До початку найбільш
кривавих сутичок між демонстрантами та поліцією залишалося кілька годин.
Я приїхав нічним
автобусом з оази Сіва, котра знаходиться далеко на заході Єгипту, майже біля
самого кордону з Лівією. Певна річ, після багатотижневого перебування у Сахарі
і повної відсутності зв’язку з цивілізацією я, м’яко кажучи, слабко
орієнтувався в політичній ситуації Єгипту. Лиш на рецепції в готелі (який, до
речі, розташовувався зовсім поряд з центральною площею Тахрір) я довідався про
підготовку масових виступів. Власник
готелю похмуро повідомив, що народ ситий правлінням Мубарака, після чого
порадив мені не затримуватися у Каїрі.
Єгиптяни почали
збиратись відразу після годинної п’ятничної молитви. Спочатку в невеликі групи,
наспіх сколочуючи транспаранти; згодом групи з’єднувались одна з одною і,
скандуючи антипрезидентські лозунги, прямували до Тахріру.
Втім, перші кілька
годин демонстрація проходила цілком мирно. Так тривало до тих пір поки шлях
натовпу не перетнули бійці спецназу. Я
був шокований, коли побачив, як поліцейські без будь-яких причин з боку
демонстрантів, без жодного попередження відкрили вогонь по своїх
співвітчизниках. Попервах натовп обстрілювали шашками зі сльозогінним
газом. Більшість демонстрантів кинулася врозтіч, однак найбільш радикальна
частина лишилась. Люди, обмотавши обличчя хустками, взялись закидати
поліцейських камінням. Спецназ відповів вогнем з травматичних рушниць. Як
виявилось, навіть така зброя може завдавати смертельних ран. На моїх очах
гумова куля влучила молодому демонстранту в ліву щоку трохи нижче ока, жахливо
деформувавши обличчя. Демонстранти миттю підхопили на руки пораненого товариша
і відтягли під захист найближчої будівлі. Одначе рана, як мені здалося, була
несумісною з життям: кров безупинно струменіла з лиця постраждалого єгиптянина.
Вітру майже не було,
і сльозогінний газ не провіювався, заповнюючи квартали довкола центрального
майдану. Постраждалих від газу щогодини ставало все більше та більше. Якоїсь
миті в готель, де я зупинився, демонстранти занесли непритомну п’ятирічну
дівчинку з червоним опухлим обличчям. З кількома іншими постояльцями я
намагався привести її до тями, промиваючи очі, ніс та рот водою. На щастя, за
кілька хвилин вона опритомніла.
За лічені хвилини натовп озвірів. Противники Мубарака трощили
кувалдами бруківку та бетонні загородження і отриманими осколками закидали
спецназ. Демонстранти намагалися зупиняти на вулиці
чорні поліцейські автомобілі і підпалювали їх. Чорна поліційна форма діяла на
юрмисько наче червона ганчірка на бика. Зрозуміло, в такому хаосі нерідко
страждали невинні люди. Невдовзі після початку сутичок у готель заскочив регулювальник,
звичайний патрульний дорожньої служби, котрий слідкував за рухом на сусідньому
перехресті. Затинаючись, він пояснив, що щойно ледве зміг вирватися з лап
розлюченого натовпу. Чоловік ледве не плакав і благав власника готелю
прихистити його. Хазяїн без вагань виділив
поліцейському одну кімнату, в якій той і ховався, ні разу не витикаючись на
вулицю, протягом цілого тижня.
В іншому епізоді на
моїх очах юрма, що нараховувала чоловік двісті, спинила автомобіль швидкої
допомоги. «Швидка» виїжджала з площі Тахрір, і хтось крикнув, що в ній везуть у
лікарню пораненого полісмена. За лічені секунди стража порядку витягли з
мікроавтобуса. Мені не було видно, що з ним сталось у натовпі. Скидалось на те,
що юрба просто затоптала чоловіка насмерть. Натомість в машину завантажили
кількох поранених демонстрантів, і тільки після чого єгиптяни дозволили
«швидкій» поїхати в лікарню.
Того першого дня я не
відчував страху. Попри оскаженілий неконтрольований натовп єгиптян, попри
насильство з боку поліції, десятки поранених і постраждалих, попри розбиті
вітрини і палаючі автомобілі на вулицях єгипетської столиці, я почувався
якимось наче відстороненим від усього, що відбувається. Здавалося, наче я
спостерігав кадри з якогось фільму.
У суботу вранці з
каїрських вулиць зникли всі поліцейські (звісно, окрім спецназу, зібраного навколо
майдану Тахрір). Подейкували, що Мубарак сам віддав наказ поліції забратись
геть, аби демонстранти відчули ціну свободи — в місті відразу з’явились
мародери. Щоправда, демонстранти миттєво відреагували, сформувавши загони
самооборони.
Натовп трохи
заспокоївся після того, як у другій половині дня в Каїр ввійшли війська.
Демонстранти радо вітали появу військових, закликаючи їх приєднатися до
виступів. Одначе армія зайняла нейтральну позицію, певною мірою виконуючи
миротворчу функцію.
Наступні два дні
сутички в центрі єгипетської столиці продовжувалися, хоча ситуація залишалась
відносно спокійною. Іноземцям нічого не
загрожувало доти, поки не з’явились прихильники Мубарака (як на мене, то була перевдягнута
поліція). У середу в першій половині дня на майдані невідомо звідки
вигулькнули вершники на конях та верблюдах. Вершники, озброєні довгими
палицями, вклинилися в натовп і почали бити демонстрантів. Юрма досить швидко
справилася з нападниками, стягнувши їх з верблюдів і добряче відлупцювавши. Одначе
після цього моменту агресія та сутички практично не припинялися. Причому
провокатори нападали не лише на єгиптян, але й на іноземців, особливо на
журналістів, звинувачуючи їх у несправедливому висвітленні подій, надмірній
прихильності до заколотників та, як наслідок, ескалації конфлікту.
Провокації, що мали
місце на майдані у середу (мабуть, найкривавіший день після п’ятниці, коли
почались масові баталії), остаточно погіршили становище. Більше того, в середу
ввечері невідомо звідки виникла чутка про те, що напередодні іноземці
розповсюджували серед демонстрантів наркотики, маючи на меті зробити натовп
неконтрольованим, агресивним і, таким чином розв’язавши руки владі, «примусивши»
її діяти жорсткіше. Після цього лупити іноземців почали як прихильники
Мубарака, так і його противники.
Я зрозумів, що
лишатися в Каїрі надалі просто небезпечно. Змотавшись в аеропорт, я поміняв
квитки і переніс виліт на три дні раніше…