У. Т.: За останні 10–15 років ліві впали в глибокий андеграунд української політики. Найкращий приклад – історія Соціалістичної партії. Ну не вважати ж лівими вітчизняних так званих комуністів чи міських. А найбільше дивує, чому наприкінці 1990-х – на початку 2000-х, коли, здавалося, лівий дискурс цілковито панував і були всі умови для соціально-лівого збурення, зрештою всіма плодами народного незадоволенням скористалися якраз праві, та сама «Свобода».
– Усе так, на лівому фланзі української політики цілковита пустка й порожнеча. Свого часу він потонув у якихось суб’єктивних розбірках та нерозумінні справжніх цілей лівих партій. Тобто українські ліві намагалися наслідувати європейських, не розуміючи, що та ж таки тема захисту прав ЛГБТ не зовсім актуальна для наших реалій. І досить швидко вони просто випали із сьогодення. Смішно казати, але які величезні конфлікти були між, наприклад, троцькістами та сталіністами в нас. Це те саме, якби праві почали знову роздмухувати конфлікт 70-річної давності між бандерівцями та мельниківцями. Але ліві, замість того щоб активно діяти, вдавалися саме до такого копирсання в історії. До того ж усі справжні представники цього флангу в нас були проти вождистського підходу, що заважало об’єднанню та гуртуванню. Та й не хотілося знову будувати нову КПРС із політбюро та генсеком на чолі, це було і є на сьогодні абсолютно неприйнятно. Зрештою все те призвело до маргіналізації лівих і перетворення їх на невеликі закриті групи контркультурного характеру.
Читайте також: Партія-зомбі
Тому зараз ми намагаємося створити нову конфедерацію лівих сил із профспілковим рухом на засадах рівноправності, бо зрозуміло, що ні Соціалістична партія, ні тим більше Комуністична, які є такими хіба що за назвою, не можуть вважатися ними. Тож не можуть і представляти інтереси соціальних груп – аутсайдерів у системі дикого капіталізму, що нині панує в Україні, таких як робітники, селяни, безробітні, студенти, пенсіонери, дрібні підприємці тощо. Якщо говорити про ситуацію кінця 1990-х, то треба чітко розуміти, що всі тогочасні так звані ліві партії як ті морські свинки, що не мали жодного стосунку ні до моря, ні до свиней, як за іронією долі казав колись сам лідер Соцпартії Олександр Мороз із приводу СДПУ (о) Медведчука. І СПУ, і КПУ були сформовані із залишків старої Комуністичної партії, відповідно й до лівих ідей вони мали побіжний стосунок, відіграючи свою чітко відведену роль у системі олігархічного капіталізму, яку вибудовував Леонід Кучма. І не можу не погодитися з приводу перемоги правих. Ось тільки цікаво, що коли розібратися в феномені тієї самої «Свободи», то виявиться, що вона досить ліва за риторикою та методами й лише прикриває це націоналістичною риторикою. Ось так праві, можна сказати, поцупили в лівих ініціативу. Прекрасно пам’ятаю, якими маргінальними свого часу були ультраправі угруповання, а тепер вони стали мейнстримом в українській політиці.
У. Т.: Чим, на думку людини лівих поглядів, є події на Донбасі? Що до них призвело? Чи не здається вам, що соціальний бунт, який визрівав на Сході, Росія використала й перевернула з ніг на голову, натомість запровадивши фашистсько-терористичний режим?
– Насправді те, що відбувається на Донбасі, мало бути соціальною антиолігархічною революцією. Ознакою цього, наприклад, стало повсюдне вигнання старих чиновників із ПР. Вважаю, що головним, хоч і нечітко артикульованим елементом усіх революцій у державі, починаючи від «України без Кучми» 2000 року, були соціальні вимоги зміни системи відносин у країні. В 2000-му революція своїх цілей узагалі не досягла, але причини лишалися, через що так швидко відбувся перший Майдан. Однак він теж не досягнув тієї мети, яку бажали люди, адже для політиків, які виходили на сцену, тоді все обмежувалося лозунгом «Ющенко – так». Тому згодом населення охопили страшенна зневіра й апатія, однак соціальні причини нікуди не поділися.
Читайте також: Як КПУ сприяє сепаратизму
Що й призвело до вибуху 2013 року, коріння підтримки якого широкими народними масами знову ж таки слід шукати не тільки в євроінтеграції, а й у соціально-економічному незадоволенні. Добре пам’ятаю мітинг улітку 2013-го під Кабміном, де були шахтарі з Червонограда на Львівщині та з Краснодона на Луганщині – всі прекрасно одне одного розуміли, говорили про ті самі речі, хоч іноді різними мовами. На жаль, надалі політикам вдалося натравити, розділити подібних людей під різними прапорами. Були всі підстави, щоб на Майдані стояв і лівий сектор. На Донбасі воювали не під прапорами російського імперіалізму, а того самого Че Ґевари. Бо насправді серед так званого ополчення є дуже різні люди: і ті, хто виступав за федералізацію, і ті, хто має ліві погляди, і водночас російські імперці на кшталт Ґіркіна. Зводити всіх їх до одного знаменника неправильно. Як і валити все на Росію, бо події, які там відбуваються, визрівали довгі роки всередині країни. І РФ просто скористалася сприятливою ситуацією для агресії. Хай патріоти закидають мене брудом, але вважаю, що крім російської навали є ще й елемент громадянської війни, так само як було й 100 років тому в цій місцевості.
У. Т.: Чи погоджуєтеся ви, як людина відповідних поглядів, із тим, що слово «лівий» в Україні стало синонімом «п’ятої колони» та «зрадника»? Достатньо подивитися на діяльність КПУ на Сході зараз. Як ви боротиметеся з цим тавром?
– Я впевнений, що майбутнє в лівого руху є. І ніякі олігархічні оборудки на кшталт «Блоку лівих сил» (керує і фінансує Микола Рудьковський. – Ред.) не затьмарять його. Так само не затьмарить і антиліва пропаганда, яку ведуть на своїх каналах олігархи. Повторюся, ті соціальні причини, які багато в чому вже тричі виганяли людей на Майдан, досі є, вони навіть загострюються. І якщо нікому все це висловити, то так не буде вічно, святе місце порожнім не буває. Стосовно тавра зрадництва вважаю, що є величезна кількість людей із лівими поглядами, які водночас патріоти своєї країни. Наприклад, я сам такий. І з часом справжні ліві таки неодмінно з’являться, вони необхідні для балансу політичної системи.
Читайте також: Нав’язливий фантом
БІОГРАФІЧНА НОТА
Володимир Чемерис – український громадський і політичний діяч лівого спрямування. Народився 1962 року в Конотопі на Сумщині. 1979-го вступив на фізичний факультет Київського державного університету (кафедра ядерної фізики), але в 1982-му за антирадянську діяльність був відрахований із комсомолу та університету («справа 16-ти» п’яти факультетів КДУ). Працював вантажником, формувальником, служив у армії. 1986-го відновився на 3-й курс КДУ. У 1989-му – один із організаторів студентського товариства «Громада». Того самого року вдруге був виключений з університету за антирадянську діяльність, закінчив його лише 1992-го. У 1990-му був одним з організаторів студентської Революції на граніті. 1991–1993-й – голова Союзу українського студентства. 1994–1998-й – депутат Київської міської ради та народний депутат України (Франківський округ м. Львова). З 1996-го засновник і голова (нині член) правління громадської організації «Інститут «Республіка», яка захищає права мирних зібрань в Україні. Розробник законопроекту «Про свободу мирних зібрань». 2000–2001-й – співкоординатор акції протесту «Україна без Кучми». Член правління Української Гельсінської спілки, безпартійний.