Водночас за кілька років до того Велика Британія відмовилась допомагати актору, режисеру й продюсеру Мелу Гібсону знімати про Воллеса відому стрічку «Хоробре серце». Англійці абсолютно правильно вказали, що цей фільм є майже суцільною брехнею, котра має до історичних реалій ще менше відношення, ніж, скажімо, «Короткий курс історії ВКП(б)». Але, звичайно ж, англійцям боліло не за історію. Їм було просто образливо. До масових сцен довелось залучати загони ірландської армії – ірландці якраз раді були «насолити» колишнім окупантам. Колись точнісінько так само славетний Коппола для зйомки батальних сцен свого «Апокаліпсису сьогодні» мусив просити допомоги у філіппінського диктатора – в США йому ніхто допомагати не схотів.
Але тут ми і впираємось у важливий нюанс. Попри всі суперечки та суперечності, ті ж «Апокаліпсис» і «Хоробре серце» тріумфально пройшли по екранах планети. Можна сказати, що дрібний шляхтич і природжений розбійник (а зовсім не простий селянин) Воллес не дуже-то мислив категоріями «національно-визвольної війни». І що насправді ніхто не мучив його кохану, і вже тим паче ніколи не було любовної affair між Воллесом та «французькою вовчицею» Ізабеллою, дружиною і винуватицею страшної смерті гомосексуаліста Едуарда ІІ, завдяки котрій пізніше розв’язано Столітню війну… Все це сказати можна і треба, бо все це – правда. Але кричати про це немає сенсу. Бо цієї правди ніхто не приховує.
Історики й так знають правду про Воллеса, Ізабеллу та інших персонажів. І прекрасно розуміють, що науковцю – науковцеве, а блокбастеру – блокбастерове. Ізабелла була білявка, Софі Марсо, котра грає її роль – брюнетка, але це нікого не хвилює, бо це – художній домисел. Так само й з усім іншим.
Справа в тому, що на триклятому Заході ефективно працює суспільна функція «купірування» міфології. Ясна річ, жодне суспільство і жодна нація не здатні жити без власного Міфу та маленьких міфів, котрі так чи інакше є його елементами. Недарма американські школярі молодших класів досі вивчають історію про те, як маленький Джордж Вашингтон зрубав улюблену татову вишню, але чесно в усьому зізнався. Так само радянські школярі, в тому числі й автор цих рядків, вивчали «злизану» з Вашингтонової історію про те, як маленький Володя Ульянов зізнався, що розбив улюблений мамин графін. Але різниця в тому, що, скажімо,студент американського університету зовсім не зобов’язаний вірити в те, що вивчають школярі молодших класів. Натомість радянському студентові публічно сумніватись у постулатах було, скажімо так, украй небажано.
Українці, як і їхні сусіди з усіх боків, занадто довго жили в атмосфері занадто радикальної брехні. Саме тут і треба шукати корені безкомпромісної «боротьби за правду», котра щоразу вибухає, скажімо, під пам’ятні дати на кшталт дев’ятого травня. Ми звикли боротись за мир так, «що каменя на камені не лишиться». Точнісінько так само ми боремося і за «історичну правду». Результат відомий. Для когось бійці УПА – ледь не янголи, хоча янголам серед партизанів не місце за визначенням. Хтось, навпаки, вважає, що лише за спробу визнати цих бійців борцями за незалежність (котрими вони, попри все, таки були) треба саджати до в’язниці – тоді як кати з НКВД повинні вважатись героями. Ще хтось пропонує законодавчо встановити, що ці борці тільки й робили, що нищили миролюбне польське населення – а польського апартеїду, як і польського тероризму по відношенню до мирних українців, ніби ніде й не було. Всі борються за «правду», але ніхто не цікавиться Істиною. І вже тим паче – примиренням.
Втім, хоча Міф ніколи не вмирає, ніколи не вмирає і надія. Можливо, колись нас попустить; можливо, колись росіяни приїдуть фотографуватись під пам’ятником Бандері, як англійці фотографуються під пам’ятником Воллесу. Нехай це буде просто «по приколу». Ніхто не образиться. Це буде краще, ніж те, що є зараз.
Звичайно, вірити в це – наївно. Але наївна віра часто справджується. Віримо ж ми у Міфи – і це спрацьовує.