Найбільш яскраво-авангардним і оригінальним явищем української музики останніх років можна сміливо назвати world music-формацію «ДахаБраха». Заснована 2004-го в стінах театру «Дах», ця команда за майже 10 років своєї творчої діяльності стала популярною в світі: останніми роками відвідала майже всі провідні етнофестивалі Європи, дала чимало концертів за кордоном. На жаль, як це часто буває, в Україні «ДахаБраха» відома хай і не зовсім вузькому колу слухачів, але більшість людей ніколи не чула цієї назви, адже колектив не вписується в убогий канон нашого шоу-бізнесу. Напередодні фестивалю сучасного мистецтва Гогольfest, який незабаром відбудеться в Києві і в якому команда традиційно візьме участь, Тиждень спіймав її вокаліста Марка Галаневича в короткому проміжку між гастролями для відвертої бесіди.
«ДахаБраха» почалася з театру. Влад Троїцький (засновник і художній керівник «Даху». – Ред.) хотів робити авангардні експерименти з українським фольклором і запустив цикл відповідних вистав, для яких потребував музичного супроводу. А ще він завжди був дуже спантеличений тим, що наші митці з різних «цехів» один з одним фактично не спілкуються, тож вирішив започаткувати в «Даху» такі собі салонні вечорниці. Почали приходити люди, отак я і познайомився з дівчатами, які тоді співали в гурті «Кралиця». Вони були професійними фольклористами, з дитинства займалися вокалом і мали вже на той момент чудову пісенну базу.
Як театральні люди, приділяємо велику увагу своєму стилю. Із самого початку було зрозуміло, що ми не можемо грати в національних костюмах хоча б тому, що не виконуємо, зрештою, автентичної фольклорної музики. Ми назвали свій стиль «етнохаос» і зрозуміли, що рухається він у загальносвітовому річищі world music. Отже, і вбрання мало бути відповідним. Узяти ті самі шапки, які стали фішкою зовнішнього вигляду команди: все почалося з пропозиції нашої актриси Тетяни Василенко їх надягти. Цікаво, що ми довго шукали, в якій же традиції є подібні жіночі головні убори, і ніде їх не знайшли. Хіба що в Болгарії іноді використовують чимось схожі, та й то вони виключно чоловічі, й носять їх тільки в певні свята.
Читайте також: Звуки зі спинного мозоку
Ми майже не витрачаємо грошей на власний піар чи промоцію. Хай це наївно, але вважаємо, що успіх і відомість мають прийти самі. Не бачимо жодного сенсу нав’язуватися людям із кожного білборда. Пропагуємо себе своєю прямою діяльністю – музикою. От за останні півроку об’їздили з концертами всю Європу, та й Канаду охопили. Після виступу на Гогольfestі поїдемо в місячне турне Сполученими Штатами. Це стало можливим багато в чому через нашу участь у великому презентаційному фесті WOMAX, який торік відбувся в Греції. Туди можуть подавати заявки будь-які гурти, що працюють у жанрі world music, але відбір там дуже складний. Цей музичний форум розрахований не так на глядачів, як на промоутерів та продюсерів, вони там придивляються до нових команд і виконавців. Узагалі, якщо твоя музика нецікава, то хоч що роби, ти не станеш затребуваним. Або потрібно бути попсовиком, у якого тупо вкладають шалені гроші, та й це вже не є гарантією. Адже попса в усьому світі однакова – створюєш формат, вкладаєш і «відбиваєш» кошти. А якраз етнічна музика завжди самобутня й оригінальна в кожного народу.
Намагаємося переживати всі свої композиції разом зі слухачами. Звісно, прагнемо й веселити людей, тому закінчуємо концерти швидкими енергійними композиціями. Але при цьому завжди граємо й повільні, драматичні, атмосферні речі, зокрема написані для вистав. Наша головна мета – це не вразити слухачів своїм виконанням, адже ми й не вважаємо себе віртуозами, та й музика не спорт. Ми хочемо за допомогою звуків створювати певні візуальні образи в головах людей і емоційні переживання. Головне – повністю відкритись публіці, щоб вона потім відкрилася нам і щоб після концерту ми розсталися друзями.
Швидше ми виступатимемо на Дні міста в Стокгольмі, ніж у середньостатистичному українському населеному пункті. Адже в Україні дуже суворий формат шоу-бізнесу, в тому сенсі, що все проплачено для своїх. Оскільки «ДахаБрахи» немає на телебаченні, для більшості людей нас також не існує. Звичайно, інтернет створює ще один досить важливий медіа-простір, проте український масовий глядач усе-таки орієнтується на телевізійні смаки. Цьогоріч на величезному іспанському фестивалі Ethnosur місцева молодь співала пісень разом із нами. Думаю, вони якраз вивчили наші тексти за допомогою всесвітньої мережі.
Наші співвітчизники в основній масі мають дуже низький рівень музичних смаків. Усе це історично зумовлено, звичайно. Здавалось би, «ДахаБраха» насамперед ґрунтується на українській фольклорній традиції, хай вона не настільки проста й очевидна в нашій інтерпретації. Але, хоч як це прикро, більшості потрібне щось простіше. Пам’ятаю, як ми грали вперше в Португалії на фестивалі MED у містечку Лоулé: заздалегідь раділи, мовляв, там багато українців, приємно буде грати для своїх. І справді, на концерті вони зайняли перші три ряди, але, почавши грати, ми побачили в їхніх очах повне нерозуміння. Апофеозом стало коли якийсь вусатий дядько заволав: «Калінку-малінку давай!» Я йому, звичайно, крикнув у відповідь: «Ви точно з України?» Але цей випадок прекрасно показує, що навіть за кордоном нашим людям усе ще ближчими залишаються навіяні довгими роками пропаганди симулякри і сприймати щось нове вони просто не готові.
Україні конче потрібна різнобарвність у всіх сферах, варіативність. Наші здобутки народної культури треба переосмислювати, актуалізувати. Власне, «ДахаБраха» як постмодерністський гурт і намагається бабусиним пісням давати нове дихання. Враховуйте, що автентичний фольклор дуже тісно прив’язаний до якихось конкретних дій або свят – жнив, Різдва, Івана Купала тощо. Обряди зникають – зникають пісні, відмирає цілий пласт культури. А коли ви цю бабусю витягнете на сцену, то в неї затиснеться все, що тільки може, і живої автентики не почуєте однаково.
Читайте також: Людмила Монастирська: Я готова просувати українську класику на Заході
Українська культура набагато органічніша, коли вона твориться українською мовою. Російськомовна українська культура завжди залишатиметься периферією сусідньої країни. Особливо, коли це стосується літератури. Тому мені досить сумнівними здаються тези деяких наших сучасних письменників, котрі пишуть російською, про те, що, мовляв, жодної різниці нема та й узагалі вони так відчувають, але від того не стають менш українськими. Але як кого їх сприйматиме світ? Можна, звісно, як Кіра Муратова, вважати себе космополітом, громадянином планети. Ми, власне, всі є землянами. Але для «ДахаБрахи» передусім важливо лишатися українцями, бо ми хочемо своєю творчістю підіймати самооцінку й дух наших людей.
У Європі публіка набагато відкритіша. Люди приїздять на фестиваль чи концерт уже позитивно зарядженими, вони хочуть насолоджуватись музикою та спілкуванням. А українці можуть «відпустити себе» лише коли добре нап’ються. Ми дуже закомплексовані, не віримо в себе, готові слухати чуже тільки тому, що воно з Москви чи Америки. Це в широкому сенсі суспільна проблема, не тільки музична. На жаль, ми надто довго були рабами, і стати вільними відразу ніяк не виходить. Нині ми досягли хіба рівня звільнених рабів. Щоб змінити цю ситуацію, потрібні покоління, та й то якщо рухатись у правильному напрямку.
Кажуть, що моди на world music стає менше. Мовляв, пік цієї музики припав на кінець 1990-х, та і європейців уже дуже важко здивувати, адже вони бачили все: від австралійських аборигенів до індіанців Вогняної Землі. Але, наприклад, на одному з найбільших етнофестивалів Німеччини, в Рудольфштадті, місце для кемпінгу потрібно бронювати за три (!) роки, інакше доведеться жити кілометрів за 30 від його локації. Тож, незважаючи на загальну економічну рецесію, фестивальний рух в Європі жодним чином не згортається, навіть є всі ознаки ажіотажу.
«ДахаБраха» хоче жити і працювати в Україні. Хоч би як це пафосно прозвучало (а правдиві слова завжди звучать пафосно), тут наша земля, наші родини, вся ментальна й духовна сила, від якої ми підживлюємось і творимо. Я ніколи не бачив дуже щасливих емігрантів. У них може бути достаток, нормальна соціалізація, але… Мені здається, що людина все-таки найпродуктивніше працює на рідній землі. Коли є можливість, треба докладати максимум зусиль, щоб тобі й твоїм дітям добре жилося тут.