Питимуть міцний чай чи каву з печивом із сухпайка. Хтось, можливо, полізе привітати сепарів у їхнє лігво, щоб життя не було нудним і щоб зігрітися. Але грітимуться переважно біля буржуйок. А ще обов’язково згадуватимуть своїх рідних, коханих і друзів. Може, навіть згадають про мене. Втім, я точно про них згадаю, бо останнім часом розумію, як сильно їх усіх люблю, навіть тих, кого майже не знав. І питиму за їхнє здоров’я, і молитимуся за них, щоб усі повернулися додому живі й неушкоджені. Обов’язково неушкоджені, бо нам ще треба стільки всього зробити, стільки сходити доріг, проплисти рік, перевернути гір. Ми так давно не були в Карпатах і не пили «вовчого чаю»! Тому ноги, руки, голови мають бути на місці. Чуєте! Наразі досить смерті й ран. Хай вмирають ті, хто прийшов без запрошення…
На виході з метро на Інститутській якось перепинив дорогу молодий солдат без руки. Легко вдягнутий, розхристаний, стоїть плаче і просить його вислухати. Говорити не може – затинається. Однією рукою намагається розстібнути сорочку й показати свою рану і паралельно розказує, що збирає для друга гроші на протез. Вони всі збирають, цілою палатою, бо хлопець молодий, мав одружитися, а йому ногу відірвало. А протези дорогі, й нікому допомогти. Дайте скільки можете, будь ласка…
Витяг із кишені все, що було, і як заціпило. Тільки коли солдат зник із видноколу, додумався, що треба було спитати телефон, піти в той госпіталь, у палату, побачити того пацана, написати про нього, і народ скинувся б. Купили б усім миром протез, хай би ходив, хай би жив, оженився, народив дітей і тішився ними, а так хто його знає, як усе буде… Один повернувся додому калікою, то жінка, з якою прожив роки, якій слав євро із заробітків, просто зібрала манатки й пішла. Навіщо їй каліка. Та й чи від одного пішла…
Війна вона така, нічого приємного. І скільки ще триватиме – лише Бог знає. Наразі кінця-краю не видно. Хтось бавиться в перемир’я, переговорюється і торгується, а когось розмазують у шанцях, так що й позбирати нічого. Добре, коли в поліетиленовому мішку ногу чи руку пощастить додому доправити. А втім, декому це навіть подобається, декому й на користь. Ні, я не про імбецила в Кремлі та його фанатів-шизофреників, я про наших. Можна багато що списати, багато провернути, високо піднятися. Ми надто довірливі й добрі. Так, наша доброта має межу, але хіба як уже сильно припече, тоді ми готові розірвати. А поки ще терпиться – терпимо. Слухаємо казки, клянемо, лихословимо, але терпимо, вірячи в чудо, що каліка раптом випростається і піде рівно, а бізнесмен перестане торгуватись і стане Месією. Не стане. Міг би стати – вже став би, вже випростався б, уже зробив би те, що обіцяв, і не займався б тим, чим не треба. Війна – добре прикриття. Бо ж бунтувати проти влади, хай навіть поганенької, яку самі обрали, – працювати на ворога.
Можливо, й так, а можливо, варто все-таки доводити справу до кінця, і коли машина барахлить, не їде, то не тільки заливати в неї нове пальне, а ще й деталі міняти. Ті, що зносилися, що вже не можуть працювати, не витримують темпу чи просто не хочуть крутитися як треба. Викидати і не оглядатися. Викинути раз, вдруге, втретє, аж доки не заведеться і не поїде… І до біса демократію та правове поле – у нас їх не було, немає і навряд чи вони скоро будуть, а зрадників і ворогів треба карати, садити й депортувати вже. Завтра буде пізно. Бо єдине, що наразі чітко вимальовується, – це перспектива вкотре кусати лікті, битися головою об лід і оплакувати марні жертви.
Війну треба вигравати і крапка! І то так, щоб більше нікому не захотілося навіть думати, що українців можна ображати. Ворога треба знищувати всіма доступними способами. І на його території також. І хай навіть за перемогу доведеться заплатити несумірну ціну, але всі знатимуть, за що заплачено. Бо надто велика різниця між тим, щоб померти, ховаючись у бліндажі та дотримуючись неіснуючого перемир’я, і тим, щоб загинути, визволяючи власну землю, знищуючи окупанта крок за кроком, кладучи його пачками, вдобрюючи ним безмежні степи і терикони.
Кажете, нікому і нічим воювати, бракує зброї та солдатів? А хто воює в донецькому аеропорту, а хто відправив до пекла тисячі бандюків? Воювати є кому і є чим, треба хотіти, та при цьому не торгуватись і користатись головою. Коли голови немає, а в грудях б’ється заяче серце, можна і з найкращою зброєю опинитися в еміграції. Коли кілька десятків тисяч прикривають власними тілами цілу країну, ще кількасот тисяч вдягають і годують армію, а решта мільйонів насолоджуються життям, киряючи по барах, розважаючися на дискотеках чи просто б’ючи байдики, нічого не буде.
Воювати мусить ціла країна, як один великий організм. Економити, недоїдати, недосипати, всі зусилля кинути для перемоги. Не боятися, що ворог сильніший, бо він має газ, нафту і мільйони ідіотів. Не такий страшний чорт, як його малюють. Страх на війні – не найкращий помічник, і ще невідомо, хто сильніший: п’яний із балалайкою і супертанком чи голодний зі стареньким АК.