І так мені стало тоскно, що аж завити захотілося… Хоча б щоб приглушити цю гутаперчеву жінку, що аж нітрохи не соромиться свого таланту постійно балансувати «між крапельками». Ще й повчає інших. Утім, не вона одна. Вони всі люблять повчати. Ходити на політичні шоу, робити серйозні обличчя, і нести з екранів «нерозумному електорату» набір перевірених роками штампів. Краще б помовчали. Думала, що хоча б після Майдану, після чи не щоденних смертей українців на війні, вони стануть скромнішими. Але ні. Їм не соромно.
Таке враження, що представники українського політикуму нічого не зрозуміли. Або зрозуміли, але за звичкою вдають із себе ідіотів. Невже вони справді думають, що нічого не змінилося, що можна й далі розводити українців «как котят»? Усіма можливими способами відтягувати дату дострокових виборів, гратися у брудні підкилимні ігри, торгуватися у парламенті, виголошувати популістську маячню на телеканалах, повчаючи «пересічного українця». Прагнення політиків «жити по-старому», не виходячи із звичної для них зони комфорту, загалом не дивує, але ж є елементарний інстинкт самозбереження, який, схоже, вони втратили. Звиклі підлаштовуватися під кон’юнктуру, українські політичні «еліти» не можуть не відчувати, що в народа в будь-який момент може урватися терпець. Але продовжуть грати за старими правилами, які довели свою неефективність.
У нас уже був один персонаж, який протягом тривалого часу вдавав, що можна плювати на суспільні настрої з другого поверху «Хонки». Всі ми знаємо чим це для нього закінчилося. Однак історія «легітимного», вочевидь, нічому не навчила його політичних соратників. Олена Бондаренко, яка посміхалася, коли на Майдані масово гинули беззбройні люди, тепер дозволяє собі у ВР кричати про те, що українська армія «убіваєт дєтєй». Член законодавчого органу України в умовах війни безсоромно виголошує брехливі штампи російської пропаганди, анітрохи не знітившись. Її ідейний товариш Нестор Шуфрич теж публічно повторює фейки ворожого агітпропу, зазвичай аргументуючи це тим, що він лише висловлювлює іншу політичну точку зору. Регіонал Олександр Єфремов, особливо не криючись, літає в Москву і на свою «вотчину» – сепаратистський Луганськ. Ще один представник ПР, Рінат Ахметов уже понад місяць у Києві дослухається до гудків Донбасу, час від часу виголошуючи якісь дивні «пацифістські» промови. Про поведінку комуністів взагалі краще не говорити, адже це буде суцільний потік нецензурної лайки…
Читайте також: З чого почати Порошенку
Утім, не « п’ятою колоною» єдиною… Вчорашня опозиція теж нерідко демонструє неадекватність в умовах нового часу. Чвари, політичні розборки, перетягування повноважень, піар, нарцистичні ескапади, – все це нікуди не поділося. Atonement, спокута чи очищення, яке міністр внутрішніх справ Арсен Аваков порівняв із АТО, виокремивши три перших літери, потрібне передусім нашому політикуму. Санація для них життєво необхідна. Ще кілька місяців тому здавалося, що деякі з них вже пройшли цю процедуру. Пам’ятаю обличчя Яценюка, Кличка і Тягнибока на скорботному Майдані 21 лютого… Тоді виникло переконання, що принаймні ця трійця змінилася безповоротно. Після того, що вони бачили, що пережили, не можна залишатися такими, як раніше. Зараз я вже не така впевнена у своїх висновках…
Читайте також: Місія можлива
Невідповідність поведінки політиків вимогам часу ще більше помітна на тлі простих людей, які готові заради України жертвувати найважливішими речами. Українці «в тилу» гуртуються, екіпірують армію, іноді віддаючи останні гроші, ризикують життям, щоб доправити необхідне на блокпости, допомагають внутрішнім переселенцям. Безіменні добровольці, активісти, волонтери, спонсори… Їх тисячі, і вони змогли змінитися, їм вдалося влитися в нову реальність. Деякі приклади самоввідачі просто вражають. І на їхньому тлі особливо увиразнюється дріб’язковість балакучих голів, які з телеекранів розповідають нам як треба жити.
Я не хочу їх чути. Навіть крізь стелю…