Давид розказує цю історію чотири рази. Ні, це не тому, що Артур Дронь не знає, що розказувати в книжці на сто п’ятдесят сторінок ту саму історію чотири рази не є технічно чи літературно вдалим рішенням. (NB: використовую позивний Артура Дроня, коли говорю про оповідача «Гемінґвей нічого не знає», і біографічне ім’я, коли йдеться про автора прози). Дронь знає — йому не позичати письменницької майстерності. Давид знає, бо він — напрочуд чутливий слухач і ретельний «архівіст» чужих досвідів. Просто саме ця, от саме ця історія, просто цей, от саме цей спосіб її розказати так, щоби її нарешті почули — вони не про літературу, вони про щось більше. Що ж воно за одне, більше за літературу? Наразі назву це цінностями, хоча не зовсім правильне визначення. Наприкінці спробую знайти точніше слово.
Давид знову і знову розказує про загибель свого старшого товариша, наставника і побратима Олександра Коберника з позивним Док. Він навчав батальйон такмеду у Львові, а щоранку на Донбасі ходив окопами й роздавав «вітамінки для спортсменів». 20 жовтня 2022 року під час сильного обстрілу Давид отримує першу контузію, і разом із нестерпним головним болем на нього звалюється повідомлення: на сусідній позиції загинули троє. Один із них — Док. Давида не евакуюють із пораненими, він залишається в групі, котра має евакуювати тіла. Вчотирьох вони несуть два тіла побратимів — по черзі, до «хрестиків». Того вечора Давид уперше після довгої перерви закурив, майже втратив слух і потай ридав за рогом хати.
Цю історію Давид розкаже чотири рази (а ще двічі побачить її уві сні) — акцентуючи на тих самих деталях, не перериваючись, не змінюючи послідовності. Він не вперше осмислює цю подію, не вперше намагається передати її словами, вона стає фіксованим спогадом. Але в ній стає більше не його прямої мови, а мови тих версій себе і побратимів, про які він розказує, менше монологу, більше діалогів, за Давида-тут-і-зараз цю історію починає розказувати він-у-спогадах. Фіналізується знову і знову повторювана історія про загибель Дока тим, що Давид приїде до його вдови та познайомиться з його сином. І жінка скаже: «Ми дуже радіємо, що ти тут. Коли ти зайшов у нашу квартиру, то це так, ніби він сам повернувся додому». Спогад про Дока, Давид-як-спогад переходять на інший рівень: тепер саме тіло Давида стає тим, що мусить зберігати та відображати пам’ять про загиблих. Фінал книжки — й ця фраза виникає відразу після репліки вдови Дока: «Наче просто слова. Але слова роблять вільним». Те, що роблять ці слова з Давидом, скидається на протилежність «вільного»: вони перетворюють його тіло, що пам’ятає, на артефакт, він, втілений, який заходить от у ці двері, є суто спогадом про іншу людину. І не випадково ж розповідь про загибель Дока починається щоразу як історія про те, як Давида вперше контузило. Але ж звучить ця фраза — і звучить вона саме так: «Слова роблять вільним».
Мова (а тим більше доцільна мова і мова поетична) викривлює досвід. У книжці Дроня є одна деталь, настільки ж щемка, наскільки й виразна: Давид розказує, як, відновлюючись після поранення, зближується з дівчиною. Колись вони з Мар’яною вчилися разом, а тепер закохуються, і згодом вона стане його дружиною. Давид намагається розказати їй про всю глибину своїх почуттів, цитуючи вірш Жадана: «Так ми кохали. І нам воздасться». Виявилося, що саме цього вірша дівчина не любить. Давид так і не зрозумів, чому, але пише про це есе, власне, в пошуках «своїх», а не «чужих» слів, які мають означити його почуття до неї. І чим же це есе закінчується? Тою ж цитатою з Жадана, але вже без лапок. Ні, іронія — не метод Дроня, тут сама мова не встигає за пережитим. Водночас поза розповідями про пережитий досвід при цьому вона попросту не існує. Вся наша найкраща проза і найглибша поезія від зими 2013-го — про цю неспроможність мови точно відобразити пережитий досвід. Зцілитися можна, лише розказуючи про свій біль. А словами його не передати.
Один з епіграфів до «Гемінґвея» — цитата з сайту Американської асоціації психотерапевтів про пролонговану експозицію: знову і знову розказуючи про переживання, результат і наслідки травматичної події під наглядом і під правильним скеруванням, можна навчитися контролювати шкоду, якої завдала ця подія психіці. Ні, не зцілитися. Так, зменшити біль.
Повторне переживання — цим є оповідна стратегія «Гемінґвея», як, власне і книжка як така.
І тут насправді звучить дуже потужне послання, яке так чи інакше проговорюється в нашій ветеранській прозі: вона презентує себе як частина життя, а не як частина художньої традиції. Підхід до твору як до частини художньої традиції й підхід до твору як до частини життя — це дуже, ну дуже різні способи читання (ремарка для філологів: це різниця між естетичною й етичною диспозицією).
«Гемінґвей» відразу і категорично озвучує свою відмову від літератури на користь безпосередньо пережитого досвіду. Я не знаю ветеранської прози, яка цього не робила б — і навряд назву зараз таку, яка маніфестувала б це так прямо і безапеляційно (і моя їй за це повага).
Так чого ж не знають і не розуміють Гемінґвей — із Ремарком, між іншим, за компанію?
Давайте для того читати титульне есе (відзначу, до речі, от дуже сильну назву збірника, ефектно й ефективно на 100 %).
Давид завжди мав Гемінґвея за одного з улюблених прозаїків. На фронті він розмовляє з товаришами про романи Гема, цитує їх і переказує. Навіть своєму першому автомату дає прізвисько Ернест. Він бере з собою «старого Гема» на Донбас, бо то не лише символ його юності. Він переживає біографічну спорідненість між собою і Гемінґвеєм, юнаком-поетом, котрого війна сформувала в зрілого чоловіка і зрілого письменника.
Десь після боїв у Торському Гем іде, й Давид залишається під обстрілами сам. Його війна виявилася надто вже несхожою на описану Гемінґвеєм, а головне — на ту, яку той пережив: «Гемінґвей нічого не знає про російсько-українську війну. Ось і все». Герої Гемінґвея, як і він сам, травмовані, ледь не поламані дощенту «чужою війною», котра не загрожувала зникненню їхнього народу, нації. Це війна, яка по всьому передбачає, що її учасник може з неї вийти й повернутися додому, який уцілів, до родини, яка вижила. «А молоді українці воюють, бо мусять. І це війна за наше існування, в якій втекти чи здатися — означає загинути цілій нації».
Гемінґвей нічого не розуміє не тому, що обмежений у самих «ресурсах» письма війни. Його досвід війни — радикально інакший. Запит на «нашого Гемінґвея», який зараз в окопах учиться чесно писати про жахи війни, контрпродуктивний: «Коли я кажу, що він нічого не знає, то визнаю, що й сам знаю небагато. Просто він нам не потрібен». Не потрібен, без питань, Ремарк і поготів. Есе про Бога в окопах (яке я аналізувати не візьмуся, бо вона надто інтимне і найсильніше в цьому збірнику — навідліг сильне) починається дослівно з фрази: «А Ремарк нас усіх обманув».
Вибачте, мушу звернутися до власного досвіду, коли забуксували звичні схеми рецепції письма війни, — без апеляції до нього я не зможу пояснити природу оцих «обманів ремаркових». Я довго не могла зрозуміти, чому, коли розказую письменникам-ветеранам про книжки, що їх писали комбатанти про інші війни, — вони зляться, переважно дуже зляться. Я довго не могла збагнути, чому письменники-ветерани так неохоче читають і коментують книжки своїх колег — і сильно злилася теж. Мені пояснив це відомий професійний автор ветеранської прози: якщо хтось точно описав досвід, подібний до того, який ця людина пережила як екстремальний, то це сприймається як знецінення безпосередньо пережитих страждань. Я почула і зрозуміла. Читаючи це есе Дроня, послідовно відтворювала в голові той роз’яснювальний діалог з іншим письменником-військовим. Оця інтонація «Гемінґвей нічого не знає» — нас зрадили письменники, які писали про війни, через які пройшли, бо то були неправильні війни, — вона глибша і складніша за розчарування в улюбленому авторі. Йдеться про конфлікт спогадів: там, де саме твоє тіло (поранене, контужене, яке важко відновлюється) стає спогадом про загиблого Дока, воно ніколи не буде площиною, на якій пишуть війну гем-ремарки.
Поетична мова (в широкому сенсі), навіть якщо прямо закликає мислити її поза етикою, поза етикою, вибачте не мислиться. Ця мова є своєрідною лабораторією, де проводять усякі-різні експерименти з цінностями. Письмо війни — це лише свідчення очевидця, а й звинувачувальний акт. Мабуть, такі слова все ж можуть зробити вільним.
Ну так, я знову про цінності. Не можу все-таки знайти іншого слова, щоби визначити, на якому ж полі існує і реалізує себе книжка Дроня, бо то вже не література. Най таки будуть цінності.
У першому есе збірника виринає сильна метафора, яка — такі формуються очікування — розвиватиметься протягом усієї книжки. Але Дронь до неї більше не повернеться, і це виявляється навіть більш показовим, аніж якби він зробив її тримальною конструкцією «Гемінґвея».
На пішохідному переході між пологовим і кладовищем. Надто очевидно, скажете, життя — як пряма між народженням і смертю. Надто прозоро, що перехід цей ми всі мусимо здійснювати по кимось ще до нас намальовані дорожній розмітці, звіряючись із сигналами світлофорів, бо тут діє Закон. Та все й очевидніше, і прозоріше. Есе «Дві смуги на вулиці Мечнікова»: «У Львові загиблих солдатів хоронять навпроти пологового будинку».
Давид пише про побратима, який загинув у ситуації, в якій міг би загинути сам Давид, про свою готовність до смерті, про те, як жартують про смерть в окопах, про те, як він просив дядька, який пройшов АТО, щоби його поховали саме на Марсовому полі, бо там — його родина. Так рухається думка, а от тіло того, хто розказує нам це все, судячи з перспективи оповіді, не рухається: він ішов із Личаківської вниз до Пекарської й зупинився. І в фіналі Давид зізнається: ніщо з цього не працює, коли смерть не твоя, коли гине інший. А ти чекаєш зміни сигналів на світлофорі біля пішохідного переходу… Повторюся: Дронь до цього образу більше не повернеться, навіть коли Давид відвідуватиме Марсове поле і може знову звернутися до цієї метафори.
А Гемінґвей, він, знаєш, нічого-нічогісінько не знає про твою смерть — і не дізнається, і йому байдуже. В тому ж і річ — ну, зокрема.
Книжку прози Артура Дроня чекала затамувавши подих не лише я. Потужний поетичний голос, який зазвучав так зненацька насправді й так щиро. Як він почуватиметься в прозі? Відповідь маємо: ця книжка вартувала того, щоби на неї чекали й мали щодо неї високі сподівання.