Утім, ті знання про давнину, які десь закарбувалися у свідомості, часто не піддаються сумнівам (не можуть і не повинні бути всі істориками, хай там як активно коментують історичні теми в соцмережах!). Але їх відсутність згодом зробить людину вразливою до будь-яких ідеологічно забарвлених наративів, тому не дивно чути від, здавалося б, притомних людей якісь сумнівні міфологеми. Та й, повертаючись до теми, навіть оця назва «Київська Русь» ніколи не вживалася в жодному з історичних документів; була просто «Русь», яку згодом охрестили Київською, щоб показати ще й існування інших «русей», які трансформувалися в Росію, а власне Київська — в Україну. І це лише питання однієї назви, а що вже казати про культуру тих часів. «Дописемна» історія, відновлена за археологічними джерелами й сторонніми свідченнями, не знає відповідей на всі запитання, тому й не дивно, що, скажімо, давньоруське язичництво часто стає предметом спекуляцій із боку творців неорелігій («Слов’яно-арійські Веди» російського походження та ін.), ніж матеріалом для розуміння власної прадавньої ідентичності. Понад те, особливо актуальна проблема територіального складу Русі, який, власне, дає підстави говорити про історичну пам’ять в умовах дедалі складніших відносин з окремими сусідами.
Тема згаданих сторонніх свідчень цікава тим, що давньоруський період (тобто власне те, як і чим жили русичі до Володимирового хрещення) припав на час розквіту географічної та історичної науки Близького Сходу. Багатьма знаннями про той період ми завдячуємо таким арабським і перським авторам, як ібн Фадлан, ібн Рустаг, аль-Мас’уді, аль-Марвазі, Міскавайг, ібн Хордадбег, аль-Ідрісі та багато інших. Їхні повідомлення, звісно, пересипані різними казковими подробицями (у ті часи це додавало цікавості такій літературі), але саме там згадуються давні народи «рус» і «сакаліба» («руси» й «слов’яни»), їхні міста, звичаї, особливості суспільного, економічного та навіть політичного життя. Свого часу відповідні фрагменти об’ємних праць згаданих авторів перекладалися за доступними виданнями й рукописами російською, англійською, польською, німецькою і вже звідти «перекочували» в праці вітчизняних істориків, із яких мало хто працював із першоджерелами (за винятком таких знаних дослідників, як Омелян Пріцак). Більшість російськомовних цитат і відповідно їхніх україномовних перекладів досі беруться з праці Авраама Гаркаві «Сказания мусульманских писателей о Славянах и Русских» (Санкт-Петербург, 1870), навіть попри те що в сучасну цифрову епоху доступно чимало нових рукописів.
Читайте також: "Ханська" Україна. Кордони минулого
Труднощі прочитання
І ось тут починається найцікавіше. Із цими текстами вже працюють понад століття, але в них лишилося чимало загадок. Що це за давній народ «волиняна» і «дуліба», який, за версією аль-Мас’уді, свого часу був «найголовнішим серед слов’ян»? Яких саме «русів» згадує ібн Фадлан, що в 920-х роках відвідував Волзьку Булгарію (сучасний Татарстан у РФ) і приписував їм дикунські й варварські звичаї? Чи справді такий собі князь Булдамір, себто Володимир, свого часу прийняв іслам? І що це за давній «слов’янський народ» Арсанія, який начебто вбивав кожного чужинця, який до нього приходив?
Відповідей на ці та інші запитання було багато (як історично обґрунтованих, так і міфологізованих), але всі вони неоднозначні. Передусім тому, що першоджерел, себто рукописів, власноруч написаних авторами Х й ХІ століть, не лишилося і десятки чи й сотні пізніших копій містять різночитання, особливо в транскрипції іншомовних слів. А це, своєю чергою, залишає величезний простір для різних витлумачень і навіть спекуляцій. Наприклад, у більшості опрацьованих науковцями рукописів та відповідно в критичних виданнях праці під типово східною поетичною назвою «Промивальні золота й копальні дорогоцінностей» аль-Мас’уді згадується такий факт: «Серед слов’ян у давні часи був цар Маджак. Це плем’я називається валінана. Це плем’я в давнину мало владу над усіма племенами слов’ян, адже в них був цар, а всі інші царі корилися йому». Дехто з українських та російських істориків вбачав у «валінані» мешканців Волині, а польські історики, читаючи «валінана» як «валітаба» (за пізнішими арабськими джерелами), вважають, що йдеться про велетів, які населяли терени сучасних Північно-Західної Польщі й Північно-Східної Німеччини. У рукописі XVII століття, з яким автор цієї статті мав нагоду особисто працювати в Державній бібліотеці Берліна, взагалі написано «валіман». «Маджака» називають то вождем антів Мезаміром, то польським Мешком, то навіть Карлом Великим.
Цікаво, що сам аль-Мас’уді був таким амбітним у написанні історичної праці, що вмістив у передмові своєрідне «авторське прокляття»: «Хто змінить якийсь смисл цього, або прибере якийсь стовп із цієї споруди, або зітре якийсь знак із цієї дороги, або спотворить свідчення із описів, або змінить його, або підмінить, або поглузує з нього, або скоротить, або припише комусь іншому, той зазнає повноти Божого гніву, швидкість Його відплати й такої кари, якої не зможе витримати!». Але навіть це, як бачимо, не вберегло його працю від різночитань, особливо в таких принципових місцях, що дозволяють кожній національній науковій школі заявити про першість свого народу в історії Східної Європи. Цікаво, до речі, що текст аль-Мас’уді про «волинян» збігається з тим, що про це каже так звана Велесова книга, і це дає привід скептикам ще раз підтвердити фальшивість цього документа (а шанувальникам, навпаки, історичну достовірність).
Читайте також: Україна і Кубань. Природне возз'єднання
Не менше загадок лишила по собі перська географічна праця «Межі світу», написана невідомим автором у 982 році. Там згадуються якісь три види русів під назвою «Славія», «Куявія» і «Арсанія»; друга — це, безперечно, Київщина (Куяв — арабська назва Києва), а ось зі «Славією» та «Арсанією» проблема така, що їх локалізують на широких теренах від Скандинавії до Уралу (наприклад, «Арса» начебто такий народ, як ерзяни). Писав анонімний автор про русичів у страхітливих тонах: «Русь — велика країна, мешканці якої злі, непокірні, нахабні, люті й войовничі. Воюють із усіма поряд, хто не їхньої віри, і зазвичай перемагають». Щось подібне згадував і аль-Марвазі, який описував посольство русів до середньоазійського Хорезму з метою прийняття ісламу: «Коли помирає якийсь чоловік у русів, маючи доньок і синів, то скарб його віддають донькам, а синам дають меч і кажуть, що ваш батько здобув свій скарб мечем, тож будьте такими, як він». Для шанувальників лицарських традицій прадавніх українців це, звісно, досить приємні слова. Загалом практично всі східні джерела тих часів зображують русів такими, інше питання, чи не робилося це з якось специфічною метою. Джерелом таких свідчень могли бути не самі руси, а, наприклад, мешканці Волзької Булгарії (яка прийняла іслам у 922 році), що намагалися продати арабам перекуплений у русів товар і конче не бажали, щоб арабські купці, які піднімалися по Волзі, звертали кудись у бік руських земель по дешевший крам. Отже, це своєрідний чорний піар від конкурентів.
А особливо таких матеріалів багато у відомому «Ходінні ібн Фадлана», яке переклав російською мовою відомий український сходознавець радянських часів Андрій Ковалевський (1895–1969) і в якому самих русичів зображають у досить негативному світлі (їм приписують публічні зґвалтування, називають «найбруднішими із творінь Божих» тощо). Утім, сьогодні свідчення про русів активно перебирає на себе скандинавська наука, намагаючись довести тезу про те, що насправді йдеться не про русичів, а про варягів. Взагалі ритуали, які східні мандрівники й письменники приписували русичам, часто викликають подив, хоча за відсутністю контраргументів сумніватися в них складно. Той самий аль-Мас’уді порівнює слов’ян з індусами, зокрема пише про факти самоспалення себе вдовицями. І хто знає, можливо, на Русі дохристиянських часів і справді були якісь прадавні індоєвропейські племінні звичаї. А ось в ібн Рустага (автор IX століття) бачимо описи народу русів, який живе з того, що здобуває мечем, здійснює походи на човнах і «вбирається у шаровари, кожна з яких потребує сто ліктів матерії» (шаровари, між іншим, слово перського походження, від «саравіль», «широкі штани»). Тут романтична історична свідомість одразу може побачити якийсь прототип українського козацтва. А ще, прочитавши те, що повідомляє про похід русів на Бердаа (терени сучасного Азербайджану) перський автор Міскавайг у 944 році, можна зробити висновок про військову силу русичів не лише на Чорному морі, а навіть на Каспійському.
Читайте також: Київ об’єднує всі українські землі
Ламають історики голови й над текстом із праці «Фігріст» (можна перекласти як «Каталог») перського автора ібн ан-Надіма, датованої приблизно другою половиною Х століття. Там наводяться зразки письмен різних народів і, як зазначають дослідники, навіть уже зниклі алфавіти (як південноаравійські написи) передані там досить точно. У пізніших копіях праці ібн ан-Надіма згадується історія про якогось кавказького посла в країну «Русья», якому показували білі дощечки (імовірно, берестяні) з певними написами. Зразки цих написів, що містять із десяток символів, розшифрувати ще нікому не вдалося, хоча навколонаукова література переповнена спробами їх відчитати. Хтось відшукує там магічні руни, інші бачать глаголичне письмо. Самі ж літери під час уважного розгляду чимось схожі на «Київський аркуш» Х століття, який окрім тексту на івриті містить напис тюркським рунічним письмом. Його створення приписують громаді хозарського єврейства, а хозари, як відомо, були не просто сусідами русичів, а й народом, роль якого в етногенезі українців ще належить з’ясувати до кінця. Цікаво, що цих «русів» арабські автори часто відділяли від «слов’ян» («сакаліба» — цим словом називали практично всіх, хто жив на півночі Європи), тому й тут історикам часто залишається тільки здогадуватися, хто саме мався на увазі в тому чи іншому випадку.
Географічні орієнтири
Не менш важливою за історію є географія, навіть у політичному сенсі, оскільки вона окреслює «міжнародно визнані» межі тодішніх держав. І тут шедевром середньовічної картографії вважається праця сицилійського географа аль-Ідрісі «Розрада для заспраглого», написана 1154 року. Тут повідомляється не лише про країну з назвою «Русья», а й про основні руські міста та відстані між ними. Спирався аль-Ідрісі на свідчення тогочасних мандрівників та купців. І що вирізняло його роботу, то це досить точно передані назви (звісно, і тут не обійшлося без різночитань у рукописах). Напівлегендарна історія свідчить, що при дворі норманського короля Сицилії Роджера ІІ, який, власне, і був «замовником» праці аль-Ідрісі, створили величезну срібну карту світу з позначеними на ній населеними пунктами. Описи Східної Європи посідають тут чільне місце, оскільки аль-Ідрісі міг отримувати відомості безпосередньо від осіб, які там побували. На теренах України було відразу кілька торговельних шляхів, і знахідки тут різних витворів мистецтва західно- та південноєвропейського походження аж ніяк не рідкість. Як, власне, і східних монет (динарів та дирхемів), які були на Русі однією з ходових валют.
Читайте також: Оцифрувати пам’ять. Чому Україні потрібна архівна реформа
Згадано в праці аль-Ідрісі й десятки міст України, починаючи від Володимира на Заході й аж до Переяслава та Олешків на Сході й Півдні. Загалом кордони країни Русів були такі: перші міста на Заході «Галісія» (Галич) та «Ладмір» (Володимир), а на Сході за Олешками («Уліскі») починалася «Куманія», тобто Половецький степ. Уже Перемишль («Рамсалі»), який належить до «сандомирської землі», аль-Ідрісі зараховує до «Буланії» (Польщі), тобто фактично розмежовує Україну й Польщу там, де кордон проходить і нині. Непогано обізнаний був аль-Ідрісі з Пересопницею на Рівненщині («Барасабніса»), що в ті часи була центром великого князівства, згадується аж чотири рази й описана як «залюднене, гарне місто». Київ, утім, згадується лише побічно, ймовірно, інформатори автора бували десь на Волині чи Галичині (у той час були наявні торговельні зв’язки) і вже про східніші землі мали слабке уявлення. У праці аль-Ідрісі можна натрапити й на місто Гункар, яке міститься десь «неподалік кордону з Польщею» та може бути співвіднесене з Ужгородом. Власне, це перша згадка про нього. Дуже цікаві в праці аль-Ідрісі й мапи з класичною для мусульманської географії орієнтацією на південь, тут можна побачити чимало зі згаданих українських міст.
Можуть виникнути питання: а чи актуальні ці історичні свідчення сьогодні? Чи є потреба шукати сторонніх доказів, коли зроблено так багато різних археологічних знахідок (останніми роками, що прикро констатувати, не лише науковцями, а й «чорними археологами»)? Та й узагалі що дає вивчення цих століттями читаних джерел? Насправді в новітню епоху «цифрової гуманітаристики», коли вже з’явилися програми для дешифрування рукописів (хай ще й не дуже досконалі, але наука йде вперед), можна опрацювати дедалі більше манускриптів і створити повноцінну картину певного джерела, зазирнути, так би мовити, у найдостовірніший варіант. Інша річ, що й тут, вочевидь, не обійдеться без побудови національних підходів, коли те чи інше джерело подаватиметься в такому світлі, у якому на нього є соціальний попит. Особливо в умовах підйому праворадикальних рухів у більшості східноєвропейських країн, а, власне, це і є перший крок до оновлення національної міфотворчості. Докластися до того процесу й самим українцям, у принципі, не заважає ніщо, була б тільки воля інвестувати в такі наукові проекти. У 1990-х роках ініціативи були (ще за діяльності в Україні гарвардського дослідника Омеляна Пріцака), але кінцевої реалізації вони так і не знайшли. Як мінімум той факт, що історичні праці заговорять українською не з польських чи російських джерел, а безпосередньо з оригіналів, додасть ще чіткіших інтерпретацій складних територіальних перипетій минулого.