Я приєдналася до волонтерської групи в ОАЕ через церкву. На території Еміратів є українська греко-католицька парафія, хоча власного окремого храму немає – орендуємо для служб по п’ятницях (адже неділя в арабських країнах робочий день) будівлю грецької Антіохійської православної церкви. З Російською не хочеться мати нічого спільного із цілком зрозумілих причин від минулої зими, і, на щастя, всі нам пішли назустріч у цьому питанні. Отже, саме церква та отець Юрій Юрчик стали тим ядром, навколо якого згуртувалися небайдужі співвітчизники у відповідну волонтерську групу «Українці в Еміратах», а наша діаспора там уже перевищила 5 тис. осіб. Від кінця минулого року в нас по 200–300 людей на кожній службі, й це доволі непогано.
Саме там і дізналася про проект психологічної реабілітації українських вояків у Об’єднаних Арабських Еміратах. Суть його в тому, що ми власним коштом привозимо до ОАЕ поранених солдатів на відпочинок та реабілітацію. Співпрацюємо передусім із Вінницьким військовим госпіталем, хоча в нас бувають підопічні з усієї країни. Але з Вінницею контактуємо найтісніше, бо там є місцеві волонтери, які допомагають. Роблячи хлопцям закордонні паспорти, вивчаючи медичні картки, ми встигаємо поспілкуватися, дізнатися про їхні потреби й бажання. Бійці приїжджають на 7–10 днів по 10–15 осіб. Таких груп було п’ять, тож поки що ми привезли їх понад півсотні. Остання група, яку набирали, – це були «кіборги» з Донецького аеропорту. Познайомилися в госпіталі з одним із них, а той уже далі допоміг з контактами.
Читайте також: Волонтер: не весь Донбас перетворився на пекло
Майже всі гроші збираємо серед нашої громади. Хоча є і деякі чималі приватні спонсори. Дуже допомагає нам посольство України й конкретно посол Юрій Полурез. ОАЕ як держава теж прихильні до нас, самі надають нам безплатно візи для вояків. Кожен із волонтерів, які з’являються, чимось корисний за своїм профілем роботи. Хтось фінансує якийсь конкретний івент, хтось забезпечує грішми, хтось знаходить машини та водіїв. Коли я прийшла, то відразу сказала, що значних коштів не маю, але знаю, як можна їх постійно приносити в касу. І от уже понад півроку займаюся благодійним продажем у нашій церкві української символіки. Нам дуже допоміг відомий художник Андрій Єрмоленко. Він зробив малюнок для фірмової футболки, що тепер продається як гарячі пиріжки. Просто приходять люди й жертвують: наприклад, пам’ятаю як чоловік, котрому я подарувала нашу майку, дав нам кілька тисяч доларів. Були жінки, які принесли $500, я хотіла знову-таки подарувати футболку, а вони відмовилися й купили їх іще сім штук. Ці гроші ніколи не зайві, адже є купа маленьких витрат, як-от оплатити обід у ресторані, десь викликати таксі, повести до лікаря, придбати медикаменти, видати кишенькові гроші нашим хлопцям тощо. Узагалі, кошти на те, щоб привезти вояків, завжди знаходяться.
Селимо наших солдатів у п’ятизірковому готелі просто біля моря, в першій лінії. Адже багатьом важко ходити, а дехто і взагалі на інвалідному візочку. Практикуємо їх спілкування із тваринами: кіньми, дельфінами, бо це дуже допомагає. Водимо в ресторани, робимо тури по Дубаї, Абу-Дабі, влаштовуємо риболовлю в океані, від якої не відмовляються навіть найтяжче поранені. Ще одну екскурсію фінансує і організовує моя подруга Юля Доля: до Ferrari World – парку, присвяченого цій знаменитій автокомпанії, де можна самому поїздити на шикарних машинах на спеціальному треку, де є симулятор реальних гоночних болідів, найшвидша гірка у світі, де машина розганяється до швидкості 380 км/год тощо. Пам’ятаю, один із бійців відкинув милицю, сів за кермо – і відчув себе щасливим, повноцінним.
Ну й головне – море, гарантований релакс, який розвантажує людину, дає змогу хоч якось налаштуватися на мирне життя. Бо ж загальновідомо, що найстрашніше для вояка – це повернутися додому, де його ніхто не чекає. Саме тому наша головна мета – вивести солдатів зі стану війни. Звичайно, ми з усіма ними підтримуємо контакт і після того, як вони від нас їдуть. Одному, наприклад, посприяли з грішми для встановлення протеза в Лондоні. Іншому допомогли освідчитися на березі океану, влаштували церемонію. Загалом створюємо атмосферу, в якій здійснюються всі мрії хлопців.
Влаштовуємо урочистий прийом та обід у посольстві – в Еміратах, але на території України. Окрім того, у нас завжди робиться український пікнік, зустріч із громадою земляків у ОАЕ. Це дуже важлива частина програми, адже збирається багато людей, які дякують хлопцям за те, що вони зробили, бо чимало вояків реально вважає, ніби їхні діяння нікому особливо не потрібні й не цікаві.
Читайте також: Привід натиснути на курок
Ми не займаємося власне медичним лікуванням: для нас важливий передусім психологічний аспект. Адже чомусь ніхто не думає про те, що поранений боєць дістає ще й величезну моральну травму, з котрою якось треба далі жити. Але ж Дубаї – суцільний курорт, і цим гріх не користатися. Це найсильніша сторона країни, де ми мешкаємо. У Німеччині наші волонтери займаються протезуванням, а ми відновлюватимемо бійців психологічно. Хоча, звичайно, бували випадки, коли й тут із ними їхали до лікарів. Наприклад, привезли хлопця, пораненого під Іловайськом. У нього була сильно роздроблена нога – спочатку носив апарат зовнішньої підтримки, але незадовго до відправки сюди його зняли, виписали і сказали: «Ходи, розробляй ногу». Приїздить він на милицях, але нозі щораз гірше й гірше, вона стала вдвічі більшою за здорову. Ну й повели його до лікаря. Такої лайки я ніколи в житті не чула – виявилося, що йому просто треба було зробити правильні бандажі й носити компресійну білизну. Вже до вечора в нього спав набряк, а наступного дня нога була вже в майже нормальному стані. Звичайно, там загальна проблема глибша – атрофія м’язів, але то вже питання років. Навіть до медичної реабілітації, не кажучи про психологічну, в Україні в лікарів не доходять руки, бо вони й так украй перевантажені.
У нас є певні обмеження щодо здоров’я. Насамперед бійці мають витримати переліт. Не беремо людей із дуже сильними опіками, бо в ОАЕ надто активне сонце для таких хворих. А взагалі в нас принцип: дозволяємо хлопцям майже все.
Читайте також: Змінені війною. Чи готові українці до розриву з Росією
Наш проект зазнає чимало критики навіть усередині самої української громади. Мовляв, навіщо викидати на ці не до кінця зрозумілі витребеньки чималі гроші, коли за них можна було б, приміром, закупити на цілий батальйон термобілизни чи оптичних прицілів? Хоча це не так: ми витрачаємо зовсім небагато, все на зв’язках та вмінні відшукувати потрібні варіанти. Але щодо цього добре сказав один із бійців «Правого сектору», який у нас відпочивав: «Так, на ці гроші можна накупити термобілизни. Але завжди треба думати про кінцевий результат: ти хочеш просто виграти війну чи вкласти в націю. Ви робите друге». Хоча нас часто звинувачують, мовляв, ми, навпаки, калічимо людей, бо їх, більшість із яких узагалі ніколи за кордоном не була, веземо в шикарне життя, з якого потім потрібно повертатися до рідних сіл чи містечок. Найкраще на такі закиди відповідає генеральний консул України в ОАЕ Петро Головешко, наш активний волонтер: «Я вважаю, що Україна як держава повинна прийти до кожного. А Україна – це люди, ми всі. Тому кожен поранений вояк має здобути право подивитися на світ, поїхати до Швейцарії, Італії, будь-куди. А нашому консулові в цій країні слід особисто возити його музеями та ресторанами, бо людина пролила свою кров за свою державу. Всі мають бачити, що в джакузі лежить український солдат, а не якесь х..ло».