Вже бігла по вулиці, коли почула, як здригнулась земля. Чомусь відчула: це не той звук, до якого ми звикли під час боїв за Дебальцеве. Це тут, в нас. Це тепер вже в нас. Вскочила в найближчі двері: в ательє швачки здивовано подивилися, як я впала біля дивану, де зазвичай клієнтки чекають свого майстра. Вони тільки встигли сказати: «Та не бійтеся – це ж від нас!», як вибухова хвиля майже вигнула скло на вікні. Усі мовчки дивилися друг на друга. Я почала дзвонити додому. Але мережа не працювала, не витримавши навантаження та паніки. Вискочивши на вулицю, побачила таксі. Водій, вимкнувши гучну музику, спитав: що трапилось? Він, як і багато хто, відразу не зрозумів, що трапилось страшне: місто вперше попало під обстріл снарядами системи залпового вогню. Три дні тому таке ж було в Краматорську, котрий ще дальше від лінії вогню. Там загинули люди. На занімілих ногах влетіла додому, побачила сина з усім нашим зоопарком в коридорі- єдиному місці, де нема вікон. Бо за вікнами війна була вже зовсім близько.
В цей самий час на вулиці Загородній теж була звичайна п’ятниця. Діти верталися зі школи, хтось йшов до магазину, бабусі поспішали, щоб не запізнитися на початок улюбленого серіалу. Почувши дуже потужний гуркіт, вони встигли тільки повернути голову до неба. Руйнувань зазнали не танки чи гармати – дитячий садок, школа №4 та дев’ять приватних будинків. На дитячому майданчику садочка знайшли дві циліндричні частини системи залпового вогню, кожен довжиною 1,7 метрів. Перед будинком № 55 по вул. Загородня знайдено елемент касетної системи залпового вогню, який не спрацював. Можливо, це зберегло ще декілька життів… Але восьмирічний Єгор, який навчався в школі поруч, та молода жінка – Марина Кремізна, вже не дихали. А ще трійка діточок та двоє дорослих отримали поранення. Серед них – маленька донечка загиблої Марини, яка побачила в матусиних очах, що зупинилися, блакитне небо…
Читайте також: Авдіївка. Майже тиша
Наступного дня «прилетіло» в інший куточок. У селищі Опитне, що знаходиться на виїзді з міста, згоріла амбулаторія, пожежа охопила гуртожиток училища, отримали руйнування приватні будинки. Якимось дивом обійшлося без жертв. Але моє місто охопив біль та страх: бо до цього ми були поруч, але не посеред війни. Воно було приголомшене тим, що сталось, тому паніка починалась миттєво. Ввечері люди з жахом очікували обстрілів. В лікарнях звідкись з’явилась інформація: сьогодні все буде ще гірше. Важких хворих почали переносити в підвали, хто міг – побігли додому. Найтяжче було в пологовому: заспокоїти емоційних від страху та гормонів породіль було майже неможливо. Жінки, що тільки-но дали життя, більш за все боялися його втратити. Вони тримали малечу на тремтячих руках, дзвонили рідним та знайомим, кричали: «Ховайтесь, нас зараз будуть вбивати!»
Але нас більше тоді вже не вбивали. Мені кажуть: ви не відчули війни, деякі навіть порахувати не можуть кількість таких обстрілів, порівняно з іншими містами – це просто крапля. Так, звичайно, але це кривава крапля, що знекровила моє місто, вбила впевненість батьків, безтурботність дітей, вбила наших дітей, врешті решт…
Колись, ще восени 2014 році, я спитала в офіцера, як той поляк в мене, чи безпечно лишатися в нашому місті. Він впевнено сказав: «Сюди дістане тільки "Град" чи "Смерч" А хто буде таким шмаляти по містах, це ж безглуздя!» Чи могли ми повірити в те, що зовсім скоро це стане звичним сюжетом новин, забере десятки життів військових та цивільних, перетвориться з безглуздя на буденність? Тому цей напад на мирне місто, де начебто було майже безпечно, досі пам’ятають багато людей. Бо він довів: поки йде ця війна, на жаль, жодне місто чи селище України не може почуватися мирним містом.