2 вересня виповнилося б 70 років Володимиру Євгеновичу Панченку. Він був не просто літературознавцем, а справді знав і любив літературу та її творців. Пропонуємо вашій увазі спогади вихованців Володимира Панченка — викладача Могилянки, засновника ЛітАкценту, винятково ерудованої і світлої людини.
Мій курс був останнім, у кого Володимир Панченко викладав українську літературу ХІХ століття в Києво-Могилянській академії. Йому вдавалося оживити набридлих зі школи «Волів», передати експресію Куліша, ліризм Щоголева та гумор Самійленка. Також мені випало готувати до друку книжки Володимира Євгеновича — «Сонячний годинник. Книга пілігрима», «Зупинитись і озирнутись», «Шевченко зблизька» та «Він не буде абияким чоловіком»: із дитячих літ генія». «Сонячний годинник» він ще встиг мені підписати, вже перебуваючи в лікарні. У жовтневі дні 2019 року він ще встиг надиктувати мені телефоном колонку про Ольгу Токарчук. А 14 жовтня його не стало.
Олександр Портян, режисер, військовослужбовець
Тепер, після стількох років навчання, я, на жаль, не пам’ятаю всіх деталей і всієї програми, чому нас навчав пан Володимир. Але я пам’ятаю, як це навчання почалося, мені врізалось в пам’ять, що це був 9-й корпус Могилянки [колишня бурса. — Ред.] біля набережної. Ми зайшли туди, і було перше знайомство.
Пан Володимир запитав, як кого звати і звідки хто приїхав. Я йому сказав, що я з Чернігівської області, і він якось відразу змінився в обличчі, така усмішка в нього з’явилася, і я пам’ятаю його очі, такі добрі, світлі очі. І чомусь він так зрадів, зацікавився, коли я сказав, що я з Чернігівської області. І після того він мені ніби карт-бланш надав, такий кредит довіри на весь курс. Я йому сподобався, він мене любив.
І найбільше, мені здається, він все-таки любив те, чим він займався. І це теж підкупало. Це не були якісь сухі розповіді про факти й дати. Мені здається, ніби він зі своїми персонажами — Франком, Драгомановим чи іншими — спілкувався, як із живими людьми, і ставився до них як до реальних живих людей. І в своїх працях він намагався показати ось ці людські зв’язки, переживання, турботи. І це теж дуже підкупало, тому що це був такий погляд на літературу, в центрі якого була передовсім людина. І потім через цю людину, через цю постать ми дивилися вже на їхні твори і це вивчали, і намагалися зрозуміти, чому це написано саме так. Тому в мене залишилося це приємне відчуття на душі, такої теплоти й любові до того, що досліджуєш, що викладаєш і кому це викладаєш.
Галина Ткачук, дитяча письменниця
Для мене особисто Володимир Євгенович був і є зразком співрозмовника та господаря простору. Адже від початку нашого з ним знайомства мені було зрозуміло, що я ніколи не буду такою блискучою знавчинею історії літератури, як він, не стану такою лекторкою та оповідачкою. Але його увага до співрозмовника, радість розмови, доброзичливі жарти, уміння підтримати — це було неймовірно. Ще й досі, спілкуючись із кимось, я ловлю себе на тому, що пригадую окремі слова і жести Володимира Євгеновича.
Він був зірковим шефом ЛітАкценту. Я працювала там редакторкою новин під час свого навчання на магістратурі. Разом зі мною тоді були Ірина Троскот, головний «мотор» ЛітАкценту, та Наталка Якубчак, що займалася міжнародними проєктами. Наші три робочі місця містилися в одному кабінеті, а в іншому стояла знаменита синя канапа Володимира Євгеновича, там він працював і туди до нього заходили численні відвідувачі. З яких, певно, мало хто і згадає хворобливо худу дівчину, що сутулилася за комп’ютером (це була я).
Часом наш шеф виходив зі свого кабінету зі справою на кілька слів, але ж слово за слово — і коротка розмова перетворювалася на спонтанну лекцію, у якій перепліталися факти історії літератури та життя самого Володимира Євгеновича. Мені би хотілося пригадати якісь мудрі сюжети з цих лекцій, але спадають на думку чомусь немудрі. Скажімо, колись Володимир Євгенович пригадував, як його батько купив мотоцикл, сів на нього, завів, наїздився, і лиш тоді зорієнтувався, що не знає, як зупинитися і злізти. І що, пригальмувавши, батько попросив маму підстелити сіна, і буквально впав туди із мотоцикла. І що деякі наукові роботи нагадують професорові Панченку його батька: мовляв, часом молоді науковці опанують якийсь цікавий метод, мов мотоцикл, і «їздять» на ньому, «їздять», не знаючи, як спинитися і злізти. Це він говорив дуже доброзичливо і з теплом. Що й казати: електронні шпальти ЛітАкценту завжди були відкриті для студентів і їхніх літературознавчих спроб, які професор Панченко дуже цінував та підтримував.
Я більш, ніж впевнена, що існують сотні людей, які набагато більше ніж я можуть сказати про Володимира Євгеновича мудрі, поважні та посутні речі як про професора і дослідника літератури. Мені ж хотілося згадати щось веселе і смішне про цю дивовижно світлу і доброзичливу людину, за якою я дуже сумую.
Ольга Купріян, дитяча письменниця
Багато років тому Володимир Євгенович подарував мені слово «пундики». Пригадую, він дуже любив солодощі. Усякі булочки, донати й пончики в нього були «пундиками», і з того часу це слово надійно засіли в моєму лексиконі.
Як я працювала в ЛітАкценті, на моєму столі завжди лежала шоколадка. Це була буденність, просто доза глюкози й погана звичка до чаю. Проте не для Володимира Євгеновича. Він завжди з радістю нею пригощався. Проходячи повз, він помічав шоколадку, широко всміхався й так по-дитячому натякав, що було б добре зробити паузу в роботі на чай-каву. Ми з Іриною Троскот ставили чай, сідали на славнозвісний синій диван і поринали в якусь прецікаву лекцію. Тепер, коли все несеться зі швидкістю світла, мені дуже цінно згадувати, що так можна. І тепер, коли я кажу слово «пундик» на все, що можна цим словом назвати, мені хочеться всміхатися широко, як Володимир Євгенович.
Любов Євенок, фотографка, перекладачка
На фото із соняхами Володимир Євгенович саме такий, яким я його пам’ятаю. Точно знаю, що це фото я зняла 26 липня 2011 року — у день 80-річного ювілею Івана Дзюби. Саме для нього призначалися ці соняшники, як подарунок від ЛітАкценту.
А схоже фото — теж із соняшниками — зняв Володимир Євгенович, десь по дорозі до села Шилівки Полтавської області, звідки родом Григір Тютюнник. Так, одного разу мені пощастило супроводжувати Володимира Євгеновича у його «літературній мандрівці». Ця подорож — один з найтепліших моїх спогадів, і яке щастя, що я відшукала ті фото.
Для мене, 20-річної студентки, Володимир Євгенович здавався суперменом від літератури. Він знав, де і коли народився кожен український письменник, де він вчився, з ким товаришував, кому присвячував свої твори і що любив їсти на обід. Варто було згадати всує когось із наших класиків, він мав напоготові з десяток ексклюзивних історій, точно інтонованих, афористичних, приправлених теплим гумором — хоч зразу у друк. Завдяки йому я мала виняткову можливість мати хоч невелике, але спілкування з унікальними людьми: поселяла в готель Андрія Содомору, була вдома у Богдана Бойчука, листувалася з Юдіт Германн, вітала з ювілеєм Івана Дзюбу… Чесно зізнатися, у ЛітАкценті з мене користі було небагато, але я така щаслива, що мала цей рік, і завжди буду за нього вдячна.
20 травня я востаннє бачила Володимира Євгеновича — на презентації його книги «Літературний ландшафт ХХ століття». Ми дуже давно не бачилися, але він відразу запитав: «Любо, а пам’ятаєте те фото із соняшником?» Так мені ця квітка й асоціюється тепер з ним — тепла, яскрава, усміхнена, сонячна, приязна до всіх.