Заступник голови Об’єднання українців Франції (ОУФ) та віцепрезидент Світового конгресу українців (СКУ) Володимир Когутяк поділився з Тижнем спогадами про Василя Сліпака й Наталку Пастернак і розповів про російські провокації під час українських мітингів у Парижі.
— Ви заступник голови ОУФ — найстарішої української організації Франції, яка регулярно організовує демонстрації проти російської війни в Україні від 2014 року й по сьогодні. Хто ходить на ваші заходи, переважно українці чи також французи? Чи маєте підтримку інших громад? Яку саме?
— На початку Революції гідності у 2013 році в Парижі проводили великі маніфестації, на які приходило багато українців. Але вже 2015 року маніфестації стали збирати набагато менше учасників: залишилися найактивніші члени української діаспори. З 2022 року, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, народилася нова потужна хвиля демонстрацій, на які теж переважно приходили саме українці.
На початку російського нападу на Україну ми мали велику підтримку різних політиків і партій Франції, оскільки якраз був період президентських виборів. Можу сказати, що на сьогодні після більш ніж 150 проведених мітингів маємо добру сотню людей, які обов’язково два рази на тиждень приходять на наші мітинги. Приблизно половина цих учасників маніфестацій не є українцями, це французи, грузини, іранці, в’єтнамці, поляки, латвійці, кубинці й представники інших націй.
Насправді ми дуже пишаємося тим, що нас у Парижі чути й видно й ми в ці важкі для нашої історичної Батьківщини часи говоримо голосом не тільки України, а й багатьох країн, яким шкодить Російська Федерація.
— Членами ОУФ були славні син і донька українського народу Наталка Пастернак і Василь Сліпак. Ви особисто добре знали обох. Можете поділитися спогадами?
— Так, я справді мав честь знати у своєму житті цих людей, з яких я завжди брав приклад і досі беру. Наталка Пастернак — людина, яка мене знайшла й запропонувала стати президентом Асоціації українських студентів у Франції. Це та людина, яка мене вчила під час Революції гідності розмовляти з політиками, давати інтерв’ю і, найголовніше, об’єднувати людей. Наталка Пастернак була неймовірно віддана своїй справі, горіла нею. Вона любила щось велике організувати.
Коли всі аплодували, дякуючи за виконану роботу, вона вставала й казала, що нічого надзвичайного не зробила: «Це все — ваша спільна робота, не моя». Ось такою вона була: усе — для інших, усе — для України.
З Василем Сліпаком я познайомився трішки пізніше, коли він уже був голосом наших маніфестацій у Парижі. Його харизма, розум, хоробрість і голос вселяли віру у світле майбутнє.
Якось він почав мітинг, але на середині заходу передав мені мікрофон, бо мав у цей день концерт. Продовжувати після нього ходу було надзвичайно великою честю. Щиро зізнаюся: мені хотілося так само гарно кричати, як Василь, і я дуже старався, тому потім 24 години був без голосу.
Та й сьогодні в нас є дуже гарний лідер нашої діаспори — Іван Пастернак, чоловік пані Наталки, який робить надзвичайно багато для України й для нас усіх. Але сили і йому, і мені дають люди, яких з нами вже немає, вони й далі допомагають нам з небес.
— Як часто ваші вуличні протести наражаються на провокації з боку прихильників РФ? Як реагують на таку ситуацію французи — звичайні перехожі й учасники заходів?
— У 2013–2014 роках ми бачили й знали, що за кожним нашим словом спостерігають російські служби. Ми це простежували і в статтях медіа, і по людях, які влаштовували провокації на наших мітингах.
Сьогодні російський вплив у Франції значно зменшився. Загалом бачимо тільки росіян, яких бентежать слова «Росія — держава-терорист», або тих, хто забагато слухає «Раша тудей».
Але зауважу, що останні кілька місяців ми знову відчули те, що було на початку: на маніфестації знову приходять російські журналісти, які нас знімають і провокують. Ми знову бачимо дивних людей, які ставлять багато запитань. Відчуваємо, що Росія заново перекинула кошти та влила нові фінансові сили, щоб дестабілізувати Францію.
На кожну з наших маніфестацій приходить поліція, і тому в нас працює золоте правило: не піддаватися на провокації, а звертатися відразу до правоохоронців. Це приблизно так: поки я не даю провокатору піти, хтось просить поліцію за нього взятися. І це важливо, оскільки саме поліція має право перевіряти їхні документи й потенційно вносити їх у різні бази даних.
— У яких сферах французького життя найщільніше засилля російських наративів? Через які механізми російська культура, а по суті кремлівська пропаганда, найбільше впливає на свідомість громадян Франції?
— Найбільший вплив на пересічних французьких громадян робиться дуже тонко й фактично безпрограшно — через спільні українсько-російські заходи, спрямовані нібито на об’єднання й примирення українців і росіян, де звучить і просувається давно не нова ідея про «один народ».
Свою пропаганду в життя французів Росія давно й уміло вплітає через культуру й ту ж їжу — це завжди діє. Найбільше працюють спільні заходи, затишні душевні вечори. За два роки повномасштабного вторгнення Росії в Україну в Парижі та його передмісті відкрили три російські ресторани «Пиріжки-бар». Ціни на ці шедеври російської кулінарії більш ніж помірні, і дохід від їх реалізації, найімовірніше, не окупає оренди й виробництва в місцях французької столиці, де їх розташовано.
Перший такий ресторан з’явився у квітні 2022 року. Директорка закладу — українка. У цих ресторанах активно пропагують і транслюють ідею «Росія-Україна — разом», а персонал просуває наратив про братні народи й про те, що Україна й Росія дружні, це їх Америка посварила й таке інше.
— Ви віцепрезидент Світового конгресу українців. Як оновлюється ця діаспорна структура кадрово? Які країни найактивніше допомагають Україні?
— Світовий конгрес українців створила остання велика хвиля української діаспори — люди, які не могли повернутися в Україну після Другої світової війни. Структуру створили через велике бажання й прагнення бачити Україну вільною та незалежною.
Поступово асоціації українців із цілого світу об’єдналися між собою і співпрацювали задля однієї спільної мети — популяризації української історії та культури у світі.
Виклик, який стоїть сьогодні перед СКУ, — прийняти до себе вже нову велику хвилю імміграції, а також нову велику й динамічну хвилю новостворених за два останні роки структур.
Частина моєї роботи на сьогодні полягає в тому, щоб не лише знаходити ці структури та знайомитися з ними, а й об’єднувати ці організації з тими, з якими вже працюємо, ну і, звичайно, з нами самими. На щастя, нині маємо мудрого й енергійного лідера Павла Ґрода, який надає всій роботі СКУ потрібної динаміки.
Як приклад виконаної роботи наведу те, що до повномасштабного вторгнення РФ в Україну в Європі був усього один регіональний віцепрезидент, який відповідав за всю Європу. Наразі таких лідерів п’ять, оскільки сьогодні робота в Європі набагато більша й важливіша, ніж була вчора.
— У Франції, та й загалом на Заході з’явилася вже п’ята хвиля українців — це ті люди, які втекли від війни. Як активно вони долучаються до допомоги Україні? Стосовно попередніх чотирьох хвиль: який відсоток (приблизно) асоціює себе з Україною та вважає обов’язком бути їй корисним? Що саме ви вважали б найбільшим успіхом української громади Франції?
— Що стосується Франції, то, на мою думку, еміграційні хвилі, які приїхали раніше, у часи Першої чи Другої світової війни, були більш свідомі того, яким важливим є українство, що його завтра може не стати й що навіть далеко від дому ми маємо це українство захищати.
Великі досягнення тих уже далеких років — створення першої української енциклопедії, бібліотек, журналу тощо. Та діаспора розуміла, що Росія може знищити кожну травинку в Україні й що нашу історію, нашу культуру треба берегти й передавати своїм дітям, а також розповідати французам.
Я не побоюся сказати, що саме цієї свідомості сьогодні бракує найбільше, оскільки більш ніж половина сучасної діаспори просто забуває: якщо ми не зробимо все, що в наших силах сьогодні, то завтра вже буде пізно.
Бракує усвідомлення того, що історія відбувається саме сьогодні й те, що буде написане через багато років у книжках, буде результатом зусиль, яких усі ми, українці, докладемо задля Перемоги й знищення Російської імперії.
Зазначу все ж таки, що на цей час ми маємо у Франції близько 150 активних асоціацій, які щодня працюють, кожна у своїй сфері допомагає Україні. Успіхів насправді багато. Та хотілось би згадати два приклади, які мені особисто дуже подобаються, бо вони дійсно вагомі й демонструють, які ми маємо бути у своїй роботі.
Перший — це Українська бібліотека Симона Петлюри, яка нагадує нам про історію України в цілому та історію України саме тут, у Франції. Другий приклад — дитячий табір Розе на Сході Франції, який побудували українці, щоб мати тут ось такий рідний осередок.
Під час будівництва цього табору щовихідних українці приїжджали з усієї Франції — хто із цементом, хто із цеглою — і будували цей дім своїми руками. Завдяки такій дружній роботі в таборі тепер кожного літа відпочивають українські діти, з усіма традиціями українських таборів, а також діти полеглих українських воїнів. Цей табір і є, на мою думку, одним з яскравих прикладів того, що кожен з нас може зробити вже тут і зараз для майбутнього України у Франції.
Публікацію підготовлено за участі CFI, Французької агенції з розвитку медіа в межах проєкту Hub Bucharest і за підтримки міністерства закордонних справ Франції.