Перший україномовний роман «Мондеґрін» вийшов друком під Книжковий арсенал 2019. Примірники, привезені в Київ видавництвом Meridian Czernowitz, до офіційної презентації не «дожили»: їх розкупили на стенді в перші дні виставки. «Мондеґрін» включили до арсенальних топ-списків та вже назвали книгою-подвигом і літературним прецедентом на сучасній письменницькій мапі. Тиждень поговорив із Володимиром про те, чим супроводжувався процес переходу на українську мову й чим вона, врешті, для нього стала; про сприйняття Києва, в якому не чутно й не видно війни; про інфантильність, особисту провину й особисту пам’ять.
Пане Володимире, як прийшла ідея почати писати роман українською? Скільки в цьому було свідомого, скільки ірраціонального?
— Ідея самого роману прийшла 2014 року, почав я його писати 2016-го. Написав кілька сторінок і зрозумів, що мені не вистачає мови. Що тут казати — до 2014 року я листа товаришеві зі Львова українською не міг сформулювати. Станом на 2016-й я вже мав, що написати, але відчував брак дихання й хоробрості. Тоді я поговорив з Андрієм Бондарем (український письменник та перекладач, друг Володимира Рафєєнка. — Ред.), він був першим, із ким я порадився. Відповідь Андрія була такою: «Володю, ти пиши. Ясно, що в твоєму тексті будуть помилки. Якщо тобі в роботі знадобиться редактор, ми його знайдемо. Не бійся, працюй». Я якось опанував свій страх і почав працювати.
Читайте також: Літакцент року: без поезії, але з Жаданом і Чехом
Як просувалася робота — з технічного погляду та емоційного, рефлексій над процесом?
— Під час написання першої чверті тексту мене не полишало відчуття своєї підвищеної нахабності. Здавалося, ніби в мене немає на це права: хто я такий узагалі? Ні освіти відповідної не маю (за фахом я російський філолог), ні достатнього мовного коріння. Але працював, учився, слухав, як говорять люди. Десь за півроку мене попустило, і я перестав боятися. Тоді з’явилося відчуття щастя від виникнення особливого наративу. Я гадаю, що саме воно врешті розвіяло мої страхи. Відтоді я став інструментом мови. Десь із другої половини тексту кожен епізод викликав хвилю якогось дивного відчуття, нібито разом із романом набуваю буття і я сам. Це був для мене унікальний досвід.
Чи з цим відчуттям щастя пов’язане враження, що новий роман — легший за формою від «Довгих часів», лагідніший до читача?
— У мене було відчуття, ніби нова мова мене жаліла, не давала писати якісь важчі речі. Можливо, тому в новій книжці так багато лірики, так багато постмодернізму. Мова розуміла, що на якісь глибші речі я зараз не здатний. Утім, я дуже тяжко працював. Почав 2016 року, а завершив 2018-го, тобто на цю роботу пішло два роки, а текст при цьому не дуже великий за обсягом, ви помітили. Після того як я дописав, то перечитував може п’ять, а може й десять разів. Повсякчас здавалося, ніби десь щось недочув, недобачив. Словом, уже після завершення тексту було кілька місяців редагування, допоки раптом не відчув: якщо ось зараз не зупинюся, то вже ніколи не завершу. Потрібно ставити крапку.
Андрій Бондар став першим щирим читачем. Він висококласний філолог та чесна людина, тому коли він сказав, що твір уже є романом, що це текст, який уже існує й нормально дихає, — я йому повірив, і це дало мені надію, що я написав щось більш-менш притомне.
Читайте також: Софі Жульєн: «Українська література заслуговує на популярність»
Чи можна сказати, що робота над «Мондеґріном» була терапевтичним процесом у контексті переживання травматичного досвіду війни?
— Терапією був швидше роман «Довгі часи». Тоді, у перші два роки мешкання в Києві, я ніяк не міг зібрати себе докупи, то плакав, то сміявся, і це був доволі небезпечний стан. Разом із новою книгою прийшли й ознаки одужання, до мене почав повертатися я сам. «Мондеґрін» став для мене остаточною точкою збору, це роман набування цілісності. Увесь мій біль і всі мої травми — вони нікуди не ділися, і війна не дінеться нікуди. Але хвиля радості буття від роботи з мовою була настільки потужною, що сама по собі оновлювала й повертала певну цілісність. Але це вже було не терапевтикою в суто медичному сенсі.
Узагалі я нині живу ніби в казці. Мешкаю в лісах. Не вміючи робити нічого іншого в житті, крім літератури, — усе ж заробляю якусь копійку. Отаке моє переселенське щастя. Іноді, правда, сумніваюся: чи це зі мною відбувається, чи це я? Залишається момент розбіжності з реальністю. Схоже на сон, який не закінчується, а лише поглиблюється: нові обличчя, персонажі, нові тексти… У певному сенсі це щось на кшталт посмертного життя, якого не мало би бути. Я тут, у Києві, у 2019 році — маю друзів, у мене є книжки і я чомусь живий? Я не знаю, чому.
Що ви сказали б людям, які, можливо, читають інтерв’ю з вами і зважують свій власний мовний перехід?
— Я не можу нічого рекомендувати, у кожної людини тут свій власний шлях. Про себе ж можу хіба додати, що моя українська — це моя друга шкіра, моя оболонка, яка дає мені можливість існувати більш-менш комфортно.
У вашому тексті є відверте неприйняття Києва (певне роздратування містом), є й репліки, які свідчать про ніжність до цього простору. А як насправді почуваєтеся в столиці?
— Річ у тому, що я інтроверт. Мені важко, коли навколо багато людей. Для мене найліпший формат життя — той, що я маю наразі на хуторі. Там можуть бути побутові проблеми, але там тиша, і там я можу бути наодинці із собою й природою. Можу слухати вітер. Тут я не змушений спілкуватися тоді, коли для мене це дискомфортно. Київ я люблю, але так само, як люблю, скажімо, Берлін чи Париж. Це чудові міста, але чи зміг би я зараз нормально там існувати? Хтозна. Класний він, Київ: красивий, різноманітний, перебуває в різних ярусах. Чудове запашне місто, хоч дещо й знервоване. Тут чимало зайвого кажуть, чимало зайвого думають. Київ трішечки хаотичний, попри те що тут багато церков. Мені здається, що в якомусь сенсі Київ залишився праслов’янським, і я дуже це відчуваю. Він лише намагається бути християнським, але в ньому й досі дуже багато справжнього язичництва.
Читайте також: Література еліт і мас
У вас відсутнє відчуття роздратування через те, що в тиловому місті ви бачите навколо себе спокійних людей, які — за стереотипним визначенням Артема Чеха з «Точки нуль» — носять зручні кросівки New Balance та п’ють смузі, не думаючи про війну?
— Роздратування було на самому початку. Потім я зрозумів: гаразд, є особи, які ходять у найдорожчі бутики й щодня харчуються в недешевих ресторанах, однак віддають на військових більше, ніж я заробив у своєму житті. Деякі з них, принаймні. Власне, ти ніколи не знаєш, хто перед тобою. Ось людина: зовні вона безтурботна, посміхається, п’є собі каву. Але насправді ти не знаєш про неї нічого! Словом, мене попустило… Я дивлюся на киян і бачу їх так, як, скажімо, церкви чи будинки, — на рівні архітектури. Бачу цю архітектуру, іноді абсурдну й надто еклектичну, і кажу собі: ну хто я такий, щоб засуджувати? Так ось: я бачив зовні безтурботних людей, які, абсолютно не афішуючи цього, дуже багато робили й роблять для країни.
Чи стежите за тим, що відбувається зараз у сучасній українській літературі?
— Стежу, але найбільше — за поетичними доробками. Наприклад, дуже люблю нашу сильну поетку Олесю Мамчич. Та й узагалі багато читаю українських поетів. Але не дуже багато читаю наших прозаїків. Останні півроку я перезавантажував свої лекційні курси, зокрема, перерозбирав шекспірівські тексти, тож фактично не мав часу для власного письма. Коли ж мені читати наших прозаїків? Іноді аж дратує: пишуть і пишуть, бісові діти, пишуть і пишуть — більше за мене! (сміється) А якщо серйозно, то я намагаюся стежити за творчістю Юрія Андруховича та Сергія Жадана — це знакові для мене фігури ще здавна. Крім того, є ще чудові представники потужної пороскотенської літературної школи, до якої я зараховую й себе. Це Софія Андрухович і Андрій Бондар, їхні тексти теж завжди прочитую, й мені принципово важливо, що і як у них виходить. Вони невід’ємна частина мого життя. Щодо інших авторів прозових текстів, то якщо хтось, чию думку я поважаю, каже мені: «Володю, кинь усе, і почитай ось цей текст», — тоді я кидаю все й читаю. Але таке стається нечасто.
Ось дві короткі цитати з «Мондеґріну»: «У часи війни гуманітаріям потрібно мати чітке розуміння власних мотивів, наслідків та їхніх причин» — перша. І друга, як доповнення: «Нікому не боліло формування спільного культурного простору». Те, що сталося з вашим домом, загалом на Донбасі, — сталося тому, що «нікому не боліло»?
— Один із найважливіших для мене інструментів проживання життя — не засуджувати інших людей, до останнього не засуджувати. Усі питання стосовно того, що відбувається навколо мене, я зводжу до себе. Що я зробив, чого не зробив, що міг би зробити інакше. До 2014 року я був абсолютно інфантильною людиною (в суспільно-політичному сенсі цього слова). Людиною, яка сиділа у своїх чотирьох стінах, писала свої романи російською мовою, отримувала літературні премії, виконувала якісь там літературні замовлення, щось там переписувала чи редагувала. І не зважала на політичний дискурс. Мені було майже все одно, хто в нас президент, я казав собі, що політики — це завжди такі люди, які маніпулюють нами, зневажають нас, ніколи нам не скажуть правди. Відчував політику як зону тотальної брехні й гри, в котрій ти ніколи не знатимеш усіх діючих наразі правил, тож не маєш жодного шансу на адекватний вибір. Я міркував так: мені ж вистачає, про що думати. Скажімо, я й досі не зрозумів навіть п’яти відсотків «Критики чистого розуму» Канта, — хіба мені немає чим зайнятися?
Читайте також: Яцек Денель: «Що ліпша література, то складніша вона для перекладу»
За останні п’ять років я змінився. І зробив у певному сенсі більше, ніж за 45 попередніх. Ця війна змусила суттєво подорослішати навіть мене. Нині чесно розповідаю про свій досвід усюди, де буваю: в Чехії, Німеччині, Франції, Англії, Польщі. Й помічаю, що іноземці й досі іноді не бачать різниці між російською та українською мовами. Мене це дратує, але я розумію, що найкращим аргументом для них можуть бути не мої слова, а мої дії, моє життя. Треба не дратуватися, а пояснювати, спілкуватися з людьми. А головне, що сталося зі мною за ці п’ять років, — хоч як це дивно, у мене з’явилося відчуття, що я нарешті збігся із своїм власним життям. Маю щастя нарешті робити те, у що вірю, і вірити в те, що роблю.
Якщо слідувати логіці «Мондеґріну», гармонія (збіг) із собою і своїм життям можлива завдяки правильному ставленню до пам’яті, зокрема й пам’яті про травми переламаних радянським минулим поколінь. Як, на ваш погляд, має сьогодні пропрацьовуватися в Україні питання пам’яті на державному, інтелектуальному, мистецькому рівнях?
— Коли ти йдеш вулицею з портретом і кажеш, що ти пам’ятаєш, ти насправді транслюєш зовнішню пам’ять. Тут ідеться про зовнішній сконструйований механізм. Частково, може, і тобою самим, але більшою мірою створений державою та іншими інституціями. Такий спосіб роботи з пам’яттю є руйнівним (це ще не очевидно, але все ж у певний момент стане очевидним для тих держав, які цим методом оперують). Що нам потрібно робити натомість? Концентрувати кожну людину на своїй історії, на власній, внутрішній пам’яті. Не змушувати її продукувати якісь типові лекала чи ходити на марші з портретами.
Майбутнє має лише індивідуальна спрямованість людини всередину, в серце. Згадай, звернися до себе й до свого: хто були твої пращури? Як вони жили, досягали успіхів, як вони вмирали? Тоді вже не треба буде нічого робити додатково. Краще піди й купи дітям торт. Чи відправ п’ять копійок волонтерам… Усе.
————
Володимир Рафєєнко — письменник, поет, літературознавець, лектор. Народився 1969 року в Донецьку. Із 2014-го мешкає на Київщині. Член Українського центру міжнародного ПЕН-клубу. Автор романів «Коротка книга прощань» (1999), «Московський дивертисмент» (2013, номінант «Русская премия»), «Демон Декарта» (2014, нагороди: «Русская премия», «НОС»). Лауреат Вишеградської літературної премії Східного партнерства (Visegrad Eastern Partnership Literary Award) за роман «Довгі часи» (2017). 2019 року видав свій перший роман українською «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов» (видавництво Meridian Czernowitz). Дає письменницькі майстер-класи й читає цикли лекцій у межах курсів для низки освітніх платформ, присвячені філософії мистецтва, драмі, а також написанню новел та повістей.