У 2014 році виник сильний суспільний запит на зміни в історичній політиці, і держава на нього активно відповідала. Як ви оцінюєте теперішню державну політику у сфері пам’яті?
— Успіхи у сфері політики пам’яті, досягнуті за попередньої влади, були результатом співпраці різних державних інститутів. Напрям роботи в цій сфері задавав президент Петро Порошенко та більшість фракцій у ВРУ, і парламент ухвалював відповідні законопроєкти й постанови. Був активним Кабмін, до того ж це стосувалося не лише такої урядової структури, як Український інститут національної пам’яті (УІНП), а також Міністерства культури, Міністерства освіти, Міністерства інформаційної політики. Але що ми маємо зараз? Теперішня влада приділяє мало уваги гуманітарній політиці й культурній сфері загалом. Напевно, найкраще про це свідчать документи Кабміну, із яких питання національної пам’яті фактично зникло, хоча воно було і у програмах уряду Арсенія Яценюка, і у програмах уряду Володимира Гройсмана.
Показово також те, скільки ресурсів зараз виділяють на реалізацію політики пам’яті. Цьогоріч найсильніше урізали бюджетні видатки за статтями, що стосувалися культури, до того ж найбільше постраждала сама сфера політики національної пам’яті. Інститут національної пам’яті, Архів національної пам’яті, Музей Революції гідності — ці установи зазнали найбільших скорочень, а фінансування деяких програм узагалі «зрізали» до нуля. Промовисті також такі моменти, як ушанування жертв Бабиного Яру, де Володимир Зеленський з’явився тільки після жорсткої критики громадськості. Чомусь Зеленський не продовжив і традиції вшанування жертв Голодомору, яка передбачає хвилину мовчання о 16:00. Натомість він прийшов до меморіалу вранці, чим нагадав Януковича, який теж порушував цю традицію. Тобто є тривожні сигнали того, що жодної цілісної політики національної пам’яті в Україні зараз немає і що для влади вона не в пріоритеті.
Читайте також: Андрій Левус: «Ключовою загрозою для України є можливий геополітичний розворот»
У 2019 році ви казали, що декомунізація — це лише перший етап ширшого процесу деколонізації. Новий очільник УІНП Антон Дробович стверджував, що йому подобається така концепція. Чи помітили ви якусь активність УІНП у тому, що стосується деколонізації?
— Знаєте, я пообіцяв собі не критикувати УІНП упродовж року, щоб побачити, якими будуть результати роботи. І днями цей рік якраз минає. Можу сказати, що робота УІНП за цей час була далеко не достатньою. З одного боку, для цього є такі об’єктивні причини, як зменшення фінансування. Але з іншого — навіть коли ми говоримо про фінансування, мене здивувала позиція керівництва УІНП, зокрема Антона Дробовича, який не був готовим публічно відстоювати свій бюджет. На відміну від керівництва Українського культурного фонду, Українського інституту книги, які мобілізували громадськість на захист своїх бюджетів, і зрештою їм урізали фінансування значно менше. Натомість УІНП спокійно й мовчки проковтнув урізання власного бюджету — і в березні поточного року, й ось тепер.
Одним із зауважень пана Дробовича до попереднього керівництва УІНП було те, що ми неправильно налагодили інформаційну стратегію, а тому певні рішення спричиняли непорозуміння в суспільстві. Але нова стратегія УІНП, як виявилося, полягає в мінімізації власної інформаційної присутності. Цього року дуже мало було чути УІНП, дуже мало було ініціатив, які «звучали» б на суспільному рівні. Що ж до позитивних моментів, то йдеться про продовження ініціатив, започаткованих іще нашою командою. Поширення дуже цікавих відеороликів, присвячених завершенню Другої світової війни, організація різних круглих столів тощо. Але мені бракує уваги суспільства, яку треба було привернути до цих тем. Є, звісно, об’єктивні причини — та ж таки епідемія коронавірусної хвороби, — але вони не заважають активнішій роботі в інформаційному просторі в інтернеті. Це якраз і є проблемою УІНП: анонсували, що суспільству запропонують нові змісти й нові форми, але впродовж року я їх так і не побачив.
Із чого взагалі, на вашу думку, треба було би почати політику деколонізації?
— Із актуалізації проблеми. Треба показати, що саме є тією колоніальною спадщиною в Україні й чому вона має бути так чи інак опрацьована чи усунута. Свого часу ми так само починали декомунізацію. Ще до того, як я очолив УІНП, було чимало тих, кому комуністичні пам’ятники й назви вулиць не заважали. Тому нашим завданням було показати, чому це неприпустимо в нормальному суспільстві. Те саме стосується й деколонізації. Спочатку треба показати, що певні символічні об’єкти є маркерами російської присутності в Україні, точками опори, які Росія може використати для повернення в Україну. І що вони також є російськими аргументами на користь того, що незалежна Україна — це випадкове утворення, яке насправді належить до «русского мира». У цьому сенсі дуже правильною ініціативою УІНП є кампанія «Південь без міфів», у рамках якої було створено відеоролики, що показували історію міст Південної України поза імперським наративом.
У політиці пам’яті важливі дати. У 2023 році буде 10 років від початку Революції гідності. Проте меморіалу героям Небесної сотні в нас досі немає. Які, на вашу думку, головні перешкоди?
— Отут проблема якраз не у фінансуванні. Меморіал Небесної сотні має передбачене фінансування, виділено відповідні кошти. Але є проблема політична. Генеральна прокуратура арештувала ділянку, на якій мали зводити меморіал. А кілька днів тому СБУ й Національна поліція розпочали розслідування можливих фінансових порушень керівництвом Музею Революції гідності. Як на мене, абсолютно не випадково це сталося якраз напередодні Дня Гідності та Свободи. Я в цьому вбачаю скоординовану дію теперішньої влади, спрямовану зрештою на дискредитацію Майдану. Це було зроблено абсолютно синхронно із викликом на допит у ДБР лідерів Майдану у справі «державного перевороту», із припиненням арешту Віктора Януковича, а також із ініціативами генпрокурорки Ірини Венедіктової, яка заявила, що треба скасувати закон про амністію майданівців. Тому підозрюю, що теперішня влада готова переписувати історію Майдану. Я вважаю, що це самогубська політика влади, тому що багато здобутків України після 2014 року — це результат того, що українські громадяни змогли тоді захистити свої права і свободи. Врешті, Зеленський має усвідомити, що і його президентство стало можливим саме завдяки Майдану. Незважаючи на те, що сам він у Майдані участі не брав, а його колеги з «Кварталу» із нього глузували.
Читайте також: Україна в ТКГ: Епоха невизначеності
Що в такій ситуації може вдіяти громадянське суспільство, щоб не допустити реваншу?
— Тиснути на владу з двома вимогами. По-перше, вимагати завершення слідства за фактом убивств на Майдані. А по-друге, вимагати увічнення пам’яті героїв Майдану. Дуже неправильно роблять ті, хто намагається поставити суспільство перед вибором: пам’ять про Майдан чи результати слідства. Ні, ми не повинні так вибирати, ми маємо вимагати і того, й іншого: назвати й за змогою притягнути до відповідальності вбивць і вшанувати героїв.
Війна на Донбасі також потребує меморіалізації, до того ж процес уже йде повним ходом. З’являються пам’ятники, меморіальні таблички, іменами героїв називають вулиці тощо. Як вважаєте, чи потребує цей процес державного регулювання?
— Переконаний, що так, держава має задавати тон у цих процесах. Думка, що треба спершу дочекатися закінчення війни, неправильна. Від того, як ми зараз вшановуємо й пам’ятаємо героїв цієї війни, залежатиме, коли і як вона закінчиться. Свого часу ми намагались ініціювати створення єдиного меморіалу героїв цієї війни, ініціювали встановлення меморіальних таблиць, створення секторів військових поховань на цвинтарях, записували спогади учасників війни (зокрема видали серію збірників «Усна історія російсько-української війни»). Я переконаний, що теперішня влада має й далі це робити. Бо важливість цієї війни для формування національної ідентичності колосальна. Але водночас російська пропаганда намагається нав’язати нам бачення, що жодної війни немає. Ми маємо протистояти цьому, фіксуючи пам’ять про війну, про її події та героїв.
Читайте також: Гаданий прогрес
У колективній пам’яті українців є багато штучно затертих місць, але також багато чого вдалося відновити. Витягнуто із забуття Голодомор, витягаються визвольні змагання. Які ще, на вашу думку, події залишаються недостатньо актуалізованими?
— Приклад Голодомору — найкраще свідчення того, що спільними зусиллями влади, дослідників і громадськості можна досягнути суспільного консенсусу навіть довкола такої важкої теми. Зараз 82% українців уважають Голодомор геноцидом — це якраз результат спільної роботи різних інструментів політики національної пам’яті: і державних, і недержавних. Ми бачимо, що суттєво почало змінюватися ставлення до УПА, спостерігаємо, як поступово змінюється ставлення до Української Революції 1917–1921 років, яку починають дедалі більше сприймати як важливий етап українського державотворення. Я переконаний, що треба ще дуже багато зробити для переосмислення досвіду Другої світової війни. Треба, щоб міф про «Велику вітчизняну» відійшов у минуле. Треба привертати увагу до таких етапів боротьби, як дисидентський рух і масова боротьба українців наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років. Дуже радий, що цього року відзначали 30-ліття Революції на граніті — нашого першого Майдану. Ці теми потребують подальшого розвитку — зокрема й за участі держави.
Повернімося до теми Донбасу. Окупанти вже шість років провадять у ОРДіЛО власну політику пам’яті: ставлять свої пам’ятники, впроваджують власний історичний наратив. Як ви оцінюєте шанси відновити національну пам’ять у тамтешніх мешканців після деокупації?
— Так, діти, які народилися там на початку цієї війни, невдовзі вже підуть до школи. Дітей, які школу зараз закінчують, там нещадно «обробляють» засобами російської пропаганди. Очевидно, що про те, як ми їх ментально повертатимемо, треба думати вже зараз. Я переконаний, що має бути запланована політика на кшталт денацифікації, якої зазнала Німеччина після поразки нацистів у Другій світовій війні. До цього треба готуватися вже зараз. Ми раніше починали цю розмову з Міністерством інформаційної політики та Міністерством освіти, і я переконаний, що про це треба говорити й далі.