Все починалось у порту Таллінна

Декорації буднів Генріка Лільєґрена кардинально змінювалися протягом його життя. Як дипломат він переїздив з країни до країни, здобуваючи безцінний досвід. За вікнами свого помешкання в Парижі на розкішній авеню Фош він бачив будинки, де жили найзаможніші родини Фран­­­­ції. За вік­­нами готелю Led­­ra Palace в столиці Кіпру Нікосії, де він опинився в лип­­ні 1974-го, луна­­ли постріли й гинули лю­­ди – радикальні грецькі кіпріоти намагалися здійснити військовий переворот, у конфлікт втрутилася Туреччина. За вікнами його шведського посольства в Східному Берліні можна було за уважного спостереження ідентифікувати нишпорок Штазі. А ще були Брюссель, Анкара, Західний Берлін, Ва­­шингтон. Починалося ж усе в порту Таллін­­на, звідки дитиною Лільєґрен іммігрував до Швеції в 1940-му, коли радянські окупанти вже почали арештовувати впливових естонців. Треба було народитися в тому талліннському тумані, щоб отримати й зберегти гострий погляд на реалії Східної Європи. З Тижнем пан Лільєґрен поділився своїми спогадами й думками.

У. Т.: Пане посол, хотілося б розпочати з такої приємної констатації: в Україні Швеція здобула міцну репутацію друга й послідовного прихильника української євроінтеграції.

– Так, саме так. Швеція рішуче підтримує українську євроінтеграцію. Ми знаємо, що Україна має величезний потенціал. Також віримо, що економічні реформи, адаптація до законодавства ЄС та відкритість до іноземних інвестицій сприятимуть його розвит­­ку. Так, не­­що­­дав­­но наш міністр за­кор­­донних справ Карл Більдт ви­­го­­­­­­лосив про­­­­мову, присвяче­­ну Україні, «Шляхи в майбутнє Ук­­раїни. Яких змін ми потребуємо?» І не випадково Швеція відправила послом до Києва одного з найкращих своїх дипломатів Стефана Гуллгрена.

Від НДР до Брюсселя

У. Т.: Двадцять років тому абревіатура НАТО була табуйована у Швеції. Сьогодні табу повніс­тю знято?

– Дискусія щодо членства в НАТО моєї країни сьогодні не така вже й інтенсивна. Вона знач­­­но серйозніша в сусідній Фінляндії, ніж у нас. Це обумовлено специфікою фінської історії та кордоном із Росією. Водночас Швеція розширила стратегічну співпра­­цю з такими країнами – членами Альянсу, як Норвегія, Естонія, Латвія, Литва, а також із самою Фінляндією, що є членом лише ЄС, заявивши, що ми прийдемо їм на допомогу, якщо їх атакуватимуть. Хотів би процитувати офіційну позицію, це важливо для розуміння процесів: «Швеція не залишатиметься пасивною, якщо інший член ЄС чи будь-яка нордична країна зазнають катастрофи чи атаки. Ми сподіваємося, що ці країни чинитимуть так само, якщо Швеція зазнає таких самих загроз…» Йдеться про те, що ми повинні бути готовими надати й отримати допомогу, яка може мати, зокрема, військовий характер. Дехто вважає, що ця маніфестація солідарності є серйознішим зобов’я­­зан­­ням, ніж те, яке країни – члени НАТО беруть на себе відповідно до славнозвісної п’я­­тої статті Північноатлантичного договору. Це, до речі, перший випадок в історії Швеції, коли її оборонна доктрина включає простори поза межами, власне, шведських територій. Фінляндія зробила подібну заяву щодо країн – членів ЄС.

У. Т.: Шведські соціал-демократи часто займали прорадянську позицію. Як глибоко вони розуміли ті процеси, що відбувалися в СРСР?

– Ті, хто займав прорадянську позицію, були або елементарно погано поінформовані, або засліплені ідеологією, або вірили, що в Європі, де домінуватиме СРСР, до них ставитимуться по-особливому і вони персонально від того щось матимуть. Після Другої світової також у багатьох виникло почуття вдячності за жертви, принесені Радянським Союзом у війні проти фашизму. І це передавалося від покоління до покоління.

У. Т.: Як вам жилося після того, як ваша посольська каденція в НДР закінчилася й ви з родиною переїхали до Брюсселя в 1989-му? Чи відчули тоді по-новому аромат свободи?

– Опинившись у Брюсселі після НДР, я відчув насамперед полегшення й таки свободу. З часом життя в Східній Німеччині здається сюрреалістичним. Німецька Демократична Республіка не була ні на йоту демократичною.

У. Т.: Чи назвали б ви шведське сприяння виведенню російських військ із країн Балтії найбільшим зовнішньополітичним досягненням країни за останні 20 років? Це була перша демонстрація регіональних амбіцій Швеції?

– Я б радше назвав це так: великий зовнішньополітичний успіх уряду Карла Більдта (прем’єр-міністр Швеції в 1991–1994 роках. – Ред.). Але це був успіх для всіх регіональних гравців. Це не мало нічого спільного з амбіціями стати регіональним лідером, хоча інші нордичні країни, здається, саме так те все й сприйняли. І, до речі, на рахунку уряду Більдта ще один дуже вагомий успіх, дотичний безпосередньо до зов­нішньої політики: йому вдалося схилити шведську громадськість до ідеї вступу в ЄС.

А далі – Вашингтон

У. Т.: Як амбасадор Швеції в США (1993–1997 роки) ви співпрацювали з адміністрацією Клінтона. Як би сформулювали принципову відмінність між тією командою демократів і нинішньою?

– Достатньо зазначити лише одне: команда Обами праг­­не поєднати політику перезавантаження відносин із Росією та політику підтвердження свого стратегічного партнерства з країнами Східної Європи. У цьому їхня унікальність.  

У. Т.: Ви знаєте чинного віце-президента США Джозефа Байдена ще з того часу, коли той був сенатором від штату Делавер. На вашу думку, чи змінився він як політик?

– Не можу сказати, що його цінності від того часу змінилися. Він, до речі, назвав розпад соціалістичного табору й звільнення східноєвропейських країн «одним із найбільших досягнень у сучасній історії».

У. Т.: На Кіпрі в 1974-му ви стали свідком спроби кіпріотських радикалів, підтримуваних греками, здійснити військовий переворот. Є підстави припускати, що США тоді були на їхньому боці. У Східному Берліні ви мали змогу спостерігати, як радянська Росія впливала на свого союзника. Відтоді, як на вашу думку, що у великій політиці змінилося незворотно, а що повертається?

– Що змінилося? Те, що тепер немає загрози ядерної війни між двома військовими блоками. Що повертається? Геополітика, яка оперує поняттям «сфери впливу». Зверніть увагу на Росію чи Китай, які заявляють, що мають якісь особливі чи то пак «ключові» інтереси в сусідніх країнах та на прилеглих територіях. Залежно від обставин ці заяви можуть трансформуватися у спроби встановити там де-факто свій конт­роль чи гарантувати домінантний вплив. Але зауважмо також, що відповіли Росії США: вони не визнають ідеї сфер впливу. Китаю ж вони заявили, що його претензії на прибережні території в Пів­­денно-Китайському мо­­рі мають обговорюватися всіма зацікавленими країнами регіону (на прибережні території, що складають­­ся з груп крихітних островів, претендують Китай, В’єтнам, Бруней, Малайзія, Філіппіни, Тайвань. – Ред.).

У. Т.: Якою ви взагалі бачите нинішню європейську геополітику в Східній Європі та Балтійському регіоні? Чи погоджуєтеся з тим, що еру посткомуністичного ідеалізму змінила ера прагматизму? І Росія спромоглася успішно вписатися в ці нові рамки.

– Щодо прагматизму, то не погоджуюсь, тобто я вважаю, що цінності свободи слова та демократії в цілому і далі визначають спосіб мислення людей в усіх європейських країнах. І я переконаний, що російське суспільство так само б їх відкрито прийняло й розвинуло, якби отримало шанс. Взагалі ж настав час не майстерних ораторів, а діячів, спроможних бути наполегливими.

Про літаки й культуру

У. Т.: У часи вашої дипломатичної служби шведський уряд послуговувався настільки дешевим літаком, що на його борту навіть не було базових вигод. Для порівняння: президент України Віктор Янукович літає на «Аеробусі» вартістю $68 млн. Як би відреагувало шведське суспільство на розкошування політиків і чиновників за державний кошт?

– Шведська громадськість дуже прискіпливо ставиться до чиновників та витрат на їхні подорожі. Але треба враховувати, що різні держави мають різні традиції. У деяких країнах прийнято виказувати повагу до своїх лідерів, зокрема забезпечуючи їх престижними літаками. Є ж і такі країни, як-от Швеція, де платники податків не хочуть, щоб їхні гроші витрачали на розкішний комфорт державних керманичів. У своїй книзі я описав неподобства, які виникли, коли шведський пре­­м’єр-міністр прибув разом зі своєю делегацією до НДР на літаку, де не передбачно навіть туалетної кімнати. А переліт був тривалий. Отож, занадто дешево – це так само погано, як і занадто дорого. Вважаю, що шведські лідери мають бути забезпечені пристойними транспортними засобами для будь-якого випадку. Не можна приїхати приймати почесний караул на таксі.

У. Т.: Як шведське зовнішньополітичне відомство фінансово й інституційно вирішує питання культурної репрезентації країни за кордоном?

– Ми маємо окрему агенцію – Шведський інститут. Ця установа опікується міжкультурними відносинами, організовуючи зустрічі, програми обміну. Щороку ця агенція отримує від уряду 225 млн шведських крон (€24,2 млн).