До вагона метро входить двометрового зросту юнак, на вигляд інтелігентний, віком 25-27 років. На ньому футболка із зображенням меча й написом із трьох коротеньких слів: «Воля, або смерть!» Очі не палають «вогнем завзяття», а проте й не виказують характерної для нашого «піплу» зазомбованої заляканості, що передається від покоління до покоління, мов спадкова хвороба. Кіч? Кічем не пахне й навіть не тхне, як у випадку з аналогічними виробами, але з іншими написами – «СССР», яке іноземці італійського походження читають як «чічічіпі», або ж навіть «Дякую тобі Боже, що я не москаль!» – чого в цьому «самоствердженні» більше – кічу чи рагулізму, судити важко. Натомість: «Воля, або смерть!» Кілька десятиріч тому це гасло кидало в бій, змушувало підриватися в криївках, учило бути хитрішим від енкавеесника й розумнішим від гестапівця. Це гасло було чи не найсильнішою зброєю українського націоналізму.
Сьогодні, коли навіть офіційно затверджений український гімн, співаний на різного роду зборах колишніми партапаратчиками, вимагає за свободу «покласти душу й тіло», видається, що слова лукавлять. Хто піде в бій? Боївки УНА-УНСО? Проти кого і як воювати? Проти російського ядерного арсеналу голими руками? Для чого страждати? Як запитав член ОУН(р) Петро Камінь, чи варто було Василеві Стусу сидіти за депутатів Чечетова й Шуфрича? Відповідь ідейних продовжувачів справи націоналістів зразка 1940-х років: так, оскільки «боротьба триває».
З одного боку, важко не погодитися: так, варто боротися, оскільки «за Україну» боролися покоління дідів-прадідів, і втратити цю Україну було б непоправним гріхом. Однак мета й засоби дідів-прадідів, від сімейних традицій сотника Івана Гонти й до етнічної чистки на Волині, навряд чи провадили до тієї України, якою вона мала б стати у ХХІ сторіччі в європейській родині «народів-братів». Європейців слово «націоналізм» лякає тепер не менше, ніж закостенілих від читання радянських гумористичних журналів бабусь. Хоч воно й було раніше синонімом патріотизму, в нових геополітичних реаліях до націоналізму, хай навіть тричі позитивного, ставляться обережно. Українцям, яким десятиріччями втовкмачувано, що любов до свого національного є затхлим пережитком буржуазності вкупі із запроданством загнилому Заходу, хотілося бачити все навпаки: оскільки комуністи це обпльовують, треба за це боротися. Понад те, коли вже досягли мети у вигляді незалежності, треба було шукати для націоналізму нову сорочку, ліберально-патріотичну.
Як результат «відбілювання націоналізму» суцільна мішанина понять, уявлень, прагнень. Коли б Степан Бандера зразка 1941 року почув, що юнак із київського метро у футболці «Воля, або смерть!» говорить по мобільному з коханою дівчиною російською, і при тому домовляється з нею про зустріч на вулиці імені українофоба Горького, не знаю, чи не зрікся би він своєї боротьби. А проте, бути націоналістом стало модно, причому кожен розуміє це по-своєму: можна вступити в Севастополі до націоналістичної організації й ходити 14 жовтня по місту з червоно-чорною фаною; можна відкрити сучасну арт-галерею й показувати в ній відверті фото ню українських (!) мистців і мисткинь; можна написати український хіт і примусити, о шок! – усю Москву під нього танцювати…
Так, націоналісти мають рацію, – варто боротися. Але вони, добившись вільної України, в Україні не вибороли перемоги власної ідеології, віддавши її на торг «ліпших», «ще ліпших» і «найліпших» патріотів, які поняття націоналізму можуть застосовувати навіть у такому далекому від реальності конкурсі, як «Євробачення», називаючи претендентку на російське громадянство Настю Приходько «українською націоналісткою». В цьому сутність і переваги демократії, плюралізму – фактично того, з чим інтегральний і теж – увага! – революційний – націоналізм свого часу боровся. Тому ревних націоналістів, які перебувають у полоні «чистої» ідеології, мені жаль. Гадаю, навіть авторських прав на футболки з написом «Воля, або смерть!» вони здобути не спромоглися. Хоч, як для широкого поступу українського народу в напрямку ліберальної євроспільноти, можна взятися за експлуатацію ще одного призабутого гасла: «Воля народам і людині!» – звучить, принаймні, відповідно до вимог сьогодення – культурно й навіть… інтернаціонально.