Коли ви пишете про історію УПА, Голодомор чи дисидентів, взагалі про щось, що сталося між 1917 і 1991 роками, то тепер це має збігатися з офіційною думкою. Офіційна – це, вочевидь, та, яку сьогодні озвучує міністр освіти Дмитро Табачник. А закріплює її його колега у владній верхівці голова СБУ Валерій Хорошковський.
На практиці це виглядає так. 9 вересня директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслана Забілого у Києві на залізничному вокзалі зустріли шестеро працівників органів. Руслана випустили після 14-годинного допиту в СБУ. Цілий день йому не дозволяли виходити на контакт – після довгих вмовлянь лише дозволили зателефонувати дружині й сказати, що в нього все «ок» і що він дуже зайнятий, «тому» вимикає телефон. Допити (як це зараз називається, «розмови») проводилися без жодних санкцій, так само «державною» таємницею виявилися прізвища та посади учасників цієї вистави. У Забілого вилучили приватний ноутбук і два зовнішніх жорстких диски. Зробили це без санкції суду, без опломбовування, тобто без найменшої гарантії, що туди не запишуть якесь креслення ядерної боєголовки.
СБУ переконувала директора Національного музею покинути історичні студії і йти працювати вчителем у школу, цікавилася контактами із закордонними науковцями. Просила якісь докази того, що тема його досліджень не є державною таємницею, запитувала, хто дав йому дозвіл (!) це писати. Маю сумнів, що службісти вирішили засекретити тактику і стратегію УПА (тематика Забілого) з огляду на сучасну обороноспроможність України. Вже наступного дня після затримання Забілого Служба не допустила всіх наукових співробітників музею до службових приміщень, а згодом вилучила і їхні комп’ютери.
Як сказали працівники служби, затримання відбулося за особистою усною вказівкою голови СБУ. Оскільки історик мав при собі електронні копії історичних документів про визвольний рух, боротьбу з ним репресивних органів Радянського Союзу, то, вочевидь, керівника спецслужби дуже занепокоїла можливість поширення таких «секретів».
Нагадаю, це були секрети вже неіснуючої держави. Тоталітарної, хто забув. Але ж ні, напевно, новітні секрети й нинішньої влади. Нагадаю також, що спроби утримувати такі секрети ставлять поза законом України саму Службу безпеки. У статті 8 Закону «Про державну таємницю» чітко зазначено, що не належить до державної таємниці інформація про факти порушень прав і свобод людини й громадянина, про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб. Тепер, щоб залишатися у правовому полі, нехай СБУ спробує довести, що вбивство Стуса у таборі, мордування голодом селянина, засудження на 25 років ГУЛАГУ полковника УПА Василя Левковича, утримання у тюрмі на Лонцького В’ячеслава Чорновола не містять порушення прав людини. Що витребування останніх зерен зібраного хліба, цензура газет і творчості поетів, ГУЛАГ і український репресивний архіпелаг – від Биківні через Дем’янів лаз до тієї самої тюрми на Лонцького – не є незаконними діями радянської влади. Держава не може ховати таємниці тоталітарних режимів і покривати злочини проти людства! Навіть держава під керівництвом табачників і хорошковських…
На волю Руслан вирвався вже без ноутбука і без текстів не лише документів, а й своїх історичних досліджень. Документи не проблема, їх можна скачати у відкритому доступі в інтернеті. Навіть якщо там не виявиться якогось документу, то колеги-історики мають копії розсекречених справ з Архіву СБУ, які ця бюрократична установа не встигла внести до електронного архіву, але надала доступ науковцям. Як і право їх копіювати. Як це відбувається в усьому світі, крім Росії, Білорусі й тепер України. Тож сховати їх СБУ зможе, хіба ввірвавшись у помешкання і вилучивши комп’ютери всіх істориків, які займаються ХХ століттям… Я, звичайно, вірю у завзяття пана Хорошковського на п’ятірку виконати завдання його наставників із Кремля і допомогти Табачникові, але mission impossible. Навіть Сталінові не вдалося сховати від нас нашу історію.
Утім, щоб усе не було так просто, ми передамо копії матеріалів, які є в Центрі визвольного руху, всім знайомим. До речі, я є тією «третьою особою» (за формулюванням СБУ), якій пан Забілий мав передати документи, – вже отримала безліч дзвінків із пропозицією «залити на комп» історичні документи. Тож стукайте, пане Хорошковський, шукайте. Нас багато – донецьких не вистачить…
Їхала з Русланом у таксі, й водій, почувши, про що ми говоримо, сказав: «Це ж що, 1937 рік?!» Він був явно молодший, щоб пам’ятати це своєю пам’яттю. Я подумала, що моя «не моя» пам’ять теж мені щось нагадала, але вже 1947. Таксист – киянин, я львів’янка, наша генетична пам’ять говорить про одне й те саме, але з різницею в 500 км і десять років (до нас просто совєти прийшли пізніше). І ця пам’ять – гарантія того, що ми не допустимо повторення, хоч як старатимуться Хорошковський із Табачником.
Центр досліджень визвольного руху, Львів