Радянських комедій про Другу світову війну або інші воєнні операції майже не було, натомість їх вистачає в Європі та США. Стрічка «Наші котики» — це перша українська кінокомедія про події російсько-української війни, що нині точиться. Що це: провокація чи спроба змінити радянські лекала?
— По суті, історія ось яка. Існують західна та східна культури. Територія радянської імперії (а перед тим Російської імперії) за своїм духом заглиблена в східну, азійську культуру, але намагається видаватися європейською. Населення імперій (не кажу про народи) було максимально пацифіковане. Зокрема, йдеться про нищення сміху над владою, обставинами життя. Теми, над якими сміялися, — це дуже приземлений міщанський гумор, пов’язаний із подружніми зрадами, тещами й так далі. Натомість глибших сенсів, екзистенційних тем у сміховій культурі не було. В Україні культура шаблонована саме за імперськими форматами, створеними для провінційних захоплених територій. Ця машина працювала не одне сторіччя, виробила дієві механізми знищення волі, національної свідомості підкорених народів тощо. Тому в Україні складно жартувати не лише про війну, а й про будь-які інші речі, що виходять за межі тематики радянського гумору. Оце в нашому випадку і є складним експериментом.
Якщо повернутися до західної сміхової культури, то там є колосальний досвід сміху з політики, війни, релігії тощо. Власне, з усього. Що провокативніші ці жарти, то вони краще працюють. У цьому контексті можна згадати «Летючий цирк Монті Пайтона». Британія у 1960-х роках була досить релігійною країною, і цей комедійний серіал став потужним викликом не тільки в культурному, а й у світоглядному розумінні. У них все це працює, адже сміх насправді дає певну амністію. Він допомагає реанімувати багато цінних речей, які гинуть, коли їх використовують виключно в драматичних, пафосних контекстах.
Українці не мають своїх кіногероїв-силовиків: поліцейських, військових, спецпризначенців. Герої ж російського кіно до гумору не схильні, завжди надто серйозні. Такі персонажі не бувають дотепними в принципі чи мова про певну місцеву традицію?
— Це певна традиція, яка існує з радянських часів. Драма будується на тому, якими люди хочуть себе бачити. Комедія — це історія про те, якими люди є насправді. Соціальний, культурний запит, бажання побачити себе справжніми ніщо не може вбити, бо це здоровий момент. Сміх реабілітує справжні почуття людини, забиті стереотипними речами, що гнітять і чинять шалений тиск. Поки що наш публічний простір — це територія хронічної травми й депресії. Тому коли людям кажеш, що буде кіно, де ми покажемо правду про наше життя, вони відповідають: «Ні, не треба, не треба! Не хочу. Я й так у маршрутці їжджу, то давайте щось таке, що мене звідси вихопило б». При тому що комедії «Припутні» та «Кров’янка» є історіями про наше життя, і вони класні.
Читайте також: У повільній гонитві за природою
Коли ми возилися з виробництвом «Наших котиків», проводили нейротестування трейлерів. Підібрали аудиторію, яка свідомо ходить на українські фільми, і тих, хто ходить дивитися веселі стрічки без прив’язки до країни їхнього виробництва. Виявилося, що глядачів, які свідомо ходять на українське кіно, напружує той момент, що цю їхню рису експлуатують. Вони хочуть дивитися вітчизняне кіно, але їм не подобається, що під цим соусом їм можуть втюхати неякісний продукт. Ті, хто просто любить комедії, таких внутрішніх терзань не мають, вони вільніші для тих комунікативних моментів, які ми використовували в трейлерах «Наших котиків».
Наскільки, на вашу думку, кінокомедія «Наші котики» може бути успішною з погляду своєрідного культурного десанту сенсів та образів у сфері українського гумору? Чи її мета в чомусь іншому?
— Культура є культура. Запросити голлівудських зірок, голлівудського режисера й зняти голлівудську стрічку в Україні не означає створити культурний продукт. За всіма ознаками він, звичайно, таким буде, але не стосуватиметься саме української культури. На «Захара Беркута», наприклад, глядач пішов, але це не стало культурною подією. Експортувати певні елементи культури, напевно, таки можна. Як висловився свого часу Олександр Роднянський, головним досягненням серіалів, які вироблялися у 1990-х, стало те, що людей привчили приймати душ щодня. Більше нічого ці серіали, на жаль, не принесли.
Наша комедія народилася природно. Екстремальний досвід бойових дій на Сході України 2014–2015 років став багатим на відкриття про наше суспільство. Чимало стереотипів, які були елементами імперської пацифікації нашої нації, ми повалили. У нас постав потужний добровольчий рух, і ще багато речей виявилися приємними знахідками. Зруйнувався стереотип про українця як гречкосія, який ніколи не піде захищати Батьківщину, а якщо й піде, то за першої нагоди втече.
Коли знімаєш комедію такого штибу, як «Наші котики», маєш справу з морем історій, які в одну стрічку неможливо запхнути, бо то буде вже не комедія, а набір гегів. Усе не ввійшло до фільму, але багато речей — так. Наприклад, той епізод, коли в американських військових із досвідом кампаній в Іраку та Афганістані очі на лоба лізли з подиву від деяких дуже практичних речей, до яких додумалися українські добровольці. Річ у тім, що добровольці були звичайними українцями, які не мали шаблонних уявлень про війну (якщо не брати до уваги радянські фільми про Другу світову). Хоч як дивно, це їм допомогло. Умови, в які потрапили наші хлопці й дівчата, лякають, але близькість смерті там перегукується з епічним форматом давньогрецької драматургії. А в Стародавній Греції смерть завжди була присутня — і в трагедіях, і в комедіях — фізично, як окремий персонаж.
Читайте також: Штучний інтелект підкорює Голлівуд
У мене є досвід поїздок зоною ООС як члена знімальної команди кінооб’єднання «Вавилон’13». Цікаво, що психологічне самосприйняття наших добровольчих батальйонів у багатьох випадках подібне до того, яке було в персонажів давньої Еллади. Це люди, що відкривають новий світ, і їх чекає фантастична історія. Це велике піднесення, форма знаходження комфортного стану, що дає змогу якось захищатися від дуже травматичних речей, які відбуваються в зоні бойових дій: смерті, поранень, реальних бід місцевого населення тощо.
Над чим жартувати не можна? Чи є такі теми, щодо яких сміх недоречний і які не мають стати частиною сміхової культури нашої країни?
— Жарт, якщо казати про кінокомедію, — це специфічна драматургія. Є жарти вдалі, а є не надто. На нинішньому етапі в нашому суспільстві, як на мене, справді є речі, над якими жартувати не можна. Наприклад, про корупцію. Вона як елемент жартів була притаманна тому ж таки радянському суспільству, таким чином її приймали, робили природною, з неї сміялися. Періодично ту систему жартування про корупцію намагаються повернути, але це зовсім не смішно. Корупція, насильство, розбещення неповнолітніх не є теми для сміху, інакше то буде шлях до абсолютної деградації суспільства. Сміх дає певну індульгенцію, а згадані речі на неї права не мають. Усі ризикують постраждати від корупції або від насильства, і невже пореготати — це все, що ми можемо вдіяти?
Катування бранців у підвалах Донецька чи Луганська — це теж не тема для жартів, бо виправдати таке неможливо. Повторюся: гумор дає темам і явищам певну індульгенцію. Він допомагає людям подолати страх перед владою, агресією сусіда, старістю тощо. Є дуже багато моментів у культурі, з якими треба працювати, пропонуючи таким чином свіжий погляд на застарілі, кондові речі, які нас пригнічують. Але індульгенція для воєнних злочинів — вибачайте, так не має бути.
Торік українським президентом уперше став не політик, а людина з шоу-бізнесу, що зіграла головного героя сатиричного телесеріалу. Це теж заслуга гумору?
— Зеленського «продав» не гумор, а образ, коли молодик їде велосипедом і співає пісню «Я люблю свою страну». В принципі це дуже позитивний образ, максимально комфортний для 90% жителів нашої країни. А от його конкуренти не продукували візуального образу взагалі. Вони працювали так, як у 1990–2000 роках: шоу-бізнес окремо, політика окремо, і вони між собою не конкурують. Так, це умови пострадянської дійсності. Зеленський і зараз працює з образами, завдяки чому формується певна картина дійсності.
Читайте також: Михайло Бриних: «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас» – це жодним чином не пропагандистський фільм, але, безсумнівно, патріотичний»
Сьогодні ми маємо війну образів. Так, на Сході гинуть наші військові, а поряд із цим ведеться запекла війна в медійному просторі. Це постійне моделювання певного образу, комфортного для якоїсь частини суспільства. Захід не надто цікавиться нами, не працює над власним образом в Україні і українців у себе. А от Росія цим цікавиться і займається. Вона працює над зображенням нашої держави і в себе, і в нас, і на Заході, будує певні образи. Звичайно, це здебільшого невізуалізовані речі.
Якою дорогою, на вашу думку, має йти український кінематограф, щоб наше ветеранське кіно було не тільки героїчним, а й дотепним? Чого бракує державі, щоб фінансувати створення таких стрічок?
— Притомних людей у нашому кіно достатньо. Їх залучали одразу ж, тільки-но почалися пітчинги, хоча й не завжди вони перемагали. Тоді ж стали залучати осіб із телебачення, що створювали серіали й мислили категоріями гуртових продажів. Але підхід у форматі телебачення не оперує чимось творчим — беруться готові стандарти. У традиції військової комедії ці стандарти здебільшого радянські. До того ж зауважмо: тогочасні комедії про війну були не патріотичними, а вельми навіть пацифістськими. Уявлення, що може бути комедія про певні моменти української історії (не кажу вже про нинішню війну), пов’язані з героїкою, не вкладалися в головах. Бо держава на таке буцімто грошей не дасть. Змінити ситуацію можна тільки завдяки напруженій боротьбі.
————————
Володимир Тихий народився 1970 року в Червонограді. Український режисер, закінчив кінофакультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (1997, майстерня Михайла Іллєнка). Працював на «Студії 1+1», у кінокомпанії «Данапріс-фільм». Поставив кінострічки «Андерграунд» (1992), «Сокира» (1995), «Русалонька», «Федір Достоєвський» (1995), «Дах» (1996), «Мийники автомобілів» (1999), «Пісні забутого» (2000). Співавтор сценарію фільму «Сьомий маршрут» (1997). Творець проектів «Мудаки. Арабески», «Україно, Goodbye!» та «Вавилон’13». Найвідоміші документальні повнометражні фільми режисера — «Євромайдан. Чорновий монтаж» (2014), «Сильніше, ніж зброя» (2014) та «Бранці» (2016), а серед ігрових повнометражних стрічок — «Зелена кофта» (2013) та «Брама» (2017).