Чи можна сучасних українців назвати культурною нацією? Чи існує українська культура не лише у фольклорному вимірі? Наскільки це явище потужне у світовому контексті?
— Українці — висококультурна нація. Поза сумнівом. Багато наших земляків стали всесвітньо відомими геніями в багатьох царинах: музиці, малярстві, письменстві. Їх добре знають на наших теренах, але на тих землях, де зробили великий внесок у світову скарбницю, мало кому відомо про їхнє українське походження. І тут багато роботи для мистецтвознавців, музикознавців, кінознавців, адже треба показати світові, що вони наші. Саме наші. Так, як це роблять інші нації. Нам цього необхідно вчитися.
Інше питання, що держава в такому стані, що практично не звертає уваги на сучасну культуру так, як це мало б бути. І на музику зокрема. Я вже багато разів казав і повторю ще, бо про це треба говорити незалежно від того, чи чутимуть і чи захочуть почути. Професія композитора в нашій державі планомірно знищувалася, хоча досі є заклади, де впродовж п’яти й більше років навчають цього. Отримавши диплом, сучасний композитор у серйозному мистецтві написання інструментальної, симфонічної, хорової, камерної, театральної (опери, балети, яких практично не існує в Україні, то окрема тема, про яку треба кричати, а вбивць цього мистецтва називати й судити) музики не може заробити собі на життя. Натомість, влаштувавшись у якийсь навчальний заклад, він заробляє, щоб існувати як композитор, пише п’єсу для флейти, чи ораторію, чи симфонічну музику, отримуючи абсолютний нуль за свою роботу. А насправді мінус. На жаль, держава в особі Міністерства культури цим не опікується. Раніше, за комуністичних часів, про які ми справедливо говорили негативно, при міністерстві та управліннях культури існували колегії з придбання творів. Тоді було багато перегинів, купували якісь славильні кантати, але водночас і серйозні музичні твори.
Читайте також: Могильний пам’ятник утопії
Композитори могли існувати. З набуттям незалежності колегії почали працювати гірше. Потім цю місію, аби зняти із себе частину рутинної роботи, міністерство передало навчальним закладам і національним музичним колективам, щоб ті замовляли твори. Насправді треба було приносити якісь документи, що твір замовляють або виконали, хоча це зовсім не означало, що його виконуватимуть. То були звичайні відписки. І вже років 7–10 Мінкульт практично не закуповує творів музичного мистецтва. Держава Україна в його особі розписується, що п’єса для флейти, яку напише молодий сучасний композитор, а отже, й сучасне музичне композиторське мистецтво їй не потрібні. По-іншому цей факт розцінювати неможливо. Композитори давно перетворилися на жебраків, які ледве вимолюють у міністерства гроші, щоб відбувся один-два фестивалі, які вони намагаються організувати. «Київ Музик Фест», «Музичні прем’єри сезону», частково одеський фестиваль «Два дні й дві ночі нової музики», частково львівські «Контрасти». Але щоб вони існували, композиторам треба писати твори. А щоб писати, вони елементарно мають їсти, вдягатися, платити за комунальні послуги, не кажучи про культурні потреби: постійно підвищувати кваліфікацію, ходити на концерти, купувати диски, їздити на фестивалі, записувати твори тощо.
Чи можливо побороти нехтування з боку українців цариною культури як цінністю та непрофесіоналізм чиновників із цієї царини, які вже понад 25 років ретранслюють в Україні радянську модель управління нею? Яким чином примусити їх до відповідальності за такі речі?
— По-перше, я вважаю, що таке управління культурою, як це робить Мінкультури, не потрібне. А отже, й Міністерство культури не потрібне. Крапка. По-друге, скажіть, будь ласка, хто з міністрів, їхніх заступників, я вже мовчу про начальників підрозділів міністерства, відповів за все те, про що я зараз згадав? Чи коли-небудь котрийсь із президентів України або хтось із керівників урядів запитав у представників української культури, а чи схвально вони ставляться до того чи іншого міністра культури? Ніколи. Чи коли-небудь перед призначенням міністра культури прем’єр звернувся до митців, виставивши на праймериз людей, які претендують на цю посаду, аби просто дізнатися їхню думку? Для кого міністр чи чиновник призначається? Йому працювати не з президентом, а з нами, митцями. Чи ми його приймемо? Бо це ж ми – культура. Композитор — це культура. Виконавець, оркестр, хор, навчальний музичний заклад — це культура. Розумієте, система підпорядкування неправильна, система призначення неправильна. От, наприклад, пан Кириленко, попередній міністр культури, який зараз обіймає посаду віце-прем’єра. Я не зустрічав жодного митця, який схвально ставився б до нього як до чиновника, що очолює величезну галузь у державі. А втім, він лишився керувати не просто культурою, а всією гуманітарною сферою. Не розумію цього.
Читайте також: Культурна інтервенція в малі міста Донбасу
У березні в мене був авторський концерт у Нью-Йорку в Tenri Cultural Institute на Манхеттені. Я звернувся в міністерство. Можете допомогти? Подавайте. Подав. Чекав. Спочатку жодної реакції, а в кінці відповідь: немає грошей. Потрібен такий український концерт у центрі Америки? Напевно, потрібен. Витрати — лише квиток туди й назад. Звернутися до когось іншого, щоб підтримав, — немає до кого. Держава не створила інших умов. Якщо Мінкультури є монополістом у цій сфері, то, будь ласка, вирішуйте питання. Я працював два сезони (2007/08 і 2010/11) головним запрошеним диригентом Державного камерного оркестру Азербайджану ім. Кара Караєва. Азербайджан спокійно запрошує з інших країн диригента, платить йому достойну винагороду, оплачує квартиру, авіа перельоти. Чи може держава Україна запросити на рік або два з Німеччини, Італії чи США, наприклад, диригента який привніс би сюди щось нове? Тому запитання: якщо нам, усім митцям, так погано з року в рік, якщо покращення немає від жодного міністра, чи є сенс у такому міністерстві? Якщо воно лише для того, щоб фінансувати власних чиновників, то нехай держава подумає, чи потрібне воно, міністерство їй, державі? Думаю, країна чимало заощадить на величезному чиновницькому апараті Мінкультури, створивши якісь фонди, гранти, де на конкурсній основі подаватимуться проекти й фахові спеціалісти оцінюватимуть їхню престижність і, як результат, надаватимуть чи відмовлятимуть у підтримці.
Де взяти професійних менеджерів у сфері культури?
— Держава в особі віце-прем’єра з гуманітарних питань має порушити це системне питання серед профільних організацій, національних творчих колективів, національних навчальних закладів, національних творчих спілок. Вона ж, держава, надала цим організаціям найвищий свій статус: національний, значить найвищий у державі. Із національними творчими спілками нині ніхто не радиться, вони нікому не потрібні, вони – жебраки. Отримують якусь допомогу на існування, котрої вистачає навіть на орендну плату за приміщення чи комунальні послуги. Про творчі заходи складно й говорити, бо держава тут практично не допомагає. Або міська влада створює такі нереальні орендні, комунальні умови для існування, що просто вмерти не дають, а жити неможливо. Тому, вважаю, що держава повинна ініціювати широке обговорення питання щодо подальшого існування Міністерства культури не серед чиновників, а серед культурної громадськості. Чи потрібне міністерство? Чи потрібні посади міністрів і хто має їх обіймати: представники партій, видатні культурні діячі чи культурні менеджери? Яким чином збільшити ефективність вкладання державних коштів? Ми, митці, маємо це обговорювати, а не чиновники. Ми повинні давати їм поради або висловлювати свою незгоду. Міністр, пробачте, пішов, а видатні художники, композитори та музиканти лишаються своєю творчістю. Чи хтось згадає, хто був четвертим міністром перед Кириленком? Ніхто. А третім? А питання, хто був міністром, коли Є. Станкович написав геніальну фолькоперу «Цвіт папороті», виглядає смішніше анекдоту. А музичній культурі, композиторам з року в рік стає все гірше й гірше. То навіщо тоді таке потрібно? Я давно про це казав, хай там як мене ненавиділи чиновники. Вони мені ні в чому не допомагають, коли йдеться про написання музики, і не тільки мені. Зателефонуйте будь-якому композиторові й спитайте: як Мінкультури вам допомагає? Ніяк. І так само, думаю, відповість будь-який художник чи театральний діяч. Тобто яка ефективність від тих коштів, котрі вкладає держава? Потрібна інша система, яка повинна народитись у результаті суспільного обговорення проблеми.
У час війни культурний фронт не менш важливий, аніж реальні бойові дії. Тільки перемог на ньому, здається, ще менше, ніж у баталіях. Санкції та заборони не дуже допомагають. У який спосіб боронитися від агресії на культурному рівні, яку часто підживлюють і самі українці, толеруючи низькопробний, проте дуже нахабний ворожий продукт?
— Я не згодний із позицією Вакарчука, який сказав, що не повинно бути для іноземних артистів заборон, а люди мають оцінювати й забороняти своїм гаманцем. Є інститути, які повинні визначати ворожість будь якого іноземця до нашої країни й забороняти в’їзд державним декретом, нікого не питаючись, так, як робиться це зараз. Це їхній безпосередній обов’язок, і вони оцінюють із погляду закону, а не професійно. А професійно вже ми оцінюємо, купуючи квиток чи не купуючи. Так само й щодо звучання української музики в ефірі. Я вважаю, що все правильно робиться. І за те, що пан Кириленко нещодавно прозвітував, йому від мене респект, незважаючи на моє вельми критичне ставлення до більшості його дій на посаді колишнього очільника Міністерства культури.
Читайте також: Гроші для музи
Чи реально, поки не вдається навести лад у культурній царині, унеможливити заповнення прогалин російським продуктом, наприклад інтенсивніше розвивати культурну дипломатію, про яку всі говорять, зокрема й запрошуючи в Україну митців світового рівня?
— В ідеалі, так. Але, дуже важко. Це величезна системна проблема нашої дипломатії. Проблема знову ж таки в Мінкульті, який має перетворитися на менеджера культури, як в Україні, так і за кордоном. Це проблема Міносвіти, МЗС і багатьох інших установ, які мають займатися здоровим національним культурним протекціонізмом. На жаль, мені не раз доводилося бути свідком того, як наші дипломати, котрі, як я розумію, представляють країну, а не Міністерство закордонних справ, можуть не піти на концерт українського композитора чи музиканта, принаймні подарувати букет, чи хоча б щоб хоч машина з прапорцем стояла біля входу в концертний зал. Аташе з питань культури мають поширювати й намагатися просувати нашу культуру, але, на жаль, вони роблять це недостатньо. Напевно, їм і коштів бракує, але зараз композитор, який пише музику, теж не за гроші працює, бо за те не платять. Той самий художник може хоч виставити свою картину — і її або придбають, або ні. А композитор хіба що комусь покаже ноти.
До речі, про ноти. Музичні заклади досі користуються старими нотами, виданими ще за СРСР. Навіть нот класиків років через 5–10 ми не матимемо. Купуватимемо їх в інших країнах, бо наше єдине видавництво «Музична Україна» ледь жевріє. Коштів немає. Два нотних магазини, які були в Києві, теж зникли, зараз там продають труси і панчохи. Схоче якийсь іноземний музикант, диригент чи менеджер купити ноти українського композитора Х чи Y, піде у видавництво, а там нічого немає. А юними музикантами що? Моя дружина працює в музшколі, перекопійовують по 10 разів із перекопійованих до того 100 разів ноти Баха, Бетховена чи Шопена. Про українську музику вже мовчу.
Те, про що ви кажете, знову ж таки впирається в примітивність еліти, яка при владі 25 років і від якої здебільшого все це залежить. Хіба можна до цих людей, які живуть у стилі Пшонки, достукатися і пояснити, наприклад, необхідність друкування нот?
— Ну, по-перше, я не вважаю, що ті, хто на вищих щаблях влади, — це культурна еліта. Не вважаю, що більшість із міністрів, які були, — культурна еліта. Понад те, я заперечую. Бо, коли вони на своїй культурній ділянці не досягли результатів, не можна говорити, що вони навіть хороші виконавці. Еліта — це музиканти, композитори, викладачі музичних шкіл, консерваторій, солісти філармоній, які в безгрошів’ї пишуть музику і грають концерти. Це культурна еліта нації. А то чиновники, які сидять на горбу культурних діячів і нормально почуваються. Позахищали липові дисертації, котрі нікому не потрібні, позасідали в навчальних закладах, із яких їх не виженеш, бо в них посада професора. До чого ці дисертації, які не дають практичного результату? Хто вивчив їхній ККД? Держава за те, що той чи той захистив дисертацію, по життєво платить йому надбавки. І їх потім мітлою не виженеш, бо вони професори.
Ви знаєте, як працюють культурні менеджери, організатори концертів, музичні видавництва, дистрибуція у світі? Чого бракує нам? Куди рухатися?
— Перше. Держава має відпустити культуру від Мінкультури, знищивши його монополію. Наприклад, є в нас Національна філармонія. Єдиний Колонний зал у столиці, у якому можна більш-менш пристойно виступати музикантам із царини класичної музики. Але уявіть собі, якби був ще бодай один подібний зал, а краще п’ятнадцять. Було б набагато краще, бо працювали б вони набагато ефективніше. Кожен боровся б і конкурував би за соліста чи оркестр. Зали крутилися б так, що аж гай шумів би, рекламуючи себе й намагаючись утримати слухача. А коли є монополіст, йому ні про що не треба думати. Приходить Іван і каже: хочу виступити. А у відповідь: зал коштує стільки. І Іван платить. А не платить Іван — платить Степан. А Іван і Степан не платять — приходить Джон із посольства й каже: візьмемо за будь-яку ціну. Все. Монополізм — це найперший ворог усього.
Читайте також: Стратегія для культури: стимулювати, а не стримувати
Друге. Концертний менеджмент. Скрізь у світі є купа концертних агенцій, які представляють митців. У нас митці, закінчуючи консерваторію, стають практично один на один із вулицею. Вони не знають, що робити. Мінкультури, оплачуючи навчання, просто відпускає їх. Якщо молодий митець встигне виїхати й отримати роботу десь за кордоном, він щасливий. Якщо ні, то або повинен спробувати потрапити в національний колектив, у якому плюс-мінус непогані зарплати, як-от Національний симфонічний оркестр, Національний одеський філармонійний оркестр, Національна опера, Національна філармонія, Національна хорова капела «Думка», Хор Г. Верьовки, Капела бандуристів, ну, можливо, я щось пропустив, або в нього п’ять – сім робіт і він виживає. Концертні агенції повинні бути. Раніше були Укрконцерт, Київконцерт, Союзконцерт, а зараз усе знищено. Думаю, у масовій культурі такі агентства є, у класичній немає. І це дуже погано. Контакти між філармоніями теж порушені. Не кажу вже про митців, яких представляв би агент, і тоді митець не мусив би сам обдзвонювати філармонії, впрошувати їх про концерти, шукати собі готелі, квитки на дорогу тощо. Цю функцію брав би на себе агент, який представляє митця. Так, як скрізь у світі. Звичайно, агент отримує частину гонорару. Але ж він дає митцеві велику свободу й економію в часі.
Третє. Видавництва. Скрізь у світі вони приватні й володіють правами на твори автора. У нас «Музична Україна» — це державне видавництво. У кращому разі воно видає твори, отримуючи гранти від держави, потім частково віддає їх композиторам або надсилає в бібліотеки, де ті часто лежать мертвим вантажем, бо мало кому потрібні. Це знову ж таки ефективність використання коштів. Наприклад, видавництво, яке мене представляє в Німеччині, видало п’ять – сім моїх творів. І коли ці твори десь виконуються, видавництво через контролюючі організації з охорони авторських прав збирає інформацію, збирає винагороду, потім з’ясовує, чи твір належить видавництву, чи тільки автору, бере свою частину грошей, частину дає автору й частину отримує агентство, яке збирає кошти. Кілька років тому був дуже смішний випадок. Я подав Українській агенції з охорони авторських і суміжних прав, із якою в мене підписана угода, інформацію про виконання мого твору в одній із філармоній в Україні. Вони кажуть: а ми з цією філармонією не уклали угоди. Я їм: це ваша проблема, я з вами угоду підписав — і ви маєте представляти мої права які порушені. Мій твір виконувався, білети продавались, я від цього нічого не маю. Ініціюйте судовий процес чи підписуйте з ними угоди, але робіть щось…
Розумієте, те, що державне, на 99% неефективне. Дуже сумно про це говорити.
Але приватні гроші чомусь також не надто активно вкладаються в непопсову культуру. Ніхто не хоче займатися класичною музикою, а видавництва не поспішають видавати ноти…
— Бо повна розбалансованість. У нас усе крадене й піратське. Видавництво думає: видам твір, продаватиму й нічого не зароблю. Бо цей твір хтось купить, копіюєватиме, а видані примірники не будуть продаватись. Але ж ти вклав кошти у видання нот. Їх треба набрати, видати, заплатити магазину, щоб продавав. У нас авторське право практично перетворилося на авторське безправ’я, а через те що ці ланки повністю розбалансовані, нікому не цікаво вкладати в щось, із чого не можна отримати виручку. Наприклад, я на третьому каналі Українського радіо веду передачу «Нова музика в Україні». Років 10 вона виходить щосуботи. Практично в кожній передачі є музика. Але зробіть запит на Українське радіо, чи воно колись комусь п’ять копійок заплатило? І водночас чому композитори, твори яких виконуються, теж не звертаються із судовими позовами про порушення їхніх прав? Скажу чому. Бо сенсу в цьому ніякого. Ніхто й ніколи жодного такого процесу не виграв. Думаю, що і юристам займатися авторським правом не цікаво. Воно все перейшло в непотріб.
Побажання і рекомендації українській владі…
— Я хочу побажати українській владі, Президентові, Кабміну, депутатам, чиновникам нижчої ланки: йдіть на концерти. Хлопці та дівчата, йдіть в оперні театри. Покажіть нам, громадянам, що ви знаєте, що таке музика. Що музика — це не голі животи. Хай вас побачать у театрах, побачать, що ви буваєте в бібліотеках і читаєте книжки. Я хочу побачити, що ви профінансували якогось молодого композитора, щоб він написав симфонію, а іншого, щоб написав оперу, ще одного, щоб написав п’єсу для бандури. Ви ж так дуже опікуєтесь відродженням українського мистецтва. Є Комітет з питань культури. Я ніколи не бачив нікого з цього комітету на жодному концерті. Не кажу вже про інших депутатів. Будь ласка, покажіть, що ви самі культурні люди, підіть на культурні заходи, і тоді ми до вас потягнемося. А так, ви там, собі по собі, а ми, українські митці тут, самі по собі.