Вселенська наука

Отець Борис Ґудзяк, доктор Гарвардського університету, мав спокійне й налагоджене життя в США. Проте він його залишив і приїхав на батьківщину предків, аби створити у Львові Український католицький університет (УКУ). Сьогодні цей виш є центром релігійного й інтелектуального життя Галичини.

 

 

– Підхід до Галичини як до П’ємонту вже дещо вивітрився. Ніхто не замінить Києва як центру. Для нас як греко-католиків важливим є питання київської традиції християнства. Галичина скрізь в Україні намагалася щось стимулювати й чимало витратила на це сил. Тепер має навести лад у себе, повернутися до свого європейського стилю, до певної елегантності, та саме цим ділитися з іншими, гостити їх і пропонувати свій досвід. Нині в «похідних групах» на Схід не бачу потреби, навпаки, галичани повинні запрошувати Схід до себе.

 

 

– Якщо ми не вміємо відмолити наші рани, то вони переллються в якийсь інший комплекс. Коли дитину батьки кидають напризволяще і її хтось усиновлює за рік-два, всеодно помітна її душевна травма. Ми ж у наших сім’ях маємо великі трагедії. У мого батька було дев’ятеро братів і сестер, із них поховали восьмеро. Дев’ятого взяли до Сибіру. Батько врятувався, втікши на Захід у 18 років. Моя бабуся та дідусь лишилися самі. Дідусь навіть не знав, скільки насправді було дітей у родині – сам був десятим. Чи хтось сьогодні міг би опинитися у такому становищі? Я потім зрозумів батька, його постійну боротьбу за виживання, переживання й деяку боязнь, – що означає «вижити»? Оцінив його подвиг цілком по-іншому, зрозумів його людську історію. Такі приклади є навіть серед тих, хто чинили репресії.

 

 

– Я не був розчарований Помаранчевою революцією, я її бачив як підйом народу, бачив, наскільки це змінило молодь, студентів. Ми не усвідомлюємо, скільки потрібно часу, щоби народилося нове суспільство. Я розумію теж і свої слабкості – задоволення від праці з молодими, коли помічаєш їхнє зростання, потім щасливе подружнє життя, коли народжують багато дітей… Коли їдуть вчитися за кордон і повертаються! Ці тенденції посилилися в роки після революції. Те, що наш університет існує і розвивається, вже є прикладом самоствердження, не кажучи про Україну як державу. Не забуваймо, над нами ще є Великий Господь. Не все в руках політиків, не все рахується грішми, вистачить поглянути на моменти останнього двадцятиліття, щоб зрозуміти: спроектувати все неможливо, не все відбувається за схемами. Навіть сильніші за наших політиків нерідко нічого не могли протиставити волі Божій.

 

 

– Що є штучним? Це те, що кимось створене. А що в цьому житті не створене, особливо держави? Вони всі штучні. Сицилієць не зрозуміє жителя Мілана, коли вони говоритимуть кожен на своєму діалекті. Двісті літ тому французький хлібороб навряд би сам назвав себе французом. США є країною усіх рас чи вона не штучна? Факт, що при нашій різноманітності й тому, скільки колосальних зусиль і коштів кинуто на розкол України, вона живе без насилля, свідчить про велику зрілість нашого народу. Навіть при міжконфесійних чварах жодного смертельного випадку не було. А на Близькому Сході? А в Ірландії? У деяких штатах Америки білі й досі спалюють церкви чорних. Переживши ті невимовні травми, коли в Україні між 1914 і 1945 роками неприродною смертю загинув кожен другий чоловік і щочетверта жінка, на тому моральному попелищі люди живуть мирно…

 

 

– Толерантність є виміром нашої гостинності, відкритості до іншого. В нашій християнській культурі глибоко вкорінене відчуття, що коли ти приймаєш іншу людину, можливо, ти приймаєш ангела. Ця гостинність є основою у наших теперішніх пертурбаціях.

 

– Наше навчання тримається на трьох стовпах.

 

Перший – постулат «Ми діти Церкви-ісповідниці». Церкви, яка встояла перед радянськими випробуваннями, не пішла на компроміс, не продала себе. Була група людей, певна спільнота вирішила плисти проти течії, як хто міг, хоч нерідко це переростало в «плисти проти Ніагари». Християни в підпіллі, прості люди – матері, котрі прищеплювали віру своїм дітям, молоді люди, які в тих умовах ставали священиками й монахами, – набували вміння приймати важке рішення – триматися принципів. Нині ми можемо лише вчитися у тієї школи.

 

Другий – це солідна освіта, яка кличе до джерел. Гуманітарій сьогодні має уміти «читати» писаний текст – розрізняти образ, атмосферу культури. Повинен «слухати» й знати кілька мов, передовсім англійську. Треба розуміти мистецтво, треба відчувати історію. В основу повернення до джерел ми поклали давній історико-філологічний підхід, дещо його модернізувавши. Третій – увага до потребуючого, до убогого. Ми не є організацією соціальних послуг, але майже всі наші студенти, насамперед богослови, мають практику роботи з сиротами й престарілими. В університеті є центр, котрий координує структури в різних куточках України, які служать розумово неповносправним людям. Це своєрідний радикальний виклик інтелектуальній академічній установі – подивитися на себе крізь гідність розумово неповноцінної людини. Ми навіть у новому гуртожитку хочемо виділити кілька кімнат для такої молоді. Знань в Україні нібито й немало, та вони не пов’язані з любов’ю. У нас низький рівень істеблішменту, бо він навчався в радянських вишах. Нам слід у самовихованні й професіоналізмі поєднувати компетентність і високі технології зі спогляданням, любов’ю й готовністю служити. Цей делікатний дискурс, який не можна нав’язувати, надзвичайно Україні потрібен.

 

 

– З майже 500 наших випускників – лише близько 180 священиків. Хоча у нинішніх умовах для священика добра богословська освіта є вкрай необхідною. Бо кожен шкільний вчитель має вищу освіту, а парох не завжди підготовлений до запитань, які йому ставлять прихожани, – від аст ро номії до фінансів, біоетики і клонування. Богослов’я для світської молодої людини є, по суті, елітарною освітою, – дає змогу нашим випускникам у бізнесі, політиці, соціальній сфері бачити й відчувати корінь проблемних питань.

 

 

– Таке бажання є. Маємо проблеми лише з коштами. Сходу ми не боїмося, постійно співпрацюємо з колегами. Зростання УКУ відбувається завдяки посвяті та жертовності праці нашого викладацького складу. Я пишаюся тим, що у нас працює така людина, як Мирослав Маринович, котрого ув’язнено в СРСР на 10 років за захист людських прав. Працюють викладачі з-за кордону: росіяни, французи, американці. Навчаються грузини, вірмени. УКУ ніколи не буде великим закладом, радше має працювати в динаміці лабораторії, яка показує певні можливості. Наше завдання – каталізувати певні процеси. Сказати, що можна бути, приміром, чітко християнським і толерантним водночас.

 

 

– Він працює в системі сотень католицьких університетів на всіх континентах. Ми кілька років йшли до такої назви – використали назву Українського католицького університету в Римі, хоча могли й скоригувати її при перенесенні на український ґрунт. Мені особисто заімпонувала позиція, що вказувала деяку перспективу, – голос Соломії Павличко, яка була великим прихильником нашого проекту. «Університет повинен називатися так, як його назвав Йосип Сліпий, – переконувала вона. – Якщо є питання й негативні асоціації, що означає «католицький», треба це долати самою поставою УКУ». По-грецькому «католицький» означає «вселенський», – «той, що відкритий і обіймає всіх».