Філософію Фридриха Ніцше часто справедливо називають індивідуалістичною, позаяк у ній усяка боротьба починається на персональному рівні. І нехай німецькому мислителю вдавалось іноді відмежуватися від несосвітенного мілітаризму, раз у раз у нього таки можна подибати захоплення нестримною силою, що виростає з «волі до могутності». А проте, Ніцше дуже підозріло ставився до колективної волі, бо неконтрольованій масі властиві рецидиви ресентименту. Але його задумами нерідко легковажили наслідувачі, шукаючи в ніцшеанстві лише поживу для власних інтерпретацій. Якнайдужче це давалося взнаки в періоди протистояння протилежних ідеологій. А щойно у міжвоєнну добу в світі зміцніли ультрарадикальні, волюнтаристські й ірраціональні тенденції, в українському націоналістичному колі філософія Ніцше виявилася вельми затребуваною, що достоту простежується у доктрині Дмитра Донцова.
Читайте також: Авангард і нігілізм
Згідно з інтелектуальною біографією Олександра Зайцева «Націоналіст у добі фашизму» (2019), засновник інтегрального націоналізму народився в Мелітополі (Таврія), у родині негоціанта з українсько-російською ідентичністю (1883). Рано втративши батьків, юнак вступає на юридичний факультет Петербурзького університету (1900/7), долучається до лав Української студентської громади (1904) й Української соціал-демократичної робітничої партії (1905). Та після кількаразових ув’язнень (1905, 1907) вимушено виїжджає закордон. Знайомиться з одним зі своїх майбутніх опонентів — В’ячеславом Липинським. Студіює в університеті Відня (1909/11). Затим осідає у Львові, друкується у «Нашому голосі». Одружується з галичанкою Марією Бачинською. Змінивши критичні засади марксизму на ніцшеанство, викриває «малоросійську шатость» і провансальське хуторянство. А в українсько-російських історичних стосунках убачає цивілізаційну деградацію, на позначення якої згодом уживатиме Ніцшеву формулу Wille zur Krankheit (воля до хвороби). Натомість обстоює волю до життя нації, залучаючи аристократичні теорії Шопенгавера та Ніцше. Обіймає посаду голови Союзу визволення України (1914). Прибувши до Києва, підтримує владу Павла Скоропадського (1918). Пізніше стане редактором відновленого «Літературно-наукового вісника» у Львові (1922), який у часописі «Червоний Шлях» охрестили «ніцшеанством “на гіршому папері”». Відтак остаточно втрачає прихильність до демократії, лібералізму та монархізму. На тлі кризи самостійницького руху симпатизує не лишень успішним націям, як-от англійці й американці, а й популярним ідеологіям — фашизму та націонал-соціалізму за вияви духу помсти. Не дивно, що його тези суголосні з ідеями Муссоліні чи Гітлера. Він інколи не цурався й антисемітизму, закидаючи євреям антиукраїнське співробітництво з Росією, проте не вдавався до расизму. До речі, йому було до шмиги вчитися й у більшовизму. Та на противагу йому Донцов проголошує національний егоїзм і сакралізує свій ідеал. У статусі вільного публіциста, не бувши членом ОУН, увиразнює мало не релігійну доктрину націоналізму, де зустрічаються відомі ніцшеанські поняття: слабкодухість, культ волі, рабська та панська мораль, надлюдина, воля до життя та влади, пасивний і активний нігілізм, імморалізм і таке подібне. Звідси виростає його схвалення традиціоналізму, панування касти вищих людей, агресії, націократії, мілітаризму, волюнтаризму, догматизму, фанатизму, ієрархії, імперіалізму, повноти життя, героїзму, боротьби, войовничості, нетерпимості, творчого насильства, цезаризму, подолання занепадництва фелахів, елітаризму, ініціативної меншості, вищості інтересу нації, виховання нової людини тощо. Хай уже там як, але Донцов уважається не так фашистом або нацистом у вузькому сенсі слова, бо подібні його вподобання були радше літературними, як ідеологом, якому близькі позиції «консервативної революції», на кшталт Освальда Шпенґлера й Ернста Юнґера. 1939 року він опинився в Європі, а з 1947-го жив і викладав у Канаді, де помер у 1973 році.
Читайте також: Реформуючи культуру
Як і можна було б очікувати, покликань на Ніцше у Донцова, навіть не рахуючи випадки, коли ім’я філософа згадується через кому поруч із іншими теоретиками, а його висловлювання подаються в епіграфах і цитатах, очевидно, знайдеться чимало. Та всі вони використовуються здебільшого задля посилення ідеологічних переконань і вплетені в канву історіософської концепції України, що занепала через ослаблення зовнішнє та внутрішнє. Зауважмо, що Донцов іде слідами Ніцше, залишаючи місце для своєрідного месіанства. В «Естетиці декадансу» (1930) він акцентує на цьому:
Майже ні один наш автор не розумів би Ніцше з його вирізненням поета, «який найбільшу увагу кладе на укриту думку, а у своїх книжках більше, ніж усе виповіджене, любить Gedankenstriche [мислештрихи]».
А щодо застосування ним концептуального словника німецького філософа, то можна почати з публікації «Катова вечеря» (1916), в якій упроваджено декілька визначальних ніцшеанських ідей — трагічність буття, прийняття неминучої долі, сильні народи, здатність протистояти викликам:
Століття неволі забрали нам чуття того великого історичного трагізму, що лежить в нашій історії, забрали нам той ніцшевський amor fati, яким так багато вивінувані [наділені — Т.Л.] справді сильні народи, якого не бракувало римлянам, який стрічаємо у турків і який полягає у вмілості глядіти правді, часом жорстокій, прямо в очі.
Водночас у брошурі «Мазепа і мазепинство» (1918) ключове ніцшеанське поняття “der Wille zur Macht” (у своїх опусах Донцов уживатиме різні його форми перекладу — «воля до влади» і «воля до могутности») застосовано до гетьмана, що володіє мало не надлюдськими вольовими рисами, втім, якому так і не вдалося скинути російські пута:
Дивна доля Мазепи, що вирвала його з обіймів смерти, звабила химерою слави й знову кинула на здобич смерти, надихнула Гюґо створити (у другій частині поеми) з нього символ людського духу, символ неясного інстинкту, ніцшевського «Wille zur Macht» (воля до влади), що живе в людині й жене її проти її власної волі… Він ніколи не підпорядковував інтереси України, як він їх розумів, якому-небудь позанаціональному абсолютові. В усім, що стосувалося чинників позанаціональних, він стояв задовго до Ніцше «jenseits von Gut und Böse».
Отже, Мазепа — не просто провідник, а ще й спонука для народу витворити еліту, щоби стати нацією і не залишатися набродом. У «Підставах нашої політики» (1921) Донцов оприявнює своє перетлумачення цього головного Ніцшевого поняття, принагідно згадуючи про нігілістичну кризу, чим і виказує знайомство з ідеями посмертної спадщини філософа:
Ніцше вживав колись вираз Wille zur Macht. Отже, категоричним імперативом внутрішньої політики має бути — прищепити всім складовим частинам нації Wille zur Nation… Україна разом із усім европейсько-американським світом переходить ту важку кризу, котра не скінчиться з упадком большевизму, бо не з ним вона і почалася. Цю кризу передбачав ще Ніцше у першій книзі своєї «Wille zur Macht» в 1887 р. «Те, що я оповідаю, — починає він свій класичний твір, — се історія двох майбутніх віків. Я описую те, що наступає, … постання нігілізму». Такий і заголовок першої книжки твору: «Европейський нігілізм».
А те, як Донцов умів інтерпретувати, нехай і не завжди виправдано, спостерігаємо в його статті «Поетка українського Рисорджименто (Леся Українка)» (1922), де він робить із літераторки ще більшу ніцшеанку, ніж можна собі уявити. Ба більше, порівнює її помсту з фашистською вендетою:
Гаслом її творчости стали знані слова Ніцше: «Війна і мужність довершили більших діл, як любов до ближнього. Не милосердя ваше, але відвага ваша рятувала досі нещасних». Сеї засади вона вже не виречеться до кінця. Ніщо її вже не натхне, опріч «помсти лютої жаги».
Загалом у Донцова ніцшеанські поняття розсипні там і тут, але не мають якоїсь єдності, бо потрапляють у вжиток вибірково. Для прикладу, коли він увиразнює ресентимент у більшовизмі, то докладно не торкається цього прояву в осередку будь-якого правого руху. Тож у статті «В. Лєнін» (1924) стверджується:
І не припадково один з офіційних поетів, якому замовлено оду на смерть большевицького папи, назвав його «вождьом восстающіх рабов». Сей бунт рабів зродився з «ресентименту», з песимізму розпачу, з почуття заздрости фізичних і духових калік, яких тисячами викидає наш соціяльний уклад. Се був бунт тих, кого Ніцше називав ehrgeizige schwitzende Plebejer [шанолюбними пітними плебеями], які все хотіли стягнути донизу, аби горою були їхні вартості…
Проте деякі ніцшеанські поняття стають у Донцова надважливими. Часом їхню траєкторію він вистежує ще з ранніх творів філософа. І, власне, таку роль у трактаті «Націоналізм» (1926) відіграє поняття «боротьба», без якого неможливе становлення жодної нації:
Для Ніцше ся боротьба — та діонісійська засада, що «розриває закляте коло індивідуалізації», генієм якої був Аполон; перемога сути над явищем; перемога «метафізичного» над «фізичним». Воля була для нього universalia ante rem, що могла стати universalia in re (дійсністю) тільки через негацію, через боротьбу.
Якщо боротьба проймає геть усі рівні буття, включаючи соціально-політичне, то провідникові годиться не потурати масам, а заохочувати до звитяги. Як уважає Донцов у есеї «Маса і провід» (1930), українській еліті забракло саме цього чину:
Психіка нашої еліти носила в собі, як сказав би Ніцше, «реакцію на Наполеонівські часи, коли не вірилося більше в героїв, у силу волі». Найбільше дбала наша еліта, щоб не стати «непопулярною» в масі, щоб перед кожним кроком сто разів визондувати «настрій мас»…
Скрушно визнаючи, що в українській культурі часто-густо уникали увиразнення сильної постаті, а навзамін випинали переважно її співчутливі характеристики, в есеї «Злагода в сімействі» (1936) Донцов прирівнює Ніцше до Колумба за те, що йому вдалося відкрити вольові здатності людини, ніби нові континенти:
Ніцше був у сім сенсі правдивим Колумбом. Се він поділив життя на таке, що пнеться вгору, і на таке, що спадає вділ.
Тимчасом у брошурі «Патріотизм» (1936) ідеолог інтегрального націоналізму, говорячи про роль у становленні німецької нації величної постаті, навіщось ставить інтелектуалів, а саме — двох філософів (серед яких і Ніцше) й історика — в один ряд із одіозними політичними фігурами:
І щойно, коли з’явився спершу Бісмарк, а потім Гітлер, коли науку Фіхте, Тройчке, Ніцше шляхом соціальної дідичності зачала нова Німеччина вщеплювати в мозки нового покоління, щойно тоді могла постати п р а в д и в а н о в а н і м е ц ь к а н а ц і я!
Подібне з ним траплялося не раз, адже в есеї «Про баронів Середньовіччя і баранів із байки» (1936), процитувавши Ніцше, Донцов не гребує доповнити риторику Муссоліні, що явно натхненна ніцшеанськими формулами, ще й розмислами Шпенґлера:
«Тверді раси, поки в них переливається надмір сил, мають сміливість бачити речі такими, якими вони є: трагічно» [Ніцше]… Мусоліні говорить…: «Я думаю, що народи, коли хочуть жити, мусять розвинути певну волю могутности, инакше — тільки животітимуть як здобич сильніших рас, які сю волю міцніше в себе виплекали»… Але, може, основоположник фашизму — «однобічний»? То послухаймо Шпенґлера. А він пише: «Людина — се драпіжник. Глибокодумні філософи, як Монтень і Ніцше, завжди знали се. Знала се життєва мудрість старих байок і співомовок селянських і кочовничих народів».
Зайвим свідченням того, що попри свою велич Ніцше по смерті залишався ще й суперечливою персоною, котрою намагалися маніпулювати, зараховуючи до протилежних ідеологічних таборів, є полеміка між українськими націоналістами — Донцовим і Євгеном Онацьким. До слова, останній у деяких публікаціях згадує Ніцше, розмірковуючи про переваги індивідуалізму та колективізму. Так, у його статті «Націоналізм і індивідуалізм» (1933) ідеться саме про це:
Ось так із одного боку ми маємо Ґете, що у відчуванню яскравої індивідуальности вбачав найвище щастя, або Ніцше з його жаданням піднести людину до щабля Над-людини і з його твердженням, що індивід є усе, а колектив — ніщо, або Іогана Мілєра, з його мріями про — чоловіка-бога; а з другого боку ми знаходимо атомістичну теорію суспільства демократичної доктрини, з її ідеалами загальної рівності, що приводить до нівеляції людських вартостей, і виливається у жахливу демагогію большевизму і комунізму (що фактично приводить в льогічному розвитку подій до цілковитого заперечення індивідуалізму).
Сучасний дослідник Антон Ситор у статті «Єврейська тематика й антисемітизм у публіцистиці Євгена Онацького 1930-х рр.» (2024) фіксує таке: у неопублікованому відкритому листі до Донцова Онацький указує на те, що філосемітські й антирасистські погляди Ніцше не були перепоною для його вшанування у тодішній Німеччині. Звідси висновок — не варто ліпити з нього якесь опудало:
Можна собі уявити, як би досі розпинали Ніцше по всіх перехрестках наші українські расисти і антисеміти, коли б Ніцше мав нещастя народитися українцем!
Справді, Ніцше ще замолоду починає долати побутово-родинний, а потім і ваґнерівський антисемітизм, аби в результаті зробитись, як він сам це назвав — «анти-антисемітом». Але Донцову філософ нагадує скоріш «апостола насильства», тому він опонував Онацькому в статті «Терміти при роботі» (1938):
Ніцше… навіть жидів любив і ненавидів, мовляв, державу і німецький народ. І се не перешкоджало, що «перед трьома роками ціла націонал-соціялістична Німеччина святкувала гучно і бучно пам’ять антинаціоналіста, антинімця, антидержавника, антирасиста, паневропейця й філосеміта Ніцше…». Ні, се вигадка! Німеччина гітлерівська такого Ніцше (який такий милий п. Онацькому) не святкувала. Святкувала иншого, того, який написав «Wille zur Macht», який ненавидів свій демократичний вік і кликав скінчити з усім плебейським у житті… Певно, відповідним насвітленням можна не тільки з Ніцше, з кого хочете зробити те, що вам подобається.
Однак образ Ніцше у Донцова не зводився до залізного тирана, позаяк ідеолог розуміє, що філософія сильної особистості побудована на самодисципліні, що випливає з есею «Про речі малі й великі» (1939), назва якої дуже нагадує якийсь із фрагментів у «Так мовив Заратустра»:
Не попускати поводи — недовір’я до всякого Sich-gehen-lassen [потурання собі] — ce, — каже Hіцше, — основна прикмета аристократичної людини, тої, яку він зве der vornehme Mensch [шляхетною людиною]. Верства, якій сі прикмети бракують, не є ніяка провідна верства, бо тоді вона має прикмети того класу, який Ніцше називає Рöbel [потолоччю].
Але попри хист розпізнавати ніцшеанську душу, Донцов якось нехитро орудував естетичними категоріями, демонструючи загалом неприязне ставлення до мистецтва декадансу. Ніцше теж не мав великого захоплення художністю подібного штибу, проте модерністські течії довірилися саме йому, бо його оцінки в цій царині були складнішими: він умів оцінити значення дисонансу чи жаху. Тоді ж як Донцов у статті «“L’art pour l’art” чи як стимул життя?» (1936) говорить на ці теми занадто гротескно:
Що гарне для Ніцше, а що для Лева Толстого? Для Ніцше все, що нагадує розклад, дегенерацію, — бридке. Всяка ознака вичерпання, втоми, гниття, викликає однакову реакцію, однакову оцінку — «се бридке», се щось, що відштовхує! А для П’єра з «Війни і мира» — в «запаху поту» і брудних онучах селянина — було «щось приємне». І «ґрязниє толстиє пальци» власних ніг П’єра викликали в нього «улибку самодовольствія».
Не приховує Донцов і свого ставлення до українського ніцшеанства. Показово, що він оприявнює, сказати б, показники перевтілення Ніцшевих ідей, адже показує їхню трансформацію. Ось як це виглядає в статті «Криве дзеркало нашої літератури» (1929) на прикладі творчості Винниченка:
До невпізнання відбився в тім дзеркалі і тип надлюдини Ніцше. У Ніцше він — надлюдина, у Винниченка, наприклад, підлюдина. Ніцше проповідує любов до дальніх. Винниченко — любов до ближніх, до самого себе, до свого тіла і до його розперезаних інстинктів насамперед. В автора «Заратустри» — се blonde Bestie, в автора «Щаблів життя» — се «вільна скотина». Ніцшевський тип у західній літературі — се Ґлан із «Пана», в нашій — Мирон із «Щаблів життя». Там — брутальний, веселий і страшний грач. Тут — глупо-цинічний і розпусно-похітливий балакун.
Саме тому ніцшеанським ідеалом української культури Донцов обирає Тараса Шевченка — бунтівного співця «козацької нації», що має виразні претензії на панування. Заперечуючи приписуване поетові «мужиколюбство», речник інтегрального націоналізму вирізняє в «Юродивому» дві касти — «лицарів» (козаків) і «свинопасів» (рабів, підніжок, лакеїв), аби натякнути на носіїв Ніцшевої «панської» та «рабської» моралі, що пояснюється в есеї «Козак із міліона свинопасів» (1935):
Чим відрізняється етика «касти володарської» від етики «касти рабів»? — питається Ніцше. Тим, що «для першої противенство «добре» й «зле» значить стільки само, що «шляхетне», vornehm, і «нікчемне». Нікчемний — се «полохливий, дріб’язковий, що думає про вузьку пожиточність, той, що понижується, що дає над собою знущатися, собача натура» — або у Шевченка «овеча».
Та Донцов переоцінює грубу силу навіть у повоєнні роки. З одного боку, слушно виступаючи проти совєтської міфології, згідно з якою ніцшеанство та правий радикалізм рівнозначні, з іншого боку, він і сам їх ототожнює, вважаючи, що другий ідеологічно випливає з першого. Йому легко прийняти цю тотожність, аби тільки вона була дієвою супроти російського імперіалізму. Тож у «Московській отруті» (1955) він іронічно-злостиво скаржиться на закиди, що, буцімто, будь-які прояви сили відразу чомусь оголошуються злочинними:
Як сміють проти московського «скаженого вовка» викликати українських «вольових людей», «конкістадорів», проповідувати «ніцшеанство», потребу «сильних людей». Це ж фашизм!
То що ж було спільного у Донцова з Ніцше? Обидва вони не приймають ідею християнської покори, хоч інтегральний націоналізм аж занадто забарвлений елементами світської релігії. В обох ідея ресентименту стає індикатором істерії масових інстинктів. Але чи були вільні вони самі від цього почуття? Хоча кого можна вважати цілком від нього незалежним? Образ надлюдини в обох символізує сильних індивідів, які постали над юрбою та буденністю. Проте вчення про волю Донцов оздобив ідеєю про дух народу і переніс із індивіда на колектив. А врешті, ще більше за Ніцше радикалізував і перетворив на справжній культ невблаганної сили.