Цими квітневими вихідними Юрій завантажив свій мікроавтобус, позичений у солдата у відпустці, щоб разом із товаришем по службі Єгором поїхати на лінію фронту. Зібрану впродовж кількох тижнів допомогу вони мали передати родичам, друзям дитинства, однокурсникам, колегам і незнайомим — військовослужбовцям української армії. За два роки Юрій здійснив близько двадцяти поїздок, іноді наближаючись до лінії фронту на п’ять кілометрів, щоб відвідати бійців, які відпочивають між двома завданнями чи перебувають на відновленні.
Юрій почав свою волонтерську діяльність у 2014 році, коли його двоюрідному братові, який пішов до армії, знадобився тепловізор. У 2022 році, на початку повномасштабного вторгнення, Юра намагався вступити до армії в Житомирі, але безуспішно. У березні на похороні шкільного друга до Юри звернувся брат загиблого, також військовий. Його бригаді терміново був потрібний тепловізор. З того часу він відновив волонтерські поїздки на лінію фронту.
Обід у солдатів: у меню — борщ, салат і кава
Юрій розвозить різну допомогу: велосипеди з Європи від асоціації U-cycle і принтери для громад і шкіл, засоби гігієни й одяг для цивільних… Для військових — тепловізори, супутники Starlink, дрони, обладнання для тюнінгу, рації, спальні мішки, міцні пікапні шини, щоби проїхати українським чорноземом…
Інколи Юрій привозить пожертви на ім’я гуманітарного фонду, президент якого Володимир, його друг, став військовим. Між двома постачаннями шампуню та прального порошку, подарованих компанією Henkel, він їде до Володимира в одну з громад, яку інтенсивно обстрілюють росіяни, щоби підписати й засвідчити печаткою адміністративні акти.
У травні 2015 року Давид Арахамія, радник міністра оборони, відповідальний за відносини з волонтерами, оцінив кількість людей, які постійно волонтерять, — 14 500 осіб. Кількість офіційно зареєстрованих організацій становила тоді понад 2,5 тисячі. Згідно з опитуванням, проведеним у вересні 2014 року фондом «Демократичні ініціативи» спільно з Київським міжнародним інститутом соціології, третина жителів України жертвувала на армію, чверть — на волонтерські організації. Станом на лютий 2016 року, згідно з опитуванням Інституту Горченіна, волонтерам довіряли 71 % населення, місцевій владі — 42 % і лише 8 % — парламенту та 5 % — судам.
З того часу армія пройшла довгий шлях, розвинула постачання, обладнання, обслуговування. Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року стало новим поворотним пунктом у мобілізації громадянського суспільства й волонтерського руху.
За даними Міноборони, у 2022–2023 роках на підтримку військових українські волонтери зібрали понад 2,3 млрд євро, і це без урахування матеріальних пожертв. У грудні 2023 року Фонд Сергія Притули вказав, що за два роки зібрав два мільярди із середньою пожертвою 800 гривень. У 2023 році Україна знову піднялась у світовому рейтингу щедрості населення (World Giving Index) з десятого на друге місце у світі відразу після Індонезії, випередивши Кенію.
Юрій став на військовий облік на початку повномасштабного вторгнення, але тільки повернення до волонтерства надало чоловікові відчуття внеску в спільні зусилля та дозволило відновити внутрішній спокій. Їздити персонально насправді необов’язково: «Нова пошта» з понад 27 000 хабів по всій країні цілком могла б упоратись із завданням. Але ці короткі зустрічі в дорозі, у сільських будинках, де дислокуються солдати, у маленьких містах уздовж лінії фронту дозволяють бодай трохи поспілкуватися з близькими, які пішли до війська і яких бачиш хіба що під час нетривалих і рідкісних відпусток. Волонтерські поїздки дозволяють також згадати про спільних друзів, обговорити новини з позавійськового життя, а також зберегти зв’язок, підтримати… Це один зі способів, що допомагає скоротити дистанцію між військовими та цивільними.
Розмови торкаються всього. «Ох і підскочили ж ціни на житло!» — скаржиться солдат під Покровськом. Хати здавали по 12 тисяч гривень на місяць, але після прильоту КАБу орендна плата впала до 7–8 тисяч гривень, а місцеві мешканці переїхали в безпечніші райони.
Водіння по розквецяній військовою технікою та обстрілами дорозі потребує неабияких навичок. Місцеві намагаються заробити хоч якусь копійку, тож продають уздовж дороги в’ялену й солону рибу з місцевих водойм, домашнє варення та фрукти.
Донбаські терикони
На дорозі трапляються українські автівки ЗАЗ, бронетехніка, автомобілі з усього світу, зареєстровані в Німеччині, Бельгії, Великій Британії, «жигулі», УАЗи, старі автобуси з радянських фільмів…
Вони циркулюють між символічними для регіону конічними териконами шлаку — залишками вугільного видобутку. Найдавніші з них уже вкрилися травою та деформувалися, найновіші нагадують за формою піраміди зі сходинками. Охайні будиночки з клумбами, квітучими вишнями й дитячими майданчиками — зовсім поряд. Вікна забиті фанерою. І засіяні поля… Попри війну й небезпеку.
Вікна, захищені фанерою, Донбас
Тетяна Огаркова й Володимир Єрмоленко — викладачі літератури й філософії в Києво-Могилянській академії, засновники подкастів про Україну та її культуру українською, англійською та французькою мовами — почали свої волонтерські поїздки у квітні 2022 року. Тоді міськвиконком Броварів доручив їм розвозити гуманітарну допомогу. Допомоги цієї передали багато, а от доправити її до двадцяти семи сіл району через нестачу транспорту було непросто. Більшість із цих населених пунктів потрапила під окупацію в перші місяці війни.
Український ПЕН, що його очолює Володимир, також організовує поїздки в регіони. Подружжя вирішило скерувати пожертви від підписників на їхній подкаст Kult (а це близько 4000 доларів на місяць на той момент) на закупівлю оптичних прицілів і коліматорів. Щоб не розпорошувати свої зусилля, пізніше вирішили зосередитися на придбанні автомобілів, яких дуже бракує на фронті.
Першу машину придбали й передали восени 2022 року, коли звільнили Харківську область. На початок цього літа Тетяна й Володимир профінансували, закупили й доставили близько тридцяти автівок, а нещодавно навіть вантажівку. Колишній механік і фонд «Коло» допомагають їм шукати автомобілі, виставлені на аукціонах за кордоном, ремонтують їх і доставляють у Бровари, де подружжя береться за доставляння на передову. Іноді солдати користуються нагодою залишити окопи й вирватися до столиці в коротку кількаденну відпустку, щоб змінити обстановку та власноруч забрати машину.
Тетяна й Володимир цінують нагоди їздити до лінії фронту. «Для нас доставка автівок — це ще й привід для розмов, збору свідчень і зйомок. Нам важливо бути там фізично, бачити це життя. Інколи зустріч триває п’ять хвилин: щоби передати ключі й підписати папери. А якось ми й переночували в хлопців. І в солдатів, і в цивільних у цих регіонах є потреба спілкуватися, і цей обмін важливий», — пояснює Тетяна.
Подружжя налагодило зв’язки з мирними жителями, які повернулися до зруйнованих сіл, як-от Кам’янка біля Ізюма на Харківщині. Регулярно відвідують родину літніх фермерів з Великої Новосілки, які тримають вівці посеред зруйнованих будинків за десять кілометрів від південної лінії фронту. Вони живуть без електрики, заряджають телефони на сільському генераторі й частують гостей з Києва власним домашнім варенням.
«Ці поїздки відкривають очі на багато речей. Ви повертаєтеся з великою мотивацією продовжувати — мріяти, волонтерити, щось робити… Це дає відповідь на те, якою може бути людина в її найкращому втіленні, на межі й на що вона справді здатна. Це антидот від утрати мотивації», — вважає Тетяна.
Під час своєї останньої поїздки до району Острів міста-мученика Херсона («потрійного мученика, — уточнює Тетяна, — бо воно було окуповане, потім затоплене й тепер систематично обстрілюється росіянами з протилежного берега Дніпра») подружжя привезли з Українського ПЕНу книжки, призначені для книжкових укриттів, які побудувала мерія. В одному з будинків небезпечного мікрорайону зі 120 квартир на 10 поверхах залишилося 11 людей, зокрема Антон і його 22-річна дівчина-медсестра. «Це все, що можна собі дозволити на платню медсестри, — пояснює молода жінка. — Ми не можемо дозволити собі оренду в безпечнішому районі, і не так багато є можливостей, щоб заробляти на життя в цьому місті. Але в той же час ми не хочемо їхати». «У тому, щоб залишатися, — теж опір, — вважає Тетяна, — бо росіяни саме й домагаються змусити українців виїхати».
Тетяна й Володимир зі щойно доставленим до Херсона англійським правокермовим Nissan Pathfinder