За якісь два дні безпрецедентна мобілізація на захист свободи слова стала знаковою датою новітньої історії Франції. «Я Шарлі!» – світилися незвичними повідомленнями автостради. «Я Шарлі!» – можна було прочитати в найнесподіваніших місцях: у метро, крамницях, на парканах, вантажівках та навіть на дитячих візочках. Винятковий день, майже ейфоричний настрій та знайоме українцям відчуття, ніби стоїш на площі поряд із такими самими, як ти, і ніби день як день, але впевнений, що просто на твоїх очах незворотньо змінюється світ.
Змінюється, безперечно, але в який бік? До розширення індивідуальних свобод у дусі пріоритетів Charlie Hebdo чи, навпаки, до обмеження приватності в інтересах колективної безпеки? До перезавантаження міжнародної політики відповідно до нових викликів чи до розшарування Європи на групи антагоністичних спільнот? «Я Шарлі» – гойдає вітер папірці над тротуарами, наче опале листя. «Я не Шарлі», – пишуть на кульках із вибухівкою, яку вилучає в різних місцях поліція, ті, хто солідаризується із загиблими терористами. За днем особливим прийшла нескінченність звичайних буденних днів.
«11 січня більшість французів мобілізувалися передовсім на захист суто французьких, засадничих цінностей: в ім’я принципів світської держави та цілковитої, необмеженої свободи в дусі Charlie Hebdo, – виклав Тижню своє бачення подій колишній радник президента Грузії Міхеїла Саакашвілі режисер-документаліст Рафаель Ґлюксманн. – Це, до речі, не завжди легко зрозуміти носіям інших цивілізаційних концепцій, навіть англосаксам. У них дещо відмінний погляд на свободу та її рамки».
На демонстрацію з ушанування жертв тероризму Рафаель прийшов із портретом загиблої російської журналістки Анни Політковскої. «Додавши це фото до портретів французьких карикатуристів Шарба, Волінскі, Тінюса та Оноре, я в такий спосіб висловив протест проти перебування у кортежі російського міністра закордонних справ Сєрґєя Лаврова, – пояснив він. – Банер «Я Шарлі» дещо втрачає свій сенс, коли за ним крокують настільки очевидні вороги свободи слова».
Схоже, карколомна швидкість, із якою розвивалися події довкола Charlie Hebdo, заскочили зненацька найвище французьке політичне керівництво. За інформацією Тижня, у Єлисейському палаці спочатку зраділи несподіваному напливу лідерів провідних європейських держав. Але коли через годину після Петра Порошенка в гості попросився Сєрґєй Лавров, здійнялася невеличка паніка. «Ситуацію розрядили запити на участь у демонстрації лідери Палестини та Ізраїлю, – розповів чиновник Міністерства закордонних справ, який не побажав бути названим. – Це дало змогу діяти за схемою «гуляти так гуляти!». Згодом до переліку долучилися король Абдалла II і його дружина Ранья, президент Габону Омар Бонґо, угорський прем’єр Віктор Орбан та турецький Ахмет Давутоглу – і стало зрозуміло, що в океані міжнародного співчуття неодмінно здійметься хвиля осуду».
Французька преса дуже скупо висвітлила зміст імпровізованих двосторонніх та інших переговорів, які відбулися паралельно з демонстрацією на підтримку свободи слова. Порошенко, скажімо, спілкувався за зачиненими дверима з Олландом і Меркель. Прес-служби мовчать. З того, що зустріч в Астані перенесено на кілька тижнів, можна судити, що сторони виявили неготовність до переговорів, які, бодай імовірно, могли б вийти на якісь нові домовленості.
Простіше з Лавровим. Ховаючись за спинами лідерів держав, мабуть, щоб не потрапити на офіційні фото й не ошелешити російських ворогів «Гейропи» наліпочкою «Я Шарлі», очільник російської дипломатії тишком просував кандидатуру Москви як «партнера в антитерористичній боротьбі» у команді того самого огидного Заходу.
Лаврова не так щоб усі гнали від себе з обуренням. Навіть якщо західні розвідки працюють професійно, офіційний дискурс лідерів європейських країн щодо війни в Україні вже давно не піддавався оновленню. Повернення Росії до клубу «воїнів світла» не така вже ілюзорна перспектива. Боротися з тероризмом терористичними методами? Звичайно, абсурд. Але хіба в 2001-му, після терактів у США, Путіну не вдалося задурити мізки цілому західному світу? Тоді, щоправда, не було анексії Криму, але повним ходом ішла Друга чеченська війна.
Отже, все відносно. Миттєва солідарність, сплеск емоцій, співчуття і страх, надії та розпач… Усе змішалося і перетрусило схему звичних автоматизмів суспільства. Якою стане нова система противаг і стримувань? «Очевидний висновок із того, що сталося, – це усвідомлення, що демократію не можна завоювати раз і назавжди, – каже Рафаель Ґлюксманн. – Багато хто вважав її чимось природним. Насправді її треба відстоювати щодня, зокрема й у таких країнах, як Франція. Ми мусимо навчитися казати собі правду. Так, Франція має проблеми і зі зростанням популярності радикального ісламу, і з ксенофобією щодо мусульман у певних радикальних колах. Треба називати речі своїми іменами. Нині переломний момент. Що відвертішими будуть суспільні дебати, то менше шансів, що «Національний фронт» здобуде внаслідок терактів нових прихильників».
Читайте також: Експансія люті
«Все пробачено!» – значиться на обкладинці Charlie Hebdo, що вийшов цього тижня трьохмільйонним накладом. На малюнку плаче Магомет. Він тримає в руках табличку «Я Шарлі». Провокативність без ненависті. Вірність собі. Життя без табу.
А тим часом у проблемних передмістях великих міст усе вельми неоднозначно. У містечку Шатору три ліцеїсти жорстоко побили 15-річного хлопця, який із серйозними травмами потрапив у лікарню лише за те, що написав у своєму Twitter: «Дві найвищі цінності республіки – світськість і толерантність». «Карикатуристи самі напитали собі лиха, – пояснили поліцейським свою поведінку нападники. – Вони не раз образили пророка, тож заслужили те, що отримали».
Що робити з такою монолітною ненавистю? Марін Ле Пен закликає до відновлення смертної кари та суттєвого збільшення фінансування спецслужб. «Якщо влада не знайде, як приборкати злочинність у бідних кварталах великих міст, на наступних президентських, навіть не ворухнувши пальцем, Марін гарантовано виходить до другого туру, – вважає соціолог Ерік Ґарсіа. – Ситуація об’єктивно працює на неї. Треба тільки не наробити зайвих рухів».
На входах до редакцій усіх великих паризьких медіа посилені патрулі поліції. Про всяк випадок. Аналогічних заходів безпеки вжито щодо мусульманських та іудейських шкіл і молитовних закладів. Градус тривоги впав, але зовсім не зник. «Я впевнена, це не кінець, – каже Мюрей, вчителька в одному з «проблемних» коледжів. – Провести хвилину мовчання в пам’ять про загиблих змогла лише з третьої спроби. Деякі учні свідомо саботували цей громадянський акт. Таке виховання вони дістали вдома, і це за день не виправити».
У той час коли російська преса звинувачує США в організації паризьких терактів, а чимало українських колег висловлюють упевненість, що за подіями в Charlie Hebdo – рука Путіна, французькі слідчі станом на сьогодні не підтверджують співпраці єменської гілки «Аль-Каїди» з ФСБ Росії. «Не так щоб зовсім не можна було уявити подібну угоду, – вважають у МВС Франції. – Врешті, терористи нерідко дозволяють винаймати себе різним спецслужбам. Але такий зв’язок поки що не встановлений. А те, що не можна довести, не можна й стверджувати».
По щоці Магомета, на обкладинці Charlie Hebdo, збігає скупа чоловіча сльоза. Від безсилля? Зі співчуття? З відчаю? Не відпускає передчуття, що ця сльоза не остання. Але то вже буде інший день.