В ніч на 28 лютого російська армія обстріляла селище Іванків на Київщині. Один зі снарядів влучив у краєзнавчий музей, де зберігалися полотна визначної української художниці Марії Примаченко. Зусиллями охоронця музею, його родини та декількох селян картини та ще декілька експонатів вдалося врятувати, винести та приховати на час російської окупації.
22-25 вересня в Національному центрі «Український дім» відбувся виставковий проєкт «Марія Примаченко. Врятоване», на якому представили 14 картин, що їх винесли з палаючої музейної будівлі. На відкритті виступав і міністр культури Олександр Ткаченко, який дуже пафосно зазначив, що «росіяни можуть поцілити в наші будівлі, але поцілити в нашу ідентичність не можуть», і подякував рятівникам, забувши додати, що сам він як очільник державної інституції, котра якраз і мала би опікуватися цим порятунком, не зробив нічого.
Об’єктивний факт, що Міністерство культури та інформаційної політики провалило евакуацію наших культурних скарбів, переклавши на плечі директорів музеїв і ентузіастів-волонтерів (на останніх полюбляє покладатися за будь-яких незрозумілих обставин весь наш держапарат загалом) порятунок і збереження безцінних предметів. Попри все, різні музеї самотужки готувалися ще в січні переправити свої експонати на виставки подалі від потенційно небезпечних областей, а також укладали так звані «червоні списки» того, що з колекції варто евакуювати насамперед у разі вторгнення.
4 вересня МКІП бадьоро відзвітувало, що на початок серпня вже відомо про понад півтисячі воєнних злочинів Росії проти об’єктів культурної спадщини та закладів культури. Є навіть база нашої знищеної культурної спадщини, дбайливо зібрана міністерством, хоч хотілось би, щоб десь існувала база дбайливо врятованого й евакуйованого під час війни, а ще краще − застережливо вивезеного і схованого до 24 лютого. Бо поки, на жаль, якимсь нелюдським бюрократичним цинізмом відгонить від того міністерського списку на їхньому сайті, де окремо виділено п’ятисоту ювілейну культурну втрату − пам’ятку архітектури місцевого значення, будівлю колишнього Реального училища в Ізюмі, зведену в 1882 році. Загалом же знищені об’єкти є в 15 областях (найбільше, зрозуміло, в Донецькій, Харківській і Київській), серед яких 23 пам’ятки національного значення.
Наш список неврятованого неможливо читати без сліз і брому. Найвідоміший випадок − знищення російською ракетою Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди в ніч на 7 травня у селі Сковородинівка. Щодо чого Міністерство культури лише зазначило: як же так, а ми ж готувалися відсвяткувати там 300-річний ювілей філософа і планували реставрувати сам музей. Добре, що, за повідомленням керівника Харківської ОДА, найцінніші експонати звідти заздалегідь перевезли у безпечне місце. Є й найтрагічніший символ наших втрат − Маріупольський драмтеатр, знищений 16 березня авіаударом, коли там переховувалися жінки й діти. Крім цього, є ще Музей Українських старожитностей (дім Василя Тарновського) в Чернігові, Садиба Попова у Василівці Запорізької області, Художній музей імені Куїнджі в Маріуполі та багато іншого. Найдраматичніша історія − скіфське золото, що перебувало в Мелітопольському краєзнавчому музеї. Унікальну колекцію IV ст. до н.е. ще в лютому сховали музейні працівники, але колаборанти видали місце її сховку.
Як у 2014-му відповідні міністерства не встигли нічим допомогти культурі в Криму і на Донбасі, так і зараз маємо ті самі проблеми, але вже на ширших теренах. Поки західна розвідка по всім джерелам невгавно казала про майбутній напад і найімовірніші території, де точитимуться бої, куратори та галеристи, заспокоєні керівництвом міністерства культури, не ставилися до евакуаційних планів як до чогось першочергового і нагального. Адже тут не можна нічого вдіяти самочинно – вивезти культурні надбання можна тільки з дозволу Мінкульту. Втім, як показав час, якби не активісти й просто небайдужі люди, які не чекали міністерських наказів, то наші культурні втрати були б ще більші, а списки розлогіші. Так, Мінкульт уникнув передчасної паніки і навчився складати довгі й деталізовані переліки майна, знищеного війною, але яка від того користь культурі?
Війна не є виправданням цьому нехлюйству, бо і до вторгнення у нас було кепсько зі збереженням культури. Так, у 2021 році влада Києва опублікувала адреси 119 обʼєктів культурної спадщини, яким загрожує знищення або пошкодження здебільшого через забудову і «реконструкцію». Але столична військова адміністрація, яка могла б їх вберегти, не дуже квапиться це робити. І це в Києві, де ще є Департамент охорони культурної спадщини, а що вже казати про менші обласні центри та невеликі міста, де ці конфлікти просто не обговорюють у новинах чи пресі. Там захисники культури полишені напризволяще протистояти майже усесильній (чи, як тепер кажуть, децентралізованій) місцевій владі. Хто ж має все це рятувати? Знову волонтери й люди, яким серце болить через таке варварське ставлення до культури? А навіщо нам тоді профільне міністерство? Аби складати списки того, що воно ж саме проґавило зберегти?
Після будь-якої війни неминуче настає відбудова, яка має стати слушною нагодою назвати всіх відповідальних за втрату того, що могло бути врятоване. І це вже не згадуючи про те, що колись обов’язково прийде час збирати колекції й перевіряти те, що вціліло, і ми дізнаємося багато цікавого про музейні фонди – і те, що в них мало би бути. Зруйноване треба буде відбудовувати, що знову ж таки дасть можливість нажитися нечистим на руку навколокультурним ділкам. Так, Іванківський історико-краєзнавчий музей з картинами Примаченко теж збираються реконструювати, а документація щодо відновлення має надійти до міністерства. Також планується зробити футуристичний артцентр з будинком митців і оранжереєю в Болотні, рідному селі художниці, де зберігся її будинок. Прекрасні ініціативи, якими, на жаль, можуть скористатися ті, кому гроші цінніші й миліші за національні культурні цінності. Втім, Мінкульт нині на багатьох міжнародних самітах переймається передусім тим, що просить меценатів, донорів і представників іноземних урядів про «цільові пожертви на підтримку української спадщини та культурних інституцій».
Було б образливо, якби це була свідома державна політика, скерована на нищення української культури. Образливо, але принаймні зрозуміло, що ми маємо справу з видимими ворогами, котрі діють відкрито і цілеспрямовано. Але зараз прикро, що культурна спадщина гине через банальну бездіяльність, котра за масштабами наслідків часом нагадує цілеспрямований саботаж. Наш культурний ландшафт плюндрують не так бомби й ракети, як традиційні внутрішні вороги України: недбальство, нехлюйство і непрофесіоналізм. Російська агресія – це лихо, але воно може (і буде!) подолане. А от як захистити культуру від непридатних людей на посадах, важливих для захисту нашої ідентичності? Рятувати культуру справді треба, але часом видається, що її треба рятувати від самого «культурного» міністерства.