Сто років тому за відомою усім розумникам київською адресою: вулиця Володимирська, 33 ще стояли скромненькі міщанські будиночки. На панорамній світлині (мал. 1), зробленій з тераси ресторану на даху готелю «Прага», сучасному глядачеві орієнтирами можуть слугувати будівлі на виднокраї: Присутствені Місця на Володимирській, 15, Михайлівський Золотоверхий монастир, водогінна вежа на Володимирській горі та Олександрівський костел. На проїжджій частині на розі вулиці Володимирської та Ірининського провулку видніє так званий Ірининський пам’ятник – капличка, вимурувана 1855 року з плінфи підвалин однойменної церкви ХІ століття: їх було виявлено при прокладанні нових вулиць на цьому місці.
малюнок 1. Вулиця Володимирська з даху літнього ресторану «Прага». 1912 р.
Зміни сталися 1913 року, коли тут розпочалося спорудження будинку для Київської губернської земської управи. Проект склав петербурзький архітектор Володимир Щуко (1878-1939) з фасадами в дусі українського бароко ХVІІІ століття, навіть з двоярусною «ратушною» вежею, увінчаною сонечком-рипідою, як на сусідній Софії. Однак первісний проект довелось дещо переробити вже в дусі неоренесансу, хоча характерний високий бароковий дах із заломом залишився. Вежу зводити не стали, чи тому, що завадила світова війна, чи стало очевидним, що вежа надто активно могла б сперечатися з сусідньою дзвіницею Софійського собору – архітектор не був, повторимо, киянином. На авторській проектній перспективі для пожвавлення зображено автомобіль-кабріолет, візника та постать городового (мал. 2). Земство функціонувало в цих стінах недовго – у 1914-1918 роках.
малюнок 2. В. Щуко. Проект будинку Київського губернського земства. 1913 р.
З остаточним встановленням радянської влади будівництво на Володимирській (тоді вже – Короленка), 33 було завершено 1928 року під наглядом автора проекту. Ймовірно, це й стало приводом для публікації фото презентабельного будинку в московському журналі «Экран» того ж 1928 року з підписом (мовою оригіналу): «Дом Союзов в Киеве» ( мал. 3). Тут розмістилися губернська та міська Ради професійних спілок та структури, їм підпорядковані. Високо на фасаді під фронтоном змонтували напис: «Палац Праці». Будинок згадано в «Путівнику» за редакцією Федора Ернста, виданому в Києві 1930 року, вміщено фото колонної зали під скляною стелею (мал. 4). Ця зала тоді слугувала для різноманітних громадських заходів: урочистих засідань, лекцій, концертів та «культурфільмів» (тодішній вислів); взимку 1929 року тут виступав поет Володимир Маяковський – в останній свій приїзд до Києва.
малюнок 3. Будинок Рад у Києві. 1928 р.
Коли 1934 року столиця УСРР переїхала з Харкова до Києва, в будинку на Короленка, 33 розмістився Центральний комітет КП(б)У, а Ірининський стовп знищили з мотиву загрози вуличному руху. 1938 року Центральний комітет переселився в новий, спеціально споруджений будинок на теперішній Михайлівській площі, а на Короленка, 33 розмістився Народний комісаріат внутрішніх справ уже УРСР, більш відомий на слуху під російською назвою абревіатури «енкаведе».
малюнок 4. Колонна зала. 1928 р.
У вересні 1941 року, залишаючи Київ, господарі замінували свій осідок, але німецькі сапери витягли з підвалів вибухівку і радіокеровані пристрої. Отже, образно кажучи, врятували для прийдешніх поколінь пам’ятку архітектури та історії Києва, водночас … конче потрібний їм самим будинок. Новим господарем стала так звана Поліція безпеки та СД (СД – нацистська секретна служба безпеки, розвідувальне управління СС). Але спочатку співробітники гестапо (так кияни зазвичай називали й цю окупаційну структуру) обійшли сусідні будинки та запросили дужих чоловіків повитягати з підвалів трупи закатованих та розстріляних енкаведистами напередодні останніх в’язнів. Серед них, як розповідали свідки, було виявлено і тіло відомого співака (бас) народного артиста УРСР Михайла Донця…
Прибульці «запрацювали» не менш активно: через кабінети і підвали на Короленка, 33 пройшли в останню путь тисячі «ворогів третього рейху»: українські патріоти та радянські підпільники.
В роки нацистської окупації праворуч головного фасаду було споруджено гараж за проектом когось із відомих київських архітекторів, хто на той час мешкав у місті. Ця вставка між будинками № 33 та № 35 тактовно продовжила мотив аркових віконних отворів першого поверху колишнього земства, органічно вписавшись в наявний ансамбль.
Ще в 1930-х роках на фасадах київських будинків закріпили стандартні чавунні кронштейни для прапорів, вивішуваних на дні державних свят. Кожен кронштейн прикрашений п’ятикутними зірочками – на честь Робітничо-селянської Червоної армії (до речі, п’ятикутна зірка є символом бога війни Марса і тому її зображення використовують багато армій по всьому світу) та перехрещеними серпом і молотом – радянським символом єднання робітників і селян. Два такі кронштейни прибили і обабіч парадного входу до будинку № 33. Під час нацистської окупації в такий кронштейн на фасаді цього будинку було встромлено чорний прапор з двома стилізованими під блискаву літерами «SS». Цю ідеологічну невідповідність помітив і зобразив (мал. 5) художник Георгій Малаков – в ті часи – київський підліток, наділений мистецьким даром та почуттям гумору.
малюнок 5. Г. Малаков. Кронштейн для прапора. 1943 р.
Цікаво, що й в незалежній Україні в ті самі радянські кронштейни тепер встромляють на свята українські державні синьо-жовті прапори. Як казав один мудрий перукар: «Волосся росте при всіх режимах» – виправдовувався на запитання щодо роботи «при німцях»…
По визволенні Києва з-під нацистських окупантів співробітники СМЕРШу, які увійшли в місто слідом за передовими частинами Червоної армії, побачили в сусідньому Михайлівському провулку розстріляних останніх в’язнів гестапо. Зі стін камер переписали всі передсмертні прощальні написи, які вже тепер оприлюднені в науковій збірці Інституту історії НАН України – «Київ у дні нацистської навали». Переповідають, що в дверцятах розчинених навстіж порожніх сейфів стирчали ключі, а в кошиках для сміття валялися чорні аркуші копіювального паперу, на яких ще щось можна було розібрати. Дуже швидко тікали попередники! Але будинок не спалили, хоча навпроти – на Володимирській, 26 та 36 будинки згоріли. Це добре видно на архівному фотознімку, зробленому з дзвіниці Софійського собору на початку листопада 1943 року. На вулицях – порожньо. Комусь і для чогось було потрібно зробити це фото (мал. 6)…
малюнок 6. Вулиця Володимирська з дзвіниці Софійського собору. 1943 р.
У радянські часи ніхто не наважувався фотографувати будинок № 33 – по війні вже по вулиці Володимирській, тим не менш, 1947 року московський журнал «Огонёк» вмістив на розвороті чотири фото Києва: панораму на розі Володимирської та теперішньої Богдана Хмельницького – з Оперним театром в центрі, будинок Ради міністрів (лише п’ять чорних службових «емок» стоять на тротуарі) та оцей «герой» нашої оповіді – будинок № 33. Знімок зроблено згори – з квітучими каштанами на передньому плані, трамваєм з причепом, а на бруківці – джип «вілліс» та міліціонер в гімнастерці та галіфе (мал. 7). Автори фотознімків – Георгій Угринович та Семен Фрідлянд, обоє кияни – були професійними фотокореспондентами центральних органів преси, тож добре знали, що знімкують. А журнал «Огонёк», десятки років залишаючись головним ілюстрованим масовим виданням в СРСР, добре знав, що можна, а чого не можна публікувати. Отже, будинок номер 33 тоді дозволили показати, щоправда з нейтральним, безадресним підписом: «Улица имени Короленко». До «Володимирської» ще довго не могли звикнути новоявлені, повоєнні кияни.
малюнок 7. На вулиці Володимирській. 1947 р.
Не пригадується, щоб у радянський час зображення цього будинку потрапляло на сторінки книжок чи періодики. Пам’ятаю, як наприкінці 80-і років з приводу очікуваного підвищення цін на вироби з золота біля ювелірної крамниці на Володимирській, 38 юрмився натовп. Не звертаючи уваги в той бік, на розі Малопідвальної стояв спиною до них молодик «непримітної» зовнішності, пильнуючи тротуар вздовж будинку № 33. А п’яненький дядько каже йому: «Що ти туди дивишся, там працюють провєрєнниє товаріщі. Ти подивись назад – он де «безпека держави».
Але тепер це вже теж історія… Історія будинку, де впродовж 75 років вершилися долі різних людей.