“Воєнніє люде”

Подібної думки повинні були дотримуватися всі радянські офіцери, яким доводилося командувати мішаниною «народностей Радянського Союзу». Викладач військової кафедри МІФІ, де вчився редактор нашого відділу політики Анатолій Бондаренко, теж прослужив у Афганістані кілька років (командир роти спецназу, комісований у зв’язку з пораненням). У його рейтингу українці так само посідали чільні місця – поруч із чеченцями, вірменами й узбеками. «Перевага російського солдата – хитрість і навіть підступність, перевага українця – ретельність, – казав воєнрук. – Українці вважають себе нащадками козаків, тому вони не дозволять ворогові перемогти. Єдиний недолік – в українців ніколи нічого не допросишся, і це при тому, що в кожного обов’язково буде «заначено» як не кілька гранат, то позастатутні патрони, приціл чи консерва. В бою, мовляв, придасться».

 

Так історично склалося, що до військової справи в Україні мав стосунок чи не кожен. У часи Хмельниччини найупослідженіший гречкосій переклепував косу в бойове положення і записувався до військової верстви. Внаслідок Першої світової більшість українців знову оволоділи навичками тактики та стрілецької майстерності. Ці навички вповні використано у кривавій громадянській війні, коли в кожного вдома був «заначений» обріз чи наган. Радянська влада тоді змогла здолати опір звичайних озброєних громадян із величезними труднощами. Тому наступне покоління українців, повертаючись у 1945-му до мирної праці, мало обов’язково здавати державі зброю, до якої так звикли їхні руки.

 

 

Українець без зброї – в козацькі часи це був нонсенс. Військовим ставав чи не кожен у тому своєрідному «Дикому Сході», у прикордонні. На гербі Війська Запорозького зображено козака з мушкетом. Герб Київського магістрату в 1500-х роках – не християнський святий і не світський цеховий ремісничий знак. На тій печатці намальована рука з арбалетом. Арбалет – зброя саме міщан, яким доводилося постійно жити поряд із небезпекою. Готовність до повсякчасної війни – це була життєва необхідність і навіть конституція тогочасних українців. Ось як декларує їхні права тодішній гарант свобод Речі Посполитої – польський король (дослівна цитата з тексту козацького літописця Самійла Величка): «А єсли би поляки не слухали нашего королевського заказу і не повстягнулися от чинення малоросіянам кривд і прикростей, то яко воєнніє єсьте люде, так, маючи шаблю при боку своєму і в руках самопал, можете своїх древніх вольностей тим оружієм у поляков доходити». Тобто – захищайте свої права самі власною зброєю.

 

Можливо, саме в цьому праві на повсякчасну самооборону і криється нехіть українців до розбудови власної держави з чиновницьким апаратом. Навіщо держава з її інструментами насильства, якщо ти сам себе захищаєш? Це наше чи то прокляття, чи то унікальна місія – у нас вистачає гарних воїнів і полководців, але мало державних діячів. І знову ж таки – окремі вдалі спроби створити свою державу пов’язані саме з військовими: гетьманат Хмельницького, підпільний державний лад бандерівців, ЗУНР тощо.

 

 

Вражає те, наскільки швидко вживаються у війну наші співвітчизники, які до цього жили цілком мирним життям. «Кадрові військові якраз не воюють – вони ішли в училища, щоб пільги отримувати, – каже колишній лідер УНСО Дмитро Корчинський. – А наш звичайний бухгалтер чи вчитель втрапить в окопи, і раптом зрозуміє, що його покликання – воювати. І його вже не витягнеш. Я спостерігав за такими українцями у кількох конфліктах – спокійні й упевнені, воюють, наче землю орють». «Найкращим моїм призовом був дніпропетровський, – згадував Михайло Крапивенко. – Колишні студенти воювали добре й дисципліновано, до того ж вони єдині з усіх «земляцтв» підтримували один одного, встановивши своєрідне самоврядування. Приміром, вони збирали гроші у товариську касу (про яку не знав замполіт) на випадок смерті чи важкого поранення когось із товаришів». Власне, нічого дивного в такій готовності нащадків козаків воювати немає. Так історично склалося. Дивує тільки, що за народницьким пафосом і жертовністю можна забути й перемоги.