Два роки тому, за даними Gallup International, захищати Батьківщину зі зброєю в руках були готові 62% українців (і чоловіків, і жінок), тоді як для Західної Європи середній показник становив близько 25%. Однак російська агресія чиниться не лише військовими засобами. Росія тисне на нас економічно, демонстративно знущається з українських заручників, намагається деморалізувати та дестабілізувати суспільство. А тим часом не замовкає цілий хор голосів, що закликають до «компромісів», спекулюючи на втомі від війни. Вона триває вже близько п’яти років, і кінця їй не видно. Скільки ми ще протримаємося? Для більш-менш обґрунтованих прогнозів у цьому рівнянні забагато невідомих. Однак цілком очевидно, що однією з головних складових нашої «витривалості» є національна воля до спротиву. У практичній площині йдеться про здатність керівництва країни провадити відповідну політику навіть тоді, коли збільшуються політичні, економічні та військові втрати або коли шанси на успіх здаються дедалі меншими. Які чинники визначають волю націй до спротиву? Хоча це питання звучить як суто філософське, у вересні 2018-го результати відповідного дослідження презентували в Центрі Арройо — підрозділі корпорації RAND, що займається стратегічними дослідженнями на замовлення уряду та військового керівництва США. Цей дослідницький проект був ініційований для оцінки можливого сценарію конфлікту на Корейському півострові, а також сценарію за участю Росії та країн — членів НАТО.
Читайте також: Волонтер Тарас Герман: «Закінчаться гроші – люди придумають щось інше»
Перша група чинників, що впливають на волю до спротиву, пов’язані безпосередньо з військовою сферою: це співвідношення сил, тривалість конфлікту та кількість втрат. Однак наша ситуація досить специфічна, оскільки на Донбасі ведеться гібридна війна за обмеженого застосування військових засобів і за якнайширшого — всіх інших. Хай там як, а саме у військовій сфері позиції України видаються найсильнішими. Незважаючи на очевидну перевагу Росії, Україна змогла зробити майже неможливе: дати відсіч у 2014-му, привести до ладу армію і навіть запустити її модернізацію. Військові втрати, пік яких припав на 2014–2015 роки, не паралізували українське суспільство, а радше забезпечили зворотний ефект, описаний дослідниками RAND: вони змусили суспільство усвідомити, наскільки високими є ставки, задіяли національні почуття та стимулювали публічну підтримку. Втім, попри все, час грає проти нас. За класифікацією RAND, російсько-українська війна вже скоро перейде в категорію довготривалого конфлікту (п’ять років і більше), а це актуалізує «втому» від неї та інші негативні чинники невійськового ґатунку.
Друга група чинників пов’язана з державою. Як стверджують дослідники RAND, найбільшу стійкість у протистоянні мають тоталітарні режими, у розпорядженні яких є ефективний апарат примусу та контролю за суспільною думкою, або ж розвинені демократії, у яких влада спирається на високу легітимність, а її рішення відображають волю громадян. На жаль, Україна ще не є розвиненою демократією, а тому перевага на боці авторитарної Росії. У нас між владою та суспільством справжня прірва недовіри: за даними Фонду «Демократичні ініціативи», рівень недовіри до президента Петра Порошенка становить 60%, до уряду — 65%, до парламенту — 76% тощо. Як свідчать передвиборчі рейтинги, серед політикуму взагалі немає лідерів, що в разі потреби зможуть мобілізувати суспільство до спротиву, спираючись на власний авторитет. І на відміну від Росії, де стійкість «вертикалі» забезпечують силовики, Україні це повсякчас загрожує серйозною політичною кризою, що може обернутися, зокрема, реваншем внутрішніх проросійських сил. Відсутність згоди серед керівництва країни та політичної еліти — ще один чинник, який негативно впливає на волю до спротиву. Повсякчасна загроза розпаду правлячої коаліції, діяльність відверто проросійських сил та протистояння в «патріотичному» таборі — усе це має свої причини, але об’єктивно ослаблює нас. Чи не єдине протистояння, якого Україні поки що вдається уникати (принаймні у відкритих формах), — конфлікт між цивільним керівництвом та військовими, на негативних наслідках якого наголошують експерти RAND. Також слід відзначити високий рівень довіри суспільства до Збройних Сил, що тримається від початку війни.
Читайте також: Невидимий фронт Маріуполя
Що стосується решти суспільно-політичних чинників, то ситуація вкрай неоднорідна. Дослідники RAND ставлять три питання: наскільки високими в очах суспільства є ставки в протистоянні? Наскільки високою є публічна підтримка протистояння? Чи зачіпає протистояння національну ідентичність? Щодо першого можливі дуже різні інтерпретації. Судячи з великої готовності українців захищати Батьківщину, можна зробити оптимістичні припущення. Про це свідчить і феномен масового добровольчого та волонтерського руху, який розгорнувся з ініціативи суспільства в перші місяці війни. Але соціологія показує, що ресурс публічної підтримки обмежений. За даними Фонду «Демократичні ініціативи», лише 20% українців згодні на капітуляцію («мир за будь-яку ціну»), але водночас силовий (тобто найвитратніший) варіант схвалює тільки 17%, а відносна більшість (50%) готова на певні поступки («але не на всі»). Що стосується національної ідентичності, то до неї РФ активно апелювала на початковому етапі агресії, намагаючись залучити на свій бік «російських співвітчизників» в Україні. Особливих результатів це не забезпечило, зате частина нашого суспільства вважає війну національно-визвольною, що надає спротиву ціннісного, екзистенційного значення. Вочевидь, саме та група населення є суспільним рушієм спротиву та опорою для тих політичних кіл, які роблять ставку на продовження боротьби.
Теоретично керівництво країни може підсилювати одностайність суспільства та еліти, застосовуючи комунікативні прийоми. У широкому сенсі йдеться про індоктринацію (себто виховання) суспільства у відповідному дусі, а також про ефективну комунікацію із середовищами всередині країни та за її межами. Українська ситуація специфічна тим, що всерйоз за цей напрям влада взялася вже після початку війни. Припинення трансляції російського ТБ, блокування інтернет-ресурсів, обмеження медійного та культурного продукту з РФ — ці та інші заходи разом із посиленням патріотичного виховання в системі освіти були вжиті зі значним запізненням. Окреме питання — їхня практична ефективність. По-перше, суспільство не має довіри до самої влади, по-друге, українці не надто довіряють ЗМІ. Наприклад, серед аудиторії п’яти найпопулярніших вітчизняних телеканалів («1+1», «Інтер», «Україна», ІСTV, СТБ) повідомленням про відносини України з Росією та ситуацію на Донбасі вірить лише 14–35% глядачів. Обізнаність громадян у питанні державної стратегії щодо Донбасу та Криму також невисока. Приміром, на початку 2018-го про закон щодо реінтеграції Донбасу «чули, але не знали деталей» 50,2% українців, а 40,6% «вперше чули» (КМІС, 2018). Про те, що Україна могла б чинити інформаційний вплив на російське суспільство, не йдеться взагалі, хоча на наших теренах російська пропаганда має чималий вплив. За оцінкою КМІСу, у 2015–2017 роках індекс ефективності російської пропаганди зменшився з 26 до 23 балів (зі 100 можливих), причому наприкінці 2017-го на Півдні та Сході він становив відповідно 33 і 34 бали.
Читайте також: Вижити за будь-яку ціну
Дещо парадоксально, але успіхи влади в міжнародній комунікації значно більші, ніж у комунікації з власним суспільством. Заручившись підтримкою Заходу, Україна змогла певною мірою компенсувати свою слабкість відносно Росії за багатьма напрямами. Не маючи власних економічних ресурсів для тривалого спротиву, вона отримала їх від союзників. Понад те, нам вдалося не лише втриматися під російським економічним тиском, а й мобілізувати світову спільноту на застосування санкцій проти самої РФ. Відповідно до критеріїв RAND це неабиякий успіх. Щоправда, безпосередньої допомоги союзних військ ми не дістали, проте стримування російської агресії у військовій площині — це не в останню чергу результат політичної підтримки Заходу. Таким чином, саме підтримка Заходу зводить нанівець економічну та військову перевагу Росії. Очевидно, що найбільші ризики для України тепер зосереджені в суспільно-політичній площині. Тут союзницька допомога Заходу є лише одним із чинників — важливим, але не визначальним. Якщо Київ з огляду на ті чи інші обставини не дотримуватиметься курсу на спротив, ані Вашингтон, ані Брюссель не зможуть цьому зарадити. Тому Росія нині робить ставку не так на бойові дії на Донбасі, як на дестабілізацію українського суспільства та привнесення хаосу в політичне життя. Виходячи з моделі, представленої в дослідженні RAND, саме в цій площині найуразливіше місце України, скориставшись яким можна підірвати нашу національну волю до спротиву. Але з огляду на наші реалії головний засіб убезпечити себе — це дієва солідарність громадянського суспільства та патріотичних політичних еліт, налаштованих протистояти Росії стільки, скільки буде потрібно.