До таких належить Тарас Чмут – один із координаторів Громадянської мережі «Опора» та «Українського мілітарного порталу», тематичного сайту про ЗСУ, який узгоджує свою роботу з Міністерством оборони й виконує важливу функцію в інформаційній війні. Окрім того, від червня 2014 року активіст разом із колегами фахово допомагає багатьом військовим частинам, переважно спецназу та флоту.
«Український мілітарний портал» (mil.in.ua) допоміг почати волонтерити й дав неформальну назву нашій групі. Я ним займаюся разом з Олександром Аргатом (журналіст «5 каналу». – Ред.) від 2008 року, коли ще був школярем. До нашого форуму згодом підтягнулися й справжні військові з діючих частин. Ми добре представлені в соцмережах, наша тематична група «ВКонтакте» має 40 тис. активних підписників – це найбільша з таких спільнот, якщо не рахувати всілякої ура-шароварщини. Співпрацюємо із Центральною телерадіостудією Міністерства оборони, воно також викладає свою інформацію в нас. Досі маємо власних інформаторів навіть у Донецьку, які передають багато цікавих новин із того боку. Зрозуміло, що цей портал став у пригоді, коли збирали кошти на волонтерські потреби.
Читайте також: Волонтер Тарас Герман: «Закінчаться гроші – люди придумають щось інше»
І от на форумі постійно відписував військовослужбовець із 8-го полку спецназу в Хмельницькому з позивним Арбалет, який буквально доби за дві після президентських виборів попросив посприяти з купівлею бодай двох бронежилетів. А ми тоді ще не допомагали армії матеріально, однак брали активну участь в інформаційному супроводі. Упродовж усієї кримської епопеї прямо контактували з феодосійськими морпіхами, намагалися в умовах інформаційного вакууму спільно з МО якось боротися зі шквалом дезінформації та фейків. Відкрили картку в ПриватБанку, хоча я особисто абсолютно не вірив спочатку, що зберемо якусь суму. Нам потрібно було щонайменше 4,5 тис. грн. Тоді вирішили: якщо не вистачатиме грошей, то просто перекинемо все на картку «Крил Фенікса». Перші три дні було сумно: на рахунку – близько 2 тис., і виявилося, що це просто чотири адміни порталу кинули кожен по 500 грн, включно зі мною. Але потім гроші стали надходити й нам вдалося закупити аж 10 «броніків». Хотіли назватися «Мілітарна допомога», але якось не прижилося, тому так і залишаємося неформально досі «Українським мілітарним порталом».
Згадаю, яке враження на початку літа 2014-го справляв наш елітний спецназ, і навіть не віриться. Ми, як любителі армії, мали неабиякий пієтет до «вісімки»: аякже, спецназ ГУР! Але спецназівці зовні більше нагадували якихось партизанів – усі в різній формі, страйкбольні обладунки вважалися розкішшю. Це зараз вони вже круті, а тоді… Гаразд, познайомилися, «розвіртуалилися» з Ярославом (Арбалетом) – отим самим бійцем із форуму. Армійці були в дикому шоці від нас: що це за диваки, які 700 км чухрають із Києва власним коштом, щоб їм передати кілька мішків «броніків», зробити пару фото, потиснути руки й поїхати? Навіть, здається, прозвучала фраза: «А що від нас потрібно за це? Скільки грошей?» Навзамін подарували нам американський сухпай. Нас, своєю чергою, шокував боєць, який показав прострелений магазин від АКМ, що буквально за день до нашої зустрічі врятував йому життя: куля влучила в нього і зрикошетила в бік. Тобто жодних бронежилетів навіть у спецназі ще не було, а це вже червень місяць. І це при тому, що вони почали фактично бойові виходи ще з Криму. Щоправда, про це воліють не розповідати й досі.
Читайте також: Невидимий фронт Маріуполя
Після тієї поїздки хлопці попросили в нас спорядження й тепловізор. А він коштував 50 тис. грн. Ми трохи «офігіли» від такої суми, але за тиждень її зібрали. Дуже допомогли й зараз допомагають ОПОРА та мережа наших координаторів в областях. Під час другої мандрівки ми привезли й згаданий тепловізор, і підсумки, й коліматорний приціл, і навіть частотний радіосканер. Трошки згодом на нас вийшли хлопці із 3-го полку спецназу і попросили генератори. А вони тоді стояли, зокрема, й на краматорському летовищі й зовсім без цього загиналися: ні рації підзарядити, нічого… У той час іще можна було генератор у когось у гаражі знайти. Нам подарували дві штуки, і ми їх відразу передали хлопцям. Нині опікуємося 8-м полком спецназу, загоном Сил спеціальних операцій ГУР МО, феодосійськими та керченськими морпіхами, бойовими плавцями з 801-го загону, морським центром спецназу, відомою 204-ю бригадою тактичної авіації, де служив полковник Мамчур, 11-ю бригадою армійської авіації, 24-ю «Залізною», 40-м батальйоном (колишній БТрО «Кривбас»), 70-м вузлом зв’язку Генштабу, 111-ю ротою протиповітряної оборони, батальйоном «Київ-2» та ін. Навіть із контррозвідкою СБУ мали справу.
Волонтери люблять «фоточки». Не лише тому, що треба відзвітувати. Бо гарна фотографія – це гроші, одна якісна світлина, що привертає увагу, як показує практика, – це 10–15 тис. грн на картку. Спочатку ми того не розуміли, під час згаданої першої поїздки сфотографували тільки мішки та ноги. Далі вже додумалися, що фото з котиком чи песиком чи якась сентиментальна історія додає тисячі на рахунок. Особливо зі славнозвісними чотириногими улюбленцями. Пам’ятаєте собачку Громика у 8-го полку? Чи котів у морпіхів? Або ж кроля у 24-ї бригади? Їх усіх привезли волонтери. Тварини – це ще й найкращі психологи для бійців на фронті. Водночас терпіти не можу позерів, які кожен свій крок обставляють героїчною фоточкою і надягають каски та «броніки», їдучи щонайдалі до Слов’янська. Ми не герої війни, наше завдання просте: купити, привезти, роздати і щоб воно служило якомога довше.
Читайте також: Вижити за будь-яку ціну
Ніколи не возимо їжі, бо це гроші в нікуди. Хіба що кілька разів як виняток підкинули handmade-печива з написами «Дякую» та «Повертайся живим». Ми виробили принцип: треба допомагати тим і тому, хто безпосередньо воює та дає результат. Із тієї самої причини не надто люблю возити форму, бо немає значення, чи ти в модному американському мультикамі чи в українському «дубку». Це мало впливає на якість ведення бойових дій. Тими ж таки коліматорними прицілами аж ніяк не всі вміють користуватись, і не всім вони потрібні в окопах. А от тепловізори, оптика й особливо зв’язок – це, навпаки, ключові речі. Постійно займаємося комплексом радіотехнічної розвідки, бо інші цього не завезуть. А ганяти фури їжі, з якою і так проблем немає, звичайно, можна, однак реального бойового сенсу в цьому небагато, як на мою думку. Згадав, як хлопцям із 24-ї бригади (а там багато західняків) постійно присилають якісні європейські продукти родичі із заробітків. Тож один приїхав додому й не захотів звичайної кави пити: мовляв, що це за лайно, після італійської, якою на фронті смакували.
Є вояки скромні, яким коли щось привезеш, то вони тобі місяць не телефонуватимуть. А бувають і такі, що постійно чогось просять. Згадаю ту ж таки «вісімку», вони зараз майже всім забезпечені, востаннє зверталися по одну специфічну штуку для зв’язку. Більшість проблем, на жаль, пов’язані з добровольчими батальйонами, не називатиму поки що якими. Люди реально нахабніють, доходить до того, що починають собі ножі замовляти за тисячу гривень. Навіщо це треба, якщо вони «упаковані» волонтерами так, як ніяка армійська частина й не мріє? Щоб грізні селфі викладати? Взагалі вважаю, що час добровольчих батальйонів минув, хочеш захищати Батьківщину – вперед до ЗСУ чи Нацгвардії.
У рядового солдата завжди все погано. Він ніколи не задоволений командиром, нічого не знає, думає, що «всіх зливають», йому нічого не дають, а от сусідам – усе і взагалі йому найгірше. Знаєте, мене підколюють, що я волонтер, який не любить солдатів. Бо вважаю, що на сьогодні керування армією на середньому рівні рот і батальйонів стало набагато кращим. От із генералітетом важче: не люблю критикувати, але в мене купа інформації про кричущі ляпи в управлінні. Однак процес змін дуже швидкий, набагато стрімкіший, ніж у тієї-таки Росії. Фактично ми за рік пройшли півтора десятиліття, які вони пережили від початку Першої чеченської до грузинської війни. І зради, котли, смерті, здачі техніки були неминучі – через це всі проходили, і ми не найгірші, бо не можна порівнювати, наприклад, наші втрати з російськими в Чечні.