Його лекції ми не просто уважно слухали й конспектували — нам мимоволі діставалася ще й роль захоплених глядачів. Уже сама поява професора в аудиторії була початком стихійного театрального дійства. Попри поважний вік, він не заходив, а мовби влітав. І треба було бачити в цю мить нашого лектора! Його голова сяяла, здавалося, що череп обтягнутий лискучим жовтим пергаментом. Сиві очі випромінювали молоду енергію. Жестикуляція виказувала темперамент холерика. Одягові професор значення не надавав: його краватка могла спокійно розміститися поверх застебнутого піджака, а великий носовик звисати з бокової кишені. І нічого! Такі дрібниці професора зовсім не хвилювали, та й ми швидко перемикали увагу на сам виклад матеріалу (бездоганний, треба сказати).
Артем Амвросійович був моржем, нам це також стало відомо. Купався він у морі цілий рік без перерв. І те море в ньому клекотіло. Жодної монотонності в голосі. Сюжети з історії мови професор не просто переповідав, а мовби проживав їх, причому дуже емоційно, жестикулюючи. Любив зупинятися на різних філологічних дискусіях, із задоволенням наголошуючи на тому, що його позиція була зовсім не такою, як решти, і що рацію мав таки він. Казав про це переможним тоном, злегка притупуючи ногами, наче пританцьовуючи…
Читайте також: «Декомунізуємо» Яновського?
Дехто називав його «вредним дідом». Скласти іспит Москаленкові було справді непросто. Страшенно не любив «шпаргальників». Обурювався й розмахував руками, коли із секретних студентських «закапелків» раптом висипалися хитромудрі аркушики із заготовленими відповідями. Сердився навіть на квіти, заздалегідь виставлені на столі екзаменатора: у момент викриття чергового «шпаргальника» вони видавалися йому особливо недоречними.
І ось одного разу, коли гнів Артема Амвросійовича поступово влігся, він розповів історію, що запам’яталася мені на все життя.
Червень 1941 року. Студенти складають іспити. Серед них сталінський стипендіат Іван Саєнко. Ого! Таких на весь університет було лише кілька. І натура «вредного діда» спрацювала: ану, побачимо, хлопче, чого ти вартий! Відомо: якщо професор захоче засипати студента, то він свого досягне. Так сталося й того разу: Іван Саєнко збився, відповідаючи на додаткові запитання щодо історії «Русалки Дністрової» та її ролі в розвитку української мови. І професор Москаленко вліпив сталінському (!) стипендіатові трійку! Річ нечувана, а то, може, навіть ризикована, не знаю.
А незабаром почалася війна. Іван Саєнко пішов на фронт. Воював він гідно, командував батальйоном. Уже коли лінія фронту пересувалася на захід, майор Саєнко зі своїм батальйоном проходив Чернівці. Мабуть, мав трохи вільного часу, бо вирішив побачити знамениту резиденцію православних митрополитів Буковини й Далмації (де згодом розміститься університет). А там, у бібліотеці, йому до рук потрапила, уявіть собі, «Русалка Дністрова»! Оригінал! Довойовував Іван Саєнко, зрозуміла річ, уже з цим рідкісним «трофеєм» у командирському планшеті. Коли демобілізувався, то повернувся до Одеси, зустрівся зі своїм колишнім «кривдником» Москаленком і великодушно подарував йому примірник «Русалки Дністрової»!
Розповідь Артем Амвросійович завершив словами: «Да, были люди в наше время…» І з гордістю додав, що подарована йому Саєнком книжка — абсолютний раритет. Таких лише кілька примірників на весь СРСР. І він перелічив бібліотеки, що мають у своїх фондах «Русалку» 1838 року видання…
Читайте також: «Рим», а не «Еллада»!
Історія ця згадалася мені недавно, коли я, гортаючи журнал «Київ», що виходив протягом 1950–1965 років у Філадельфії, раптом натрапив на ім’я «доцента Одеського педагогічного інституту А. А. Москаленка» (ж. «Київ», 1961, ч. 2). «Тільки Москаленко відверто й відважно виступив проти цих настанов…» Ішлося про наукову конференцію з питань історичного розвитку української мови (Харків, 15–19 грудня 1959 року). Виступаючи з основною доповіддю, Артем Москаленко, пише автор «Києва» Пантелеймон Ковалів, «ствердив, що початок формування української мови сягає приблизно середини ХІ століття», а не ХІV, як вважає дехто з радянських лінгвістів (ось проти яких «настанов» «відверто й відважно» виступив мовознавець з Одеси!).
Щоб відстоювати свою наукову позицію, Москаленкові справді потрібна була відвага, адже його концепція радикально підважувала ідеологізовані уявлення про те, що поділ давньоруської мови на три окремі слов’янські мови — російську, українську та білоруську — завершувався у ХІV–ХV століттях. Аж ні, доводив наш «вредний дід»: історія української мови сягає на три століття глибше.
Та він і нам казав те саме…
А доцента Івана Єгоровича Саєнка ми добре знали. Він читав нам курс історії української літератури початку ХХ століття. Мав репутацію розумного, проте нереалізованого вченого. Трохи випивав. Конфліктував із деканом факультету. Досягши пенсійного віку, покинув університет. Казали, що влаштувався охоронцем на Одеському маяку…