Історія “7-го кілометру” тісно пов’язана з життям радянських моряків, їхніх родин, а також численних фарцовщиків і спекулянтів. До 1988 року усі вони перепродували імпортний дефіцит на ринках та вулицях Одеси, якщо не хотіли здавати його до комісійних магазинів. Однак наприкінці 1980-х років торгівців стало так багато, що міська влада вирішила від гріха подалі “виселити” їх на пустир за містом.
Місце підібрали не найкраще – колишнє сміттєзвалище, про яке і досі нагадує курган, що височіє над ринком. Майданчик виявився незручним для продавців, однак влада наполягала на “депортації спекулянтів” з міста. Тому тисячі людей ставали поряд з курганом на полях місцевого радгоспу “Авангард”, стелили газети і торгували. Ось так у колишньому Сталінському, а потім Одеському приміському сільському районі, з’явився культовий на усю країну і ближнє зарубіжжя ринок. Тепер це місце називають “Полем чудес”. На ньому й досі переважає роздрібна торгівля речами, тоді як навколо розрослися майданчики гуртової торгівлі різноманітними товарами легкої промисловості.
Вже у 1988 році одеська влада затвердила план побудови на цих землях стаціонарного ринку з усією інфраструктурою. Однак офіційно він з’явився лише за 5 років. За цей час змінилося кілька організацій, що прагнули контролювати ринок, не рахуючи різного штибу неофіційних контролерів. У 1993 році вся повнота влади та відповідальності за роботу ринку переходить до ТОВ “Промтоварний ринок”.
За майже два десятиліття сутність ринку так і не змінилася. Він залишається найбільшим майданчиком, на якому торгують імпортом. Колишні фарцовщики та спекулянти виросли до підприємців. Замість натовпу продавців, що тісними рядами пропонують свій товар, з’явилися не менш щільні ряди контейнерів, з яких ведеться торгівля. Ринок нагадує містечко, цілковито підпорядковане законам купівлі-продажу, вулиці якого патрулює власна міліція та служба безпеки.
Можливо одеський ринок ніколи не став би транзитною гуртовою базою, якби не збіг кількох обставин. Після розвалу СРСР полиці універмагів були спустошеними, та й самі фабрики з пошиття одягу зупинилися. Попит на імпорт досяг максимуму, а поряд – величезний порт, та ще й не один. Масовий імпорт з Туреччини почався приблизно у 1995 році і часом досягав 90% від усіх товарів, що тут продавалися. Це був найкоротший і найдешевший шлях іноземних виробників до українських споживачів. Вже звідси товари дрібним оптом перепродавали на інші ринки країни.
Пізніше стартувала експансія товарів з Китаю, Арабських Еміратів, Тунісу та інших країн Близького Сходу. Спочатку їх завозили наші ж підприємці. Та з часом сюди перебиралися вихідці з Турції, Китаю, В’єтнаму та Сирії. Їм було простіше організувати постачання товарів зі своїх країн. Вигравав той, хто пропонував нижчі ціни. Демпінг загострив міжетнічні стосунки.
Офіційно на ринку зареєстровано 20 000 підприємців, а загалом на 16 000 торгових місць працює близько 60 000 осіб. За роки існування «7-го кілометра» його площа збільшилася до 68 га. Зараз тут є два готелі, складські приміщення, пункти медичної допомоги тощо. Від міста до ринку ходить кілька регулярних автобусних маршрутів.