Колись я бачила відео про Австралію, яке називалося «Обережно, тут усе хоче тебе вбити». Ведучий розповідав про отруйних змій та жаб. Наприкінці виявилося, що навіть качкодзьоб, миле створіння, отруйний. Останні чотири роки ми живемо в такій ментальній Австралії: нас постійно намагаються вбити.
Не так давно, коли я йшла у спортзал, наді мною збивали дрон. Двічі. Певна, не той самий — все ж дрони літають швидше, ніж я бігаю, — та це було в межах якихось десяти хвилин. Стоячи на світлофорі, я відчайдушно чекала на зелений. «ЄРадар» у телефоні розривався: БпЛА у вашому мікрорайоні. У дитинстві ми так лякали одне одного історіями про «труну на колесах», яка спочатку «у твоїй країні», потім «у твоєму місті», ще за мить «на твоїй вулиці» і, врешті-решт, «у твоїй квартирі». Нині цю роль виконує балістика і реактивні шахеди: ми відстежуємо по хвилинах наближення смертоносної машини, але з одним нюансом: усі ризики реальні. Того ранку я побігла, щойно дозволив світлофор. Відчуття незахищеності просто неба таке тотальне, що лишаються навіть не відчуття, а чисті інстинкти. Я ніколи не була на ЛБЗ, не сиділа в окопі і бачила кілзону хіба в репортажах. Я і близько не ризикувала так, як щодня ризикують наші захисники. Та, попри це, я живу з відчуттям: все, що падає з неба, хоче мене вбити.
Просто зараз я сиджу у крихітній ванній кімнаті, де лежачи неможливо навіть витягти ноги. Піді мною ковдра, поруч кішка. Я рахую спуски балістики, зараз восьмий. Поки дописую цей абзац, вже годилося б переправити на «дев’ятий». Чую виходи ППО на перехоплення. Пів години тому дрон збивали зовсім поруч, і я вибігла боса у загальний коридор. «ЄРадар» нагадав мені про кілька БпЛА у нашому мікрорайоні — хіба вперше. Звук, із яким до тебе стрімко наближається дрон, неприємніший за дзижчання бормашини, за дриль о сьомій ранку у неділю, за слова батьків: «Є серйозна розмова». Крізь двері долинають вибухи за вікном, і я рахую, скільки потенційно збили і скільки могло лишитися. Ніколи не вгадую, але цей ритуал чомусь заспокоює.
Ми з друзями — з покоління вічно втомлених тридцяти-з-чимось-літніх, які працюють на трьох роботах, бо виростали з відчуттям соціальної нестабільності та фінансової незахищеності. Наприкінці дня у мене так мало сил, що часто я не здатна собі й чашку води принести. Це таке довге пояснення, чому ні я, ні мої знайомі — принаймні більшість — не ходять в укриття. Так, навіть коли «Орєшнік» накладається на «Циркон», а третю партію цієї пекельної композиції виводить «Кинджал». Зараз летять саме «Циркони». Я знаю, що початково цю ракету мали використовувати для ураження суден на морі. Але, ви ж знаєте, «люди — як кораблі».
Я живу на лівому березі Києва у зеленому мікрорайоні. Знаю, де в нас вогневі групи, як звучать наші виходи, що й коли падало. Іноді серед ночі, коли поруч вибухає, я прокидаюся із думкою: все, що падає з неба, хоче мене вбити. Не конкретно мене як неймовірно цінну особистість, а мене як громадянку країни, кожну «мене» серед усіх цих тридцяти-з-чимось мільйонів, які тут живуть. Якщо починають дрижати вікна, я перекочуюся за ліжко і намагаюся дихати рівніше. Я точно не висплюся, а завтра ж звичайний робочий день. Роман «Американський психопат» про те, що япі може втратити глузд і перетворитися на монстра, бо його життя, бачте, консюмеристське і змагальницьке, здається мені наївною маячнею. Справжній горор — це коли звичайне життя вдень поєднується із тим, що вночі все, що падає з неба, хоче тебе вбити. Вдень ти мусиш і далі вирішувати робочі задачі, вести етичну комунікацію, бути звичайною людиною. Вночі ж усе простіше: треба вижити.
Все, що падає з неба, хоче тебе вбити. Здається, цю думку наші школярі засвоюють раніше, ніж таблицю множення. Дитинство — час, коли ти найбільше потребуєш захищеності. Теперішні юні українці живуть із думкою, що росіяни намагаються їх вбити. Якби у свої десять я дізналася, що мене хочуть вбити громадяни іншої держави, це зруйнувала б мою віру у раціональність і справедливість світу. Та нині це просто факт. Росіяни хочуть вбити українських школярів не за щось конкретне, навіть не з надуманого приводу — вони вже й не запарюються тим, аби придумувати щоразу нову причину, — а тому, що ці діти існують, живуть, просто є. Та сучасні підлітки, вірю, стійкіші за моє покоління, народжене у 1990-ті. До речі, мені в шкільні роки найбільш непотрібним предметом видавалося ОБЖД. Друге місце посідала допризовна підготовка дівчат, де нас вчили робити пов’язку «чепець». Згодом в університеті, вивчаючи охорону здоров’я у сфері, ми, філологи, обговорювали потенційне погіршення зору та сколіоз як головні фактори ризику. Тоді ніхто не казав нам, щось нас будуть намагатися вбити.
Звичайне життя лишилося звичайним життям, але із зірочкою. Тепер, їдучи на прямий ефір радіо чи телебачення, я закладаю на дорогу зайву годину. Метро припиняє ходити між берегами, щойно лунає тривога. Логістика ускладнюється, бо треба дістатися до мосту Патона, який швидко закорковується, ніби в американських фільмах про знервованих таксистів. Над головою звучить газонокосарка, люди вдивляються у хмари, я вдивляюся у годинник, бо прямий ефір не переноситься, зустрічі неможливо скасувати, роботи не поменшає. І якщо один елемент впаде, це створить ефект машини Ґолдберґа, коли кулька запускає безліч процесів. Так, це ніщо, як порівняти зі справжніми проблемами та викликами, особливо на лінії фронту, але варто визнати: звичне міське життя тепер незвичне. Бо тут усе, що падає з неба, хоче тебе вбити. Цю думку складно пояснювати закордонній аудиторії, яка звикла оперувати категоріями раціональності, цей досвід неможливо цілком омовити й описати. Ти просто носиш його у собі, ніби гірку таблетку під язиком: ні проковтнути, ні виплюнути. За вікнами знову лунають вибухи, а я переглядаю світлини Києво-Печерської Лаври у вогні. Росіяни пошкодили Успенський собор, полум’я намагаються локалізувати. Якби Толкін був живий, він точно сказав би щось мудре про Темні Землі на сході. А ще, можливо, за нас вписалися б енти.
Нещодавно я їздила у Польщу презентувати книжку, куди ввійшов і мій есей про читання в часи війни. Ми говорили про культуру як осердя ідентичності, про опір і пастку спрощення. У залі сиділи розумні красиві люди. А потім, коли я поверталася з дискусії, у небі пролетів літак — звичайний собі пасажирський, навіть не дуже голосний. Це велика удача, що я йшла сама, бо тієї миті я рефлекторно присіла, ховаючись від небезпеки. Цього точно не мало б бути зі мною: я ж навіть в укриття не ходжу. Та я присіла не від страху, а через базовий рефлекс. Тоді, у безпечному Кракові, я вдала, що розв’язався шнурок — раптом на мене хтось дивився тієї миті. Мені раптом стало страшенно соромно за свої дії та страхи. «Не влаштовуй сцен», — казали у моєму дитинстві. Я робила все, аби не влаштовувати сцен. Просто іноді відчуття, що все у небі хоче тебе вбити, наздоганяє навіть у безпечному місці.
В одному з листів своєму сину Майклу батько Середзем’я Толкін, міркуючи про Другу світову війну, написав: «Отже, ми неминуче переходимо від Дедала та Ікара до Гігантського Бомбардувальника. Це не просування в мудрості». ХХ століття Толкін вважав ерою машин, які калічать і вбивають мільйони. Другу світову британський прозаїк назвав «першою Війною Машин». І не помилився з числівником: то був лише початок. Ворожі пілоти й конструктори, завдяки яким на нас летять ракети і дрони, не знають в обличчя тих, кого хочуть вбити. Гадаю, ними керує не активна ненависть, а буденна звичка вбивати. Вони самі перетворилися на машини.
Коли я закінчувала цей текст, в нас запустили вже дев’ятнадцяту порцію балістики за ніч. Моє місто не спить — і я не сплю разом із ним. Не спить моя знервована кішка Бісина, не спить сусід зверху, який вирішив пересунути меблі, не сплять коти під під’їздом. У телеграм-каналах пишуть про влучання у житлові будинки. Понад усе я мрію зараз про те, аби цієї ночі ніхто не загинув. А ще одного дня побачити на лаві підсудних усіх, хто намагався нас вбити.
