За 25 років незалежності в Україні було кілька концепцій реформування освіти, зокрема шкільної. Які зміни пропонує нещодавно представлена МОН розробка?
— Якщо не говорити про певні деталі змісту освіти, то концепція «Нова українська школа» — це популярний виклад того, що закладено в законі «Про освіту». Над цим законом працювали від 2012 року, і я був координатором робочої групи. Ми досліджували ситуацію з нашими педагогами, аби зрозуміти, що відбувається, й узагальнити закордонний досвід. Прописали концепцію, якою має бути школа й чого вона повинна навчати. Мова про те, що є потрібним у житті. Визначення ключових компетентностей для життя, педагогіка партнерства, мотивований вчитель, орієнтація на учня, виховання на цінностях, нова структура освіти, автономія школи та якість освіти, справедливе фінансування й рівний доступ — ось на чому акцентовано в новій концепції.
Ідеться про тривалу реформу. Провести її в межах закону, який маємо тепер, практично неможливо. А якщо говорити про останню із затверджених стратегій розвитку освіти, яку розробляв Табачник і затверджував Янукович, то це відверто шкідливий для України документ. Його треба скасувати щонайшвидше. Нинішній міністр освіти Лілія Гриневич наполягає, щоб ми сформували нову стратегію. Ми закінчили розробку стратегії розвитку вищої освіти наприкінці 2015 року. Це відбувалося за участю закордонних фахівців. Поки що їй не дали ходу. Цей документ треба оновити, бо він розрахований на термін до 2020 року, але він добре написаний. Із тих кроків реформування вищої школи, що туди закладені, низка вже імплементується, проте на цьому не можна зупинятися. Реформування потребує також середня і профтехосвіта. Мова про комплементарні зміни в усьому циклі освіти, яку маємо.
Елітарна освіта в Україні (для найбільш обдарованої частини дітей) у нас на дуже високому рівні. Але коли говорити про решту середньої освіти, то тут ми поступаємось і Фінляндії, і Сінгапуру, й цілій низці інших країн. Нам потрібні зміни, спрямовані на загал, аби якісно поліпшити ситуацію.
Читайте також: У вчительській
Одним із ключових елементів упровадження змін в освітній процес є вчитель. Якими стануть його роль і статус відповідно до нової концепції?
— Для початку потрібно розв’язати педагогам руки й ноги, дати свободу. Коли вчитель має на різні заходи підготувати купу нікому не потрібних паперів, демонструвати свої ноу-хау, — це показуха. Безглуздий адміністративний контроль — іще одне питання. Коли з району приїжджає методист чи інспектор, то вчитель змушений перед ним мало не кланятися. Ідеться про адміністративне приниження. До того ж педагог не має свободи дій. Для запуску авторської експериментальної освітньої програми в МОН треба пройти всі кола пекла. Жоден чиновник не має права дати дозвіл на таку програму. Розуміючи, що впроваджувати такі програми потрібно, чиновники Міносвіти часто формально переступають закон і перевищують повноваження.
Сьогодні все контролюється з міністерства. Якщо ми змінимо інститут, постраждає вся Україна. Якщо у класі змінюється вчитель, страждає цей клас. Після нього прийде наступний, що той клас дотягне. Що робити, коли педагогам нав’язують такі освітні програми, які більшість не може реалізувати? Коли зміст їх такий, що за ними можна вчити перший-другий курс інституту чи університету, а розраховані вони на учнів п’ятих — дев’ятих класів середньої школи?
Уряд і Міністерство освіти мають виставити вимоги до результатів навчання. Повинні бути результати. Як їх досягнути — це не питання чиновників, ідеться про компетенцію вчителів. Український учитель не упосліджений, а загнаний, і тому найкращі покидають освіту. Найкращі з тих, хто таки лишається, тримаються там, де є хороші керівники, які заплющують очі на формалістику, даючи жити і працювати.
Ми, окрім того, маємо перевчити вчителів. Середньостатистичний педагог, мені здається, відучився від креативності. Йому присилають програму — і він від неї не відходить, відбуває повинність. Не можна проводити заняття зі свого предмета однаково з року в рік, бо до тебе приходять різні діти. Раз на 10 років з’являється у класі геніальна дитина, якій потрібно допомогти піднятися. А як ти це зробиш, коли рівень у тебе посередній? Не хапай зірок із неба, але навчи елементарної грамотності: грамотно писати, читати, орієнтуватись у цифрах. Після такого навчання, як нині, студенти на перші курси вищої школи приходять «заморожені», не вміють думати, бо їм заборонили це робити, висловлювати свою думку. Досить зубрити. Час навчитися самостійно мислити.
За добру освіту готові платити і платять нині. Нещодавно ми завершили експертне обґрунтування закону «Про освіту». Економісти нам обраховували, що його імплементація потребує додаткових 150 млрд грн. Нині на освіту маємо 120 млрд грн. Ми обчислили, що насправді покрокова імплементація закону, про який ідеться, потребує трошки більше ніж 6 млрд грн. Ці гроші почнуть з’являтися вже наступного року. Є популістські речі: встановлення зарплати вчителям на рівні трьох мінімальних. Так не повинно бути, бо мінімалка не мусить бути такою малою. Педагог підніметься вище за тарифною сіткою. Далі буде незалежна сертифікація. Фахова оцінка професійної специфікації — це складне завдання. Починаючи зі знань свого предмета, педагогіки, психології і закінчуючи тим, як учитель поводиться в нестандартній ситуації у класі.
Попри те що функціонери режиму Віктора Януковича, зокрема міністр освіти Дмитро Табачник, утекли за кордон, чи живе їхня справа й нині — в рудиментарних формах?
— Лишається система. У політиці й законодавстві треба створювати правила гри, згідно з якими поведінка суб’єктів і суспільства загалом не залежатиме від зміни гравців. Якщо говорити про зміст освіти, то Табачник намагався викинути з неї все українське. Робилося це брутальними методами. В Академії педагогічних наук писали правильні речі, а на виході з міністерства ми мали щось цілком протилежне. Ніхто не брав на себе відповідальність за це. Якщо в АП перші особи можуть почуватися більш-менш вільно, то чиновники — люди підневільні. Сказали згори виконувати — він виконує. Тому зміст освіти не має формуватись у Міносвіти, цією справою повинні займатися фахівці з освітньої царини. У МОН має залишатися політичний принцип «не нашкодити». Без участі експертів, фахівців, учителів ніхто не має права змінювати зміст освіти. Це чітко повинно бути прописано в законі. За нинішнім законодавством воювати з Табачником було неможливо тому, що міністерство затверджує навчальні програми і стандарти.
За часів Дмитра Табачника освіту використали для заробляння грошей. Моніторинги її — потрібна річ, але жодного з них тоді не довели до кінця. Однак на закупівлю зошитів із завданнями для проведення моніторингів витрачені величезні кошти — гроші батьків. Де вони осіли, тільки Бог відає. Підручники теж перетворилися на бізнес. Ми поки що не знайшли системи, яка в цьому питанні була б раціональною.
Нині займаємося інфоресурсом, який перетворився на своєрідного «великого брата», що стежить за кожним студентом і викладачем. Конституція не дає права збирати персональні дані громадян на власний розсуд. Треба прописати в законі речі таким чином, щоб ми мали й моніторинг, і освітню статистику, і щоб це не було пов’язано із брудною комерцією. Хоч би хто був наступним міністром, змінити закон дуже важко.
Як МОН бачить майбутнє професійно-технічної освіти України? Чи буде вжито заходів, аби наша держава не опинилась у ситуації дефіциту фахівців робітничо-технічних професій?
— Будь моя політична воля, ніколи не віддав би профтехосвіти на місцевий рівень. Але рішення ухвалене й ми його виконуємо. Треба зберегти ту базу, яка є, і змусити місцеві бюджети фінансувати ПТУ. Щодо цього питання є порозуміння в уряді, і думаю, що в бюджетному кодексі та законі про бюджет цей пункт буде чітко прописано. Нині не фінансували, бо не було обов’язку: гроші на місця віддали, а зобов’язань фінансувати освіту не існувало.
Потрібно розібратись із якістю профтехосвіти. Дуже часто йдеться про знання і вміння 1960-х років. Автослюсарі в нас тренуються на двигунах ЗІЛа, ЗІСа, але от чи зможуть ремонтувати сучасні мотори? Вони здебільшого не розуміються на тій електроніці, яка є частиною сучасних автівок.
Нині уряд планує запустити сучасні високоякісні професійні центри підготовки із трьох затребуваних спеціальностей: тракториста-машиніста, сантехніка і швачки. До цього може долучитись і бізнес.
Нас дуже лякає нині та проблема, що при передачі майна в комунальну власність його просто розкрадуть. Я нині об’їхав області, і наші фахівці на місцях кажуть, що депутати вже все поділили, тільки чекають, коли буде підписано постанови про передачу низки об’єктів у комунальну власність. Про це треба криком кричати. Якщо база ПТУ буде зруйнована, то без неї ми 12-річку не зробимо. Річ у тім, що приблизно 50% учнів по закінченні школи мають піти не у вищу, а в професійно-технічну освіту, здобути першу професію.
Освіта є процесом, спрямованим також на виховання громадянської свідомості. Як цей момент прописано в концепції «Нової школи»? Чи корелює вона в цьому питанні із запропонованою за часів міністра освіти Сергія Квіта концепцією національно-патріотичного виховання?
— У законі «Про освіту» поняття «освіта», «освітній процес» ужиті в значенні, еквівалентному англійському education. Освіта включає в себе навчання, виховання й розвиток. Навчально-виховний процес, термін, який ми вживали до цього часу, і освітньо-виховні заходи — це спадок радянської системи. Система на основі наукових знань не могла забезпечити комуністичного виховання. Бо не ліпиться ідеологія до математики, біології, фізики тощо. Тому в радянський час навчання й виховання були розділені. А так не буває. Чесність і правдивість, патріотизм не можна сформувати за допомогою виховних годин. Учитель як приклад на кожному уроці має бути таким, тоді оті якості прищеплюватимуться учням.
Стосовно ж двох концепцій ми сходимося в тому, що маємо виховати патріота України. Але сам собою патріотизм нічого не вартий без фаховості й тих чеснот, без творчого елементу. На голому патріотизмі державу не побудуєш. У якийсь момент патріотизм допомагає захищати державу, але її треба ще й розбудовувати. Маємо виховати людину, яка відповідає за себе, свою родину, близьких, країну й весь світ.
Як зберегти в українській орбіті школярів окупованого Донбасу й анексованого Криму?
— Питання в добрій освіті, кращій, ніж пропонує «ДНР», «ЛНР» чи Росія. Цим дітям треба дати змогу отримати українські документи про освіту й учитися далі в Україні. Ми пропонуємо створити систему дистанційного навчання, що потрібна хлопцям та дівчатам не лише зі згаданих регіонів. Аби, пройшовши курси на платформі, куди є доступ через інтернет, вони могли приїхати до Києва чи іншого українського міста, щоб скласти іспити й державну підсумкову атестацію. Просто так прорватися на окуповані та анексовані території з чимось іншим ми не можемо. За умови, що реалізуємо принаймні 60% задуманого в новій концепції, українська школа стане кращою за російську. Ми маємо показати ліпші зразки, те, що з нашими вітчизняними дипломами можна легко поїхати навчатись і працювати в Європу, і цього не треба боятися. Так ми покажемо зразки нової, іншої України.
Чи є серед нинішньої команди МОН бачення того, яким чином можливо упроваджувати ефективні реформи в освіті за відсутності гуманітарної стратегії цілої країни?
Насправді національна стратегія — це суспільний консенсус, який формується між різними групами. Україна визначилася, що не хоче бути окраїною Росії, вона прагне сповідувати європейські цінності. Про це багато говорять, але мало хто розуміє, які ж вони. Тих, хто не посоромиться підняти на столичній вулиці сміття, яке валяється, небагато, але нині їх уже більше. І більшає надалі. Є певна критична маса людей, які почувають свою відповідальність за те, що відбувається. Вони поведуть за собою інших.
Біографічна нота:
Володимир Ковтунець — перший заступник міністра освіти і науки України. До роботи в МОН обіймав посаду заступника директора з наукової роботи Інституту вищої освіти Національної академії педагогічних наук України. Багато років є експертом проекту USETI Alliance в Україні. Кандидат фізико-математичних наук, член Українського математичного товариства. Автор 36 наукових праць із математики та інформатики.