Ті, хто зовсім не безкорисливо намагається не торкатися цієї тематики, будь-яке її педалювання негайно таврують «конспірологією». Хоча яка вже конспірологія, адже ніхто особливо й не приховує того, що відбувається. Багато явищ такого штибу є цілком наочними, і суспільство, на превеликий жаль, до них уже призвичаїлося, звикло й не помічає їх. Що дуже дивно й небезпечно для країни, яка воює.
Україна часів Порошенка, відносно вистоявши перший етап російської навали, змогла зупинити зовнішнього ворога, але була геть беззахисною перед внутрішнім. Той виявився віртуозом спекулювання на демократичних процедурах в інтересах ліквідації тієї самої демократії задля підпорядкування української держави чи того, що від неї лишиться, путінській деспотії. На виборах 2019 року крім численних помилок стратегічного характеру, яких припустилася команда Порошенка, всю свою силу та впливовість продемонстрував той-таки внутрішній ворог, що підпорядкував собі більшу частину інформаційного простору і нав’язав суспільству власний порядок денний. Попередня влада весь час своєї каденції воліла не помічати тих, хто її «зробив», завдав нищівної поразки.
Проросійські телеканали відчайдушно спекулюють на свободі слова, правах преси та журналістів, активно просуваючи в Україні, що воює, російську пропаганду, підриваючи здатність українського суспільства до опору іноземній збройній агресії. П’ята колона Кремля, представлена відповідними партіями, маскується під політичну опозицію, кваліфікуючи будь-які прагнення обмежити їхню антидержавну діяльність як «переслідування опозиції».
Читайте також: Геополітичний реквієм Майдану?
Боротися з внутрішнім ворогом так чи інакше доведеться, якщо Україна як держава хоче існувати. Проте умови боротьби дедалі погіршуються через тривале самоусунення від опору, через бажання відсидітися в надії, що все саме якось вирішиться. Сподіватися, що вітчизняне олігархічне телебачення, яке належить трьом-чотирьом родинам, перейде на патріотичні позиції, не випадає. Однак можна багато зробити всупереч переважаючим силам ворога на інформаційному фронті.
Але тут треба йти на конфронтацію, не намагатися бути для всіх «білими й пухнастими», ухвалювати рішення, що будуть непопулярними як у нас, так і на Заході. До речі, коли в західних країнах виникала реальна загроза їх існуванню, там діяли рішуче й безжально, без псевдодемократичної балаканини, якою зазвичай так полюбляють частувати Україну.
Ось, наприклад, був у США такий собі Німецько-американський союз, Бунд, який виступав за полум’яну дружбу між американським і німецьким народами. До початку Другої світової війни в найбільших містах Сполучених Штатів працювало його 71 відділення. У Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії та Лос-Анджелесі виходило друком чотири газети, що були офіційними органами «Бунду». Кількість членів організації сягнула 200 тис. У липні 1942 року союз офіційно розпустили, заарештували 29 його головних керівників. Також до кінця війни було заарештовано або інтерновано кілька сотень активних членів. Так Америка захистилася від нацистської п’ятої колони на своїй території. Захищалася вона від потенційної загрози й під час війни з Японією.
Читайте також: В опозиції до Путіна і … України
Хоча це було зроблено не дуже демократично, що згодом визнав президент США Франклін Делано Рузвельт, пославшись, однак, на «воєнну необхідність». Тоді в Америці з превентивною метою у спеціальні табори було депортовано всіх американських громадян японського походження. Шеф ФБР Джон Едґар Гувер згадував про це так: «Шпигунська істерія була зумовлена холоднокровним розрахунком деяких людей, що хотіли переселити японців з економічних міркувань і з огляду на расові забобони. Рішення про це переселення було ухвалено у вищих колах нашого державного апарату. У результаті десятки тисяч відданих нашій країні американців японського походження вирушили в сумну подорож».
Отже, коли йдеться про безпеку західних демократичних суспільств, вони вміють діяти максимально жорстко, інколи навіть надмірно. Чи навчиться так діяти Україна? Чи вважатиме за краще загинути «політкоректно і демократично»?