Врятувати свідчення

Потрібно віддати належне Віктору Ющенку та визнати, що він першим із українських президентів віддає стільки зусиль питанню визнання Голодомору. Відверто кажучи, це далеко ненайкомфортніша позиція – його спроби отримують значний спротив усередині України, так і часом агресивну реакцію ззовні. Зокрема, російське МЗС днями заявило, що оголошення трагічних подій актом геноциду українського народу «ображає пам’ять жертв інших національностей», загиблих під час голоду 1932–1933 років у колишньому Радянському Союзі.

 

Проте, Віктор Андрійович затято продовжує втілювати свою мрію – принаймні постійно декларує прагнення визначити та морально засудити винуватців геноциду. Мета Ющенка – перетворити страшну трагедію у один з наріжних каменів фундаменту української національної ідентичності.

 

У березні 2007 року Президент вкотре спрямував у Верховну Раду законопроект, згідно з яким передбачалася кримінальна відповідальність за публічне заперечення Голодомору. Але такий крок неоднозначно сприймається правниками. Юрій Василенко, екс-суддя Київського апеляційного суду, вважає, що публічне заперечення кимось Голодомору, відповідно до засад чинного українського законодавства, практично неможливо визначити як злочин: «Ми можемо лише морально засуджувати таку людину, або, скажімо, стверджувати, що вона є негідником — але її публічні заперечення не містять суспільної небезпеки, і тому не можуть бути визнані кримінальним злочином».

 

На жаль, про інший юридичний хід, який може бути набагато ефективнішим, ніж заборона невизнання, Президент і досі не згадав. Мається на увазі юридичне оформлення свідчень Голодомору і суд над його організаторами. Для того, щоб свідчення очевидців трагедії стали юридичними фактами, потрібно дотримуватися чіткої процедури, визначеної законодавством. Усі зібрані до цього часу оповіді свідків тих жорстоких подій, зокрема цитовані Ющенком під час своїх публічних виступів, не мають статусу юридичних доказів. Хоча кожна така розповідь – це страшний за своєю емоційною силою документ, але до справи його «підшити» неможливо.

 

Щоб свідчення набули необхідного статусу, їх необхідно зібрати у межах відкритої кримінальної справи. А діяти потрібно негайно, поки ще живі свідки.

Своєрідним історичним жартом є те, що почати збирати справжні, юридично обґрунтовані, докази злочинів, які пізніше можуть бути використані в суді, можна лише використовуючи радянські правові норми, які ще подекуди збереглися в нашому законодавстві. Зокрема, таким юридичним радянським пережитком є повноваження прокуратури відкривати кримінальні справи за фактом події, не висуваючи – принаймні на першому етапі – звинувачень якомусь конкретному виконавцю. І цим необхідно скористатися. Адже після прийняття у листопаді минулого року Верховною Радою закону, яким Голод 1932–1933 років визначено як геноцид українського народу, прокуратура має всі юридичні можливості, аби відкривати справи щодо тих трагічних подій. Варто зазначити, що згідно з резолюцією ООН від 1968 року будь-який геноцид як злочин проти людства не має терміну давності, який не мають і дії винних у штучному голоді в Україні. 

«У місцевостях, де був голод, вже зараз будь-який прокурор, починаючи з районного, може негайно відкрити кримінальну справу за фактом масового знищення людей», – говорить Віктор Шишкін, який свого часу був Генеральним Прокурором України, а нині – суддею Конституційного Суду.

Шишкін вважає, що слідчі прокуратури в межах відкритої кримінальної справи мають зафіксувати розповіді очевидців трагедії, родичів жертв, свідків та виконавців. Не виключено, що в живих ще залишаються учасники спеціальних підрозділів НКВС, та ЧОПів (частин особливого призначення), які вилучали продовольство та блокували будь-які спроби людей втекти з охоплених голодом місцевостей. Усі ці свідчення мають бути оформлені у вигляді протоколів допиту, і у такий спосіб перетворитися на юридичні факти.

 

Родичі жертв Голодомору можуть серйозно вплинути на перебіг подій, якщо почнуть масово подавати у прокуратуру заяви про відкриття таких кримінальних справ. Від себе зазначимо, що організувати подачу заяв могли б праві партії, зокрема і Наша Україна. Враховуючи її адміністративний вплив, зібрати свідчення можна було б досить швидко.

Після того, як доказова база буде зібрана, принаймні теоретично, з’явиться можливість проводити процеси проти виконавців та організаторів Голоду в Україні. Наголосимо, що судити винних у геноциді можна, навіть якщо їх уже немає серед живих. І тільки у відкритих судових процесах, з наведенням усіх доказів, та з наявною змагальністю сторін, можна визначити вину виконавців та організаторів, довести у судах злочини Голодомору, а також точно визначити кількість його жертв. Продовженням таких процесів можуть бути позови від родичів загиблих з вимогою усунути моральну шкоду – щонайменш прибрати монументи головних організаторів злочинів, що і досі стоять на вулицях.

 

Міжнародний досвід свідчить, що покарати винних у геноциді на міжнародному рівні надзвичайно важко. Значно легше відновити справедливість за допомогою внутрішнього правосуддя країни. Залучення міжнародних інституцій для досягнення такої мети, дуже рідко приносить хоч якись відчутний результат.[275]