скульптурі та малярстві поєднав в одне людське тіло і важкість зброї та механізмів. Дуже часто складно зрозуміти, де закінчується одне і починається інше. Сам художник, добираючи визначення на позначення створених образів, вживає назву «біомеханоїди». Видається, поєднує в одне непоєднувані речі. Варто нагадати, що людське тіло – досконалий механізм, щоправда, з плоті і крові, а не з металу чи пластику. Закони фізики і механіки поширюються і на нього також, а не лише на механізми від поршнів до космічних кораблів. Людина – це живий мислячий механізм, хоча доволі рідко описує себе у таких термінах. Поєднання живого і неживого, плоті і металу гарно видно на прикладі скульптурних робіт митця. Центральне місце в експозиції виставки займає скульптура Некроном 2005, власне, прототип Чужого. Це скульптура вагою приблизно 50 кілограмів, виконана з синтетичних смол та металу. Видовжена голова, у якій схрестилися форми наутілуса і мурени, елегантна мускулатура, кігті, потужний хвіст, зв’язки на шії, що формою нагадують трубки старого Ролс-Ройса. Власне, дуже мало у кого виникають сумніви, що той оригінальний Чужий, якого створив Ґіґер – це жіночий образ. Той, якого Рідлі Скот показує в своїх фільмах, вже трошки допрацьований, радше огидний, ніж сильний та елегантний.
Читайте також: Виставка від творця "Чужого" і музичний фестиваль ODESSA CLASSICS. Найважливіші культурні події тижня
Велика частина творчого спадку художника, що про нього мова, вільна від кінофраншиз. На увагу заслуговують такі його скульптурні роботи, як-от «Анголи-охоронці», постаті дивних істот з хижими крилами викопного динозавра, і спокійними, зануреними в себе жіночими обличчями. Ці обличчя не вигадані, зовсім навпаки – на нас дивитися дружина художника. Так чи інакше, жіночих постатей і жіночої тематики у творчості митця багато. Те людське тіло, яке він поєднує з механічними частинами – жіноче. Але і в його механічному видно дуже багато від текстури живого, або такого, що спершу було таким. Геометрія мушлі-наутілуса або скам’янілого амоніту, нерівності рогів тварин, малюнок кісток та акцентування уваги глядачів на суглобах та зв’язках створених митцем істот це засвідчують. Власне, все те хиже, або те, що нам таким видається, є у природі нашої планети. Воно нам не чуже, просто часто непомітне в суєті щоденного життя.
Ганс Рудольф Ґіґер не обмежувався лише сферою образотворчого мистецтва. З юних років він грав на саксофоні у джаз-бенді, виконував музику, яку в часи його молодості сприймали подібно до експериментального панк-року. Адольф Сакс сконструював саксофон так, що вийшов духовий інструмент з металу з купою кнопок і внутрішніх поршнів, неймовірно елегантний візуально. Кнопки саксофона можна відшукати на кінцівках статуї Некроном 2005, і на тілі скульптурних ангелів-охоронців, що дивляться на глядачів ретроспективи творів майстра з-під стелі.
Колізія Ґіґера у тому, що велика частина його творчості ховається у тіні візуальних рішень до фільму «Чужий». Здається, що все, ним намальоване – дуже зрідка кольорове, лишень чорне та біле поте це не так. Складно не помітити, що в центрі всієї творчості митця знаходиться постать жінки, яка і є символом людського життя. Саме жінка гідна того, щоб створювати її портрети. На виставці в столичному Довженко-Центрі представлений великий портрет коханої митця, актриси Лі Тоблер, яка 1975 року покінчила життя самогубством. Це зображення сповнене тонкого, деталізованого символізму. Так, його можна назвати темним, проте, безперечно, прекрасним, сповненим тонкого суму. Творчість Ґіґера не позбавлена еротичності та певної епатажності, якщо так можна назвати банальну чесність із глядачем. Пейзажі і жіночі портрети, химерні композиції, які викликають захват у майстрів татуажу – все це не так легко побачити у різних музеях світу. Річ у тім, що багато з найцікавіших творів цього митця знаходяться в музейних фондосховищах, і рідко коли експонуються. Витончена пластика примарного світу з його вигнутими контурами, лакунами чимось нагадує естетику модерну, де замість флористичних композицій та жінок-вамп бачимо незвичайні органічні форми, біомеханічні споруди, сповнені певного неспокою, навіть загрози.
Читайте також: Обабіч
«Завжди хотів, щоб мій «чужий» був дуже красивою, естетичною істотою. Монстр – це не просто щось потворне; він може бути по-своєму гарним», – казав Ганс Рудольф Ґіґер. Він завжди лишався в тіні, поза своїми картинами, спрямовуючи увагу усіх на намальоване або скульптурні композиції. Поза тим за кадром лишається глибоке почуття гумору цього митця. Роботи з портфоліо «Бенкет для психіатра», датовані 1964-1966 роками фактично належать до жанру тонкої карикатури. Не менше іронії і в певному перепрочитанні твору батька поп-арту Енді Воргола «Чотири Мерілін», яке робить Ґіґер. Замість обличчя зірки кіно бачимо чотири отвори сміттєспалювальної печі, передані яскравими фарбами. Митець дав цим творам назву «Пасажі».
Мікеланджело показав світові красу людського тіла, зображеного на фресці, нагадав, яким прекрасним плоть може бути, якщо відсікти від мармурової глиби усе зайве. Ґіґер нагадав, що людське тіло не закінчується там, де шкіра торкається повітря, і що екзоскелет теж може захоплювати своєю досконалістю. Людський чи ксеноморфа – без різниці. Що така незвична краса – теж людська, з нашого, а не чужого світу. І що навіть в глибинах далекого холодного простору лишається простір для надії. По неї далеко в інші світи летіти не треба, бо вона завжди у нас самих, як і джерело найглибших страхів.