Варто лише спробувати скерувати щоденність у зворотному напрямку, а чи навчитись обертати звикле догори дриґом. От проведімо доступний кожному мислимий експеримент — перегляньмо книжки Льюїса Керрола, зазирнувши передовсім у пригоди в Дивокраї та Задзеркаллі. В обох історіях окіл Аліси трансформується в період її сновидінь. Упродовж того як сон із явою міняються місцями, дівчинка ледь устигає отямитися від подорожі навбакир. А вивернуте навспак одночасно страшить і розвеселяє. То як воно бути антиподом?
У Дивокраї винятковість ситуації відчутно дається взнаки перелицьованими висловами. Зусібіч нарочито повторюються в усілякій послідовності в’юнкі каламбури: «Чи їдять коти кротів? Чи їдять кроти котів?.. Бачу, що їм, або їм, що бачу… Дихаю, коли сплю, чи сплю, коли дихаю». Але не тільки. Мале дівчисько бентежиться тим, що є неправдивим у її звичному світі. Приміром, як світитиметься перегоріла свічка.
Читайте також: У сув’язі поглядів
Отже, в умовах буття-наопак годі не розділитися надвоє. Аліса й без того не раз удавала водночас двох осіб, а тепер і поготів: промовляє до себе, ще й квапиться щось сама собі нарадити. Тим часом вона стає то мокрою, то сухою, перетворюється з велетки на курдупля і навпаки, мимоволі перевіряючи, чи, бува, не забула на цей момент усе, що знала колись. Їй несила зберігати ментальну чи тілесну ідентичність, а тому вона поривається згадати бодай якусь із приятельок, на котру могла б ненароком перекинутися: чи на знайому Мейбл, а чи на геть невідому Мері Ен. Оті метаморфози до того виснажливі, що Аліса не впевнена, чи перебуває при своєму глузді. А тому каже всім стрічним, що не є сповна собою. І якби ж ото перевтілення траплялися тільки з нею. Тамтешні істоти виробляють таке невпинно. Немовлятко прожогом стає поросятком, у Чеширського Кота відчужується не лише голова, а й посмішка, неждано-негадано вигулькують Казна-Що-Не-Черепаха з Грифоном, а Гусінь зверхньо пахкає в обличчя димом з люльки. Зрештою, незрозуміло, чи має оточення Аліси хоч якусь суб’єктність і наскільки це взагалі важливо.
Якщо спершу Аліса летіла крізь нору до підземного долу, то за другим разом вискакує потойбіч дзеркала. У Задзеркаллі так само все влаштовано перекидом: усюди повно балакливих квітів, а слони хоботами висотують із них нектар; потрібно пришвидшуватися, щоб залишатися на місці; спрагу доводиться втамовувати сухим коржиком і на кожній зупинці купувати зворотний квиток. Королева спочатку скрикує і вже потому прищикне чимось собі пальця, а король має двох посланців: якийсь біжить туди, а тамтой звідтам. Але зовнішні видозміни зачіпають і внутрішні стани. Приміром, у лісі, який треба тлумачити як Алісине несвідоме, ніхто й ніщо ніяк не називається. Ото вже місцинка! Недовго повернутися назад безіменною чи вдруге переназваною на казна-що.
Непогамовна мандрівниця на мить забуває навіть, хто вона. У сам раз їй нагодилися Круть і Верть, двоє малих грубеньких близнюків — типова зустріч із різноспрямованими порухами власної душі, що вказують на самолюбні забаганки, втілені в торохкавках і брязкальцях. Коли Круть і Верть стали на бойовий герць один проти одного, це нагадало двобій із собою. Вельми схожими на вияви суперечливої особистості є й суперечки Чорного та Білого Лицарів: перший норовить полонити Алісу, другий захистити. Слабкість людини видає себе тим, що навіть протилежні її вияви нерідко кволі. Так і Лицарі, щойно схрестять списи — то так і попадають із коней сторчма. Не менш цікавим є спіткання сплячого короля. Він уособлює притлумлену самість, яку непросто розторсати. Узагалі взаємно проникливий сон (Аліса снить і бачить у сновидді заснулого короля, а йому, насупроти, сниться вона) нагадує два поставлених один навпроти одного люстра в їхньому взаємному відображенні. Тема сонливої самості торкається проблеми самотності та справжності, якої заповзято шукає Аліса.
Читайте також: Любов Орфея
Подвійність залишається наскрізним мотивом або принципом роздвоєння. Дівча хапає двійко шпиць, які символізують заплутаність існування, а ті вже обертаються на два весла. Орудуючи ними, вона пливе річкою життя обабіч високих берегів і щоразу боїться перехилитися через облавок човна, щоб не дати стовбула в глибоку воду — ознаку смерті. Аліса тягнеться до духмяного очерету: найкращі паростки його недосяжні, як і найпотаємніші людські прагнення. Враз одне з весел застрягає в потоці. Судячи з усього, це можна розуміти як зустріч із власним alter ego. Недарма весло випорскує і вдаряє в дитяче підборіддячко. Аж ось розмова з Шаламом-Баламом скидається на спробу оприявнити своє Его, що невпинно більшає. Його ні з чим не сплутаєш. Щоправда, і воно досить непевне. Тому діалог із собою — ніби розглядання й розпитування себе в спробі осмислити, поєднати роз’єднані частини, подібні до двох окремих відділень валізи. Аліса, однак, усвідомлює себе химерою не лише в асиметричному вимірі, а й у реальності. Спочатку здається несподіванкою, що Керол розглянув всі ці тонкощі душевної організації на прикладі дітвака. То, може, це натяк не боятися здитиніти й удаватися до вчинків, які проявляють щиру радість життя?