«Мишоловкою» називають один із способів організації сюжету, який зазвичай тісно сполучається з детективними історіями. В класичних зразках «мишоловку» дуже легко впізнати (скажімо, в романах Агати Крісті: група людей обмежена простором — готель, потяг, острів, вітальня; стається вбивство; присутні — жертва, слідчій, свідки; всі — потенційні злочинці). У новітніх варіаціях романи-«мишоловки» не так уже й часто бувають детективами, навіть коли там таки стається вбивство, — радше йдеться про лабораторне дослідження людської недосконалості. Стається вже не злочин, а зло. Найвідоміша з сучасних «мишоловок» — «Життя Пі» Яна Мартеля, де пригода кількох людей, які рятуються на плоті після кораблетрощі, стає алегорією про подорож хлопчика і тигра океаном (чи навпаки — ще не відомо, котра історія яку заміщає). Це вже точно не детектив. Але, як і їхні детективні попередники, актуальні «мишоловки» тримаються кількох обов’язкових для грамотної реалізації цього сюжету умов.
Назва ця походить не від побутового пристрою, а від «Убивства Гонзаго, або Мишоловка», себто від назви вставної п’єси в «Гамлеті», за допомогою якої принц планує вивести вбивць на чисту воду. Власне, романи-«мишоловки» фіксуються на тому, щоби спровокувати своїх героїв, витягнути з них темні таємниці, змусити показати свою приховану сутність. Це перша умова такого способу організації сюжету: добряче стимульоване самовикриття героя.
Другий обов’язковий пункт — надмотивація всіх персонажів, от просто всіх. Кожному вчинку буде надано пояснення — кілька пояснень одночасно, і всі винятково правдиві, звісно. Листок найкраще ховати в густому лісі. Тому всі герої — головні і другорядні — діють відповідно до своїх властивостей і талантів: маніяки вбивають, алкоголіки пиячать, письменники пишуть, тощо, абощо. Всі на своїх місцях.
При тому вибір жертви натомість рендомний, завжди. В тому і спокуса, і насолода «мишоловки»! Вибір жертви зумовлений не її властивостями/якостями чи потребами/вподобаннями злочинця. Все вирішує просто фізична доступність.
І нарешті: право голосу в «мишоловці» має завжди і виключно недостовірний оповідач. Він може говорити від «Я», від «Ти», від «Ми», від обмеженої третьої особи — але ми весь час перебуваємо в чиїйсь голові й змушені приставати на одну й ту саму перспективу. Послідовно розказати про подію — значить ствердити свою до неї причетність. А такий підхід «мишоловці» протипоказаний. Тут усе пошматоване, не до кінця розказане, всі брешуть — поки не настане час самопроявитися злочинцю… клац!
Шарлотта Роґан, «Рятувальний човен»
В епіграфі роману згаданий Атрахасіс, і кмітливі ми здогадуємося, про що йтиметься. Атрахасіс — такий собі вавилонський Ной. Бог наслав потоп, що протривав сім днів, усі загинули, врятувався тільки той чоловік, його родина і робітники. А ще на борт свого човна він узяв тварин, але, на відміну від Ноя — лише травоїдних. Атрахасіса за це винагородили безсмертям. І звернути увагу слід не на безсмертя, а на відсутність хижаків серед порятованих.
Ґрейс двадцять два, вона два місяці як заміжня і півтора місяця як удова, зараз (разом із ще двома пані) притягнута до слідства за жорстоке вбивство зі злочинним наміром. Дві спільниці наполягають на самообороні, Ґрейс заявляє, що невинна.
Відразу після свого одруження Ґрейс і Генрі сідають на трансатлантичний рейс. Треба конче втекти з Європи, тут щойно почалася Перша світова. 1914 рік отже, два роки як затонув «Титанік», ця історія ще на слуху. Корабель потрапляє в трощу (причина аварії невідома), на воду спускають два десятки рятівних шлюпок, у чотирнадцятій опиняється Ґрейс. Генрі загинув, попіклувавшись про порятунок дружини. Борт звався «Імператриця Олександра» (так, саме та, яку забили 1918-го в Єкатеринбурзі).
Ґрейс проведе в океані двадцять один день. У перевантаженому вельботі опинилися тридцять дев’ять осіб, урятувалися дванадцять жінок плюс ці три підсудні особи, а кількість врятованих чоловіків у протоколах не зазначена.
Цю інформацію отримуємо ледь не на перших сторінках роману, тож не вона тут править за інтригу.
Рятувальний човен на сорок осіб, щонайменше двадцять чотири трупи, мінімум один злочин, мінімум троє підозрюваних, з яких одна нам цю історію і розказує — це і є ідеальні умови для «мишоловки». Як можна скоїти злочин на очах сорока людей, що й далі сумніватимуться в вашій винуватості? Тому роман Роґан і став бестселером.
Ми мало знаємо про Ґрейс. Вона з родини, що зненацька розорилася. Вичитала в газеті оголошення про заручини багатого спадкоємця, влаштувала з ним нібито випадкову зустріч і спокусила. Вона… «Ти не така слабка, якою хочеш здатися», — говорить зрештою одна з її поплічниць. У ту жінку Ґрейс ледь-ледь закохана і, здається, приховує свою гомосексуальність.
Роман Роґан — радикальне феміністське висловлювання, можливо, дещо саркастичне. Уцілілих жінок судять як чоловіковбивць. В екстремальних умовах виживання жіноче і чоловіче життя різняться в ціні, і то сильно. А чиє дорожче, до речі?
Рятувальний човен як замкнений простір у завершальний частині роману перетікає в аналогічні за значенням (тут): суд і в’язницю. Містер Гарді — так зветься моряк, який перебрав на себе керування рятувальним бортом. Першим його рішенням було не підбирати потопельників, адже шлюпка перевантажена. Інакше кажучи: він обмежив моральний простір кордонами рятувального човна, в якому є 39 людей, що за них він відповідає. Саме це робить його вчинок аморальним і вартим покарання. А суд і буцегарня — вони хіба лише самим стінами обмежені?
Алекс Ґарленд, «Пляж» (переклад Олесі Сандиги)
1995 рік. У Бангкоку англієць Ричард знайомиться з парою французів Етьєном і Франсуазою. За підказкою безумного сусіда по готелю, що воліє зватися Даффі Даком і вкорочувати собі життя у тайських нічліжках, Ричард і його нові друзі вирушають шукати таємничий пляж на острові, що його між собою ділять громади диких туристів і диких наркоторговців. Пляж виявляється справжнісіньким едемом: у тому сенсі, що тут є купа заборон, спокус і хтось неодмінно скоїть великий гріх.
Фактичними лідерами комуни, що складається десь з трьох десятків людей, є Сал і Багз; разом із Даффі вони, піонери-поселенці 1989 року, й знайшли пляж. Ричард (який уже встиг закохатися у Франсуазу) спочатку працює в бригаді рибалок, а потім його переводять у загін спостерігачів, що мають відстежувати рухи на острові та попереджати появу новачків; новоприбулим тут не раді. Скоро на острові стає тривожно: напади акул, загроза від власників плантацій канабісу, куди роблять вилазки «пляжники», отруєння плюс голодування, оргії з трупоїдством, масові розстріли… Чи в тому едемі от-от з’явиться архангел із каральним мечем, чи Ричарду геть поплавляться його схильні до галюцинацій наркомізки.
Ричард часто-густо цитує «Взвод» Олівера Стоуна. Припустімо, це подібність краєвидів запустила асоціації: кіно знімали на Філіппінах. Можливо, ми маємо згадати сцени з кіна, де взвод потрапляє в засідку в джунглях, і проасоціювати їх із пляжним едемом. Але Рич марить не кіном про війну, а кіном про армію — найжорсткішу структуру підпорядкування, де можна вижити, лише знаючи свою функцію в ієрархії. У минулому Ричард багато подорожував — пещена дитина багатих батьків, що грається в гіпі, насправді йому ледь за двадцять. Він начебто вийшов з системи, але в результаті побачив на пляжі погіршену версію соціальної ієрархії, яку покинув удома. Вільна комуна тут — така сама жорстка система, тим жорсткіша, що оголосила була: «Па-па, ми вийшли з системи», — але продовжує жити «за статутом».
У довгих інтимних бесідах з мервим Даффі Даком Ричард дізнається: той покинув пляж, коли колоністів побільшало, і карту острова новим мандрівникам передав, щоби зруйнувати герметичність едему. Ричард — лише інструмент руйнації. Зрештою, В’єтнам, яким марить Рич-руйнівник, — війна, яку програли.
Але красиво: в цій штучно зліпленій із паличок і піску закритій спільноті той, хто розповідає нам її історію, калібрує свою реальність за культовою кіношкою, яку подивилася пара-трійка мільйонів осіб. Ричард цілком свідомий того, що його реальність саркастична — «кінолабораторія», тому йому і бракує час від часу саундтреку з The Doors (того, зі «Взводу»)… «Hello, I Love You». Триває війна знуджених від неробства розбещених дітлахів покоління Х. Ну так, її так само програють.
Енн Патчетт, «Бельканто»
В основі найвідомішого роману Енн Патчетт — реальна історія межі 1996–1997 року. В грудні, коли в Японії святкували день народження імператора, дім японського посла в Перу, де якраз гриміла вечірка, захопили терористи. В заручниках опинилися кількадесят людей. Звільнили їх через чотири місяці. Весь цей час малознайомі люди, заручники і терористи, провели в не такому великому і не аж такому пристосованому для екстремального виживання будинку.
«Бельканто» відбувається в країні, якої вголос не називають, — десь у Південній Америці. Тут так само є терористи. Є захоплення заручників. П’ятдесят сім чоловіків і одна жінка опиняються під контролем озброєних людей. Полонені та викрадачі проведуть разом чотири місяці. Обрамляють це співжиття дві сцени агресії — партизани з джунглів нападають на дім, дім звільняють військові. Між цими сценами триває те, заради чого роман написаний, — любов, часом із перервами на кохання. В першому варіанті «Бельканто» містило пролог, написаний від імені Ватанабе (він один із тутешніх оповідачів), де молодик обіцяв, що розкаже, як зустрів свою майбутню дружину. Пролог зняли, але ідея залишилася.
В яких умовах сучасна людина може настільки довіритися комусь іншому, щоби відтак визнати обопільну залежність як любов? Скажіть, що вам на думку вмить спав теракт!
У будинку віцепрезидента країни збирається вечірка на честь японського бізнесмена Хосакави. Уряд сподівається, що японець побудує в країні завод. Як хабар доброї волі Хосакаві, відомому знавцю опери, роблять шалений подарунок — на вечірці співатиме оперна діва сопрано Роксана Косс (яку спокусили великим гонораром). От тут і нагодилися терористи, що мали за ціль президента, але той на вечірку не прийшов, бо захопився мильною оперою. Роксана мала змогу піти, коли звільняли жінок-заручниць, але залишається з чоловіками. До того ж всесвітньо відома мисткиня в числі заручників має привернути увагу світу до події. Починаються переговори, налагодження побуту і стосунків. Зав’язуються дві любовні лінії: між Роксаною і Хосакавою та між Ватанабе (перекладач) і Кармен (терористка). Ой неспроста те дівча зветься Кармен, ой неспроста.
Кожен тут на старті — маленька рибка, що слугуватиме приманкою для більшої рибини. Але у фіналі вони мусять розірвати цей харчовий ланцюг і водночас усвідомити, що міжлюдські стосунки апріорі ієрархічні.
Ця історія — притча (попри те, що базується на реальній події). Все прозоро: тут нема часу, а простір пливкий і герметичний. Більшість подій відбувається в режимі, даруйте, колективної галюцинації (і я не про героїв-росіян, які весь час тут курять і бухають). Однієї миті всі герої позбавляються годинників — мовляв, ми покінчили з часом. А дім, у якому утримують заручників, завжди оточений густим туманом — чотири місяці густого туману, що відділяє групу полонених від зовнішнього світу, навіть на рівні звуку. В таких умовах пів сотні людей мають переродитися, потрапивши під вплив музики і божественного голосу Роксани.
Будь креативним або помри!.. Помри, я сказав.
Ґіліян Флінн, «Гострі предмети» (переклад Наталії Ференс)
Пастка розміром з маленьке американське містечко, де стаються загадкові вбивства дівчат, а люди поводяться так химерно, що не можна не підозрювати в кривавих злочинах кожного, з ким розділив був чашку чорної кави… Стоп, це не «Твін Пікс», значить, таки не чашку кави ділять, а склянку бурбону. Бо це «Гострі предмети» Флінн та інше клаустрофобне містечко маніяків і селюків, збіднілих південних аристократів і білого сміття — Вінд-Ґеп.
Камілла Прейкер давно перебралася до Чикаго, де працює репортеркою (поганенько) і тихо (але цілеспрямовано) спивається. На півдні залишилися мати, вітчим, молодша зведена сестра. Була ще одна сестра — Маріан, вона померла понад двадцять років тому, коли старшій Каміллі було тринадцять. Камілла воліла, щоб так усе і залишалося: люба матуся в одинадцяти годинах автобаном, а вона — в пляшці і в дурці, Камілла має підстави не бажати повернення до Вінд-Ґеп.
Між тим у містечку вбивають дівчат — скидається на те, що почав орудувати серійний убивця. Головред відправляє Прейкер висвітлювати подію, мовляв, місцеві матимуть до неї більше довіри. Він не в курсі життя маленьких містечок: тут нема місця довірі, тут всі знають про всіх усе, а ще більше не знають і знати не хочуть. Мати Камілли має шкідливу звичку: коли нервує чи дратується, смикає себе за вії і вириває їх. Фігуральне «не хочу ніц із того бачити». А люди, яких обирається не бачити, стають невидимими — таке буває в замкнених спільнотах. Сестра-підлітка шастає вулицями в компанії наркодилерів із ліфчиком-пушапом і мініспідницею навперейми, щоби вдома вдягнути рожеву сукенку і бантики та ридати над іграшковим будинком, що був засмітився. Нічого в її поведінці нема дивного, якщо виходити з протоколу маленьких таємничих містечок. Терор ближній твоїх в очікуванні порятунку від дальніх твоїх.
Уже на перших сторінках роману Флінн згадують одну резонансну справу середини 1990-х. Тоді вбили маленьку королеву краси, вбивцю досі не знайшли. На хвилі інфоцікавості був оприлюднений звіт відомого і заслуженого профайлера ФБР: коли йдеться про вбивство дитини до десяти років включно, то статистична ймовірність, що вбивця — батьки чи людина, яка дитиною опікується, 12:1. То був шок (оригінальний читач неодмінно мав згадати цей виступ). Дівчатам, чия смерть запускає події «Гострих предметів», було по десять, Маріан трішки молодша. Але місто ретельно тримається версії маніяка-зайди: проїздив повз місто, вбив дитину, через рік повернувся, вбив дитину… Звісно, все так і було.
В книжці Флінн зайда один — це слідчий, і не він розкриває справу, йому ця історія — «занадто», щоби до неї наближатися. Між іншим, ім’я «роздвоєної» сестри Амми — це анаграма до «мама». Поб’ємося об заклад, хто тобі ближчий за рідну матусю? Ставка 1:12.
Чак Палагнюк, «Примари»
Письменницький семінар триває три місяці. Сімнадцять літераторів мають написати по шедевру. За це організатори обіцяли повноцінне харчування і пристойні житлові умови. Не те щоби орг — містер Віттієр — брехав: зрештою, це не перший такий семінар він ладнає. Просто цього разу компанія підібралася з найбільш спраглих міфотворців. Герої апріорно перебували в комфортному безпечному середовищі, але з комфорту хайпових романів не пишуть. Недоколихані ці марять стати жертвами в сюжеті про знущання над групою людей, зачинених у покинутому театрі, а значить — увага медіа, статті, книжки, кіно і серіали. Оскільки Віттієр і його помічниця місіс Кларк тих знущань ніяк не почнуть, то «семінаристи» беруться до справи самостійно: псують їжу, ламають систему опалення, вирубають електрику, перекривають водогін, калічать себе, відтинаючи пальці, вуха, носи і прутні, їдять мертвих колег, приглядаються до ще живих. Вони ще не «в телевізорі», але вже живуть за режимом реалітішоу. Відкрите питання: хто весь час лагодить опалення і водогін та підкидає їм снеки? Таки примара з назви знайшлася?
Гротескні «Примари» мають складну структуру. Опис того, що наразі відбувається в зачиненому (зсередини) театрі. Вірш, присвячений кожному з учасників подій. Історія, розказана про себе одним із них (прикметно, що деякі з цих історій не вигадані, хоч на правду й не скидаються аж ніяк). Ці вірші і монологи — щось типу зізнання-покаяння, вони над-інтимні і над-нормальні, й нам щосили пояснюють, що все скоєне в театрі вмотивоване травматичним досвідом, котрий випало пережити кожному з героїв. Це таки театр, тут вистрілює кожна рушниця. Герої Палагнюка на намагаються виправдатися, вони радше скеровують майбутніх біографів. Актуальні частини «Примар» написані від «Ми», хто саме до нас говорить просто з театру подій — не ясно. Ідеально для «мишоловки»! Адже злодій і жертва в романі не просто неперсоніфіковані, вони є одним цілим — Ми.
Початок: «Полиште своє життя на три місяці». Фінал: «Ми чекаємо, поки нас врятують, повторюючи нашу історію в Музеї нас, вивчаючи свої ролі, Міфологію нас». Усяка міфологія базується на еталонній ситуації. У «Примарах» за взірець править Вілла Діодаті. Відома історія, де з літньої нудьги літератори беруться розказувати одне одному жахастики, і з того потім постає перший роман про вампірів і народжується монстр Франкенштайна. Єдине, чого тоді не вдалося, — написати добру прозу про привидів. Палангюк виправляє помилку Байрона, який не спромігся на таку історію. А епіграф роману — це цитата з «Маски Червоної Смерті» По. Прокляті душі, замкнені в палаці, щоби пиячити, злягатися, вбивати і помирати, поки ззовні панує чума. В «Примарах» залишилося прояснити тільки один аспект міфології нас: іззовні — це, підкажіть, де саме?