Літературознавиця Богдана Романцова в нещодавній колонці досить точно характеризує теперішній стан української душі: «Привіт, мені 34, і це третя революція на моїй пам’яті. Певна, що майже ніхто з моїх європейських однолітків не міг би сказати цієї фрази. Я заздрю їм. Жити в країні, де твориться історія, дуже непросто».
Важко сперечатися, що ми живемо в тому часі й місці, де дуже активно твориться історія й триває екзистенційна, цивілізаційна війна. І будь-яка боротьба неможлива без натхненних прикладів попередників і попередниць, які утвердили б переконання, що ми йдемо правильним шляхом, і дали нам сил здолати цей шлях. Найближчий зразок такої звитяги й опору — це, звісно, шістдесятники. Саме тому українська спільнота настільки палко реагує на кожен непересічний матеріал на цю тему. Та от чи розуміємо ми цей час, його героїв і героїнь? Навряд чи.
Зрештою, наша основна психологічно-національна проблема — засадниче нерозуміння попередніх поколінь. Тобто ми цілком можемо осягнути окремі факти, але не долі й життєві вибори окремих індивідів. Пояснень цьому феномену безліч, а найголовніше в тому, що у нас розірваний зв’язок між поколіннями. Передусім, звісно, через операції Московії різного штибу, що виявилися успішними: політичні заборони друкувати українською, арешти, голодомори, репресії, цензура. І це не згадуючи очевидних причин на кшталт Першої і Другої світових війн. Усе це призводило до того, що коли представники попередніх генерацій і виживали, то або замовкали самі, або їх змушували замовкнути. А коли ж їх і слухали, то, здається, не чули чи пересмикували почуте. Навіть попри колосальні, як на українські реалії, наклади праць «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР» Вахтанґа Кіпіані чи «Бунт проти імперії: українські шістдесятники» Радомира Мокрика, ми не можемо стверджувати, що ці два прекрасні дослідження прочитані належним чином. Принаймні, коли в соцмережах почалися бурхливі обговорення, чому під час інтерв’ю Сергієві Жадану Ліна Костенко не згадала про Стуса, ніхто не посилався на книгу Кіпіані, тож пан Вахтанґ мусив сам прийти в коментарі й пояснити ситуацію. Окрема історія — критика Оксани Забужко на адресу Мокрика, який, на її думку, послуговувався тезами КДБ, заявляючи, що українські шістдесятники виникли тоді, коли це дозволила Москва, тож вони — «діти ХХ-го з’їзду». Насправді ж, зауважує пані Оксана, появу наших шістдесятників спричинили звільнені з таборів українські політв’язні, які зокрема в 1953 році влаштували там Норильське і Воркутинське повстання (ось опис цієї заочної дискусії: частина перша і частина друга).
Втім, у вищезгаданому інтерв’ю Ліна Костенко сама розповідає, як не розуміла представника попереднього мистецького покоління Павла Тичину, який із геніального поета став одописцем. Про це сумне явище вона написала вірш «Давно створились ріки повноводні…». Потім Ліна Костенко пошкодувала про свою безапеляційність, бо від близьких поета дізналася, як тепло той до неї ставився. Уже після смерті Тичини літературний критик Станіслав Тельнюк знайшов серед його паперів запис про Костенко і переказав їй: «А потім, коли не стало його, а Тельнюк працював в архівах і там ці записи Тичини знайшов і […] процитував це із записки, мовляв, як вона змогла пробитися крізь цей асфальт. І дописано: “Вона мене не розуміє”. А як я могла зрозуміти? Як я могла тоді зрозуміти? Після цього я постаралася розуміти. Багатьох розуміла, але, знову ж таки, помилилася. Декого не треба було розуміти».
Таке нерозуміння можна було пояснити тим, що все ж це був інший час, інші родини, інше виховання. Але ось у відеоесеї Емми Антонюк «Василь Стус — воїн і поет. Діти геніїв — біологічні та ментальні. Вірші, якими моляться. Під шкірою» син поета Дмитро Стус розповідає про свої конфлікти з батьком, який повернувся після першого ув’язнення: «Колись, коли сварилися з татом у перші місяці після його повернення, він мене не виховував, а потім пред’явив права. Я йому пояснив, що ніяких прав ти не маєш: тебе не було, а що ти робив — твої проблеми». Крім того, в цьому самому відео наведено фрагменти розмови із сестрою Стуса Марією, яка каже, що дуже переживає за своїх онуків: «Мої онуки зі мною розмовляють російською, я з ними — українською. Я серджуся. Ну не можу я їх переробити». Важко прийняти той факт, що нащадки Василя Стуса, який відмовлявся говорити російською навіть у таборі, так легковажать вибором мови. Та все це ланки одного розірваного ланцюга між поколіннями: ми не розуміємо їх, вони — нас.
У якомусь сенсі розірвані «кайдани» з «Заповіту» Шевченка досі теліпаються у нас на руках і ногах, нагадуючи про колишню несвободу. І видається, що коли хочемо радикально відмежуватися від усього імперського і радянського, ми мимоволі розриваємо і ці наші поколіннєві ланцюги на додачу до того, що ці ланцюги були активно підточені нашими ворогами. Багатьом не зрозуміти Ліну Костенко, яка каже, що була щаслива: «Слухайте, я ж була “запрєщонная”, мені ж пощастило, розумієте? Андрію Малишку не пощастило. Дмитрові Павличку не пощастило, то він писав: “Партія — очі мої, партія — серця моє”. А мені пощастило, мене заборонили, і я собі писала, що я хотіла». Багатьом, навіть його рідному сину, не зрозуміти безкомпромісності Василя Стуса. А що вже казати про життєвий вибір Рильського чи Бажана, а до того — про хитання Пантелеймона Куліша між Росією і Польщею! Неймовірно важко зв’язати цілі покоління в один ланцюг пам’яті, коли ледь не щомісяця почуваєшся Гамлетом у «звихнутому часі». І тим символічніше бажання декого знецінити нещодавню революцію, назвавши її «картонковим майданом», бо такі закиди — про розрив, а не про сув’язь. Та й не розуміння нам треба, а порозуміння, спільного зусилля збагнути і прийняти замість дорікнути й засудити.