Чимало українських науковців у 1920–1930 роках змушені були тікати від московської червоної окупації. Хтось рятував своє майно чи боявся бути знищеним за нелояльність до окупантів. А от відомий український книгознавець із унікальною науковою кар’єрою виїхав, прагнучи насамперед свободи в науці. Серед багатьох імен, що доклалися до розвитку книгознавчої української справи, тільки Лев Биковський став найуспішнішим містком між нами та світовими бібліологічними школами. Та його емігрантський шлях виявився й дуже драматичним.
«Все для України!»
Народившись на Черкаській Звенигородщині в родині, що мала польське коріння, Лев Устимович Биковський робив перші кроки в освіті вдома, а вищу освіту здобував у Петербурзі. Причому студіював лісничий фах і відвідував лекції з економіки та географії. Під час Першої світової він потрапив до складу армійських інженерів російської армії, завдяки чому побував у багатьох регіонах імперії та навіть у захопленій на певний час росіянами частині Туреччини — Трапезунді, сьогодні Трабзон. Ці досвіди сприяли Леву Биковському пізніше, коли він долучився до розробок економічної геостратегії майбутньої України.
У Трабзоні 1917 року він долучився до українізації вояків та формування національних частин. Відірвані від України, вони збирали амуніцію та зброю на склади з бажанням усе передати до Центральної Ради за першої нагоди. Причому Лев Биковський згадував, що українські військові частини становили в окупованому турецькому місті найбільш серйозну й дисципліновану силу. Тож коли московити почали грабунок містян, еліта Трабзона звернулася до українців, щоб ті їх захищали. А з підходом турецьких військ українці надіслали до них депешу, у якій ішлося, що місто зайняте українцями, а Україна з Туреччиною не воює. Цей акт дипломатії влітку 1917 року ще геть не оформленої України виявився вдалим, і турки погодилися не штурмувати місто. Українські ж вояки разом з Левом Биковським завантажили наявну в них зброю на судно й відправили до України. Більшості з них забракло місця для евакуації, але вони не зважали, бо гасло «Все для України!» було тоді в усіх на вустах.
У 1917 році Лев Биковський долучився до розвитку українського книгорозповсюдження в Севастополі, заклавши там книгарню київського видавничого товариства «Друкар». Він пише, що «у Севастополі ми застали вже великий український національно-громадський рух серед цивілів і моряків. Від 1905 року він зосереджувався у гуртку “Кобзар”, а від весни 1917 р., з вибухом революції, в новозаснованій “Чорноморській громаді”. Моряки були згуртовані в Головній Українській Раді Чорноморської Фльоти». Лев Биковський за сприяння місцевого осередку земляків, яким була українська кав’ярня в Севастополі, долучився до проукраїнської агітації військових і навіть виступав перед моряками дредноута «Воля», що став згодом флагманом українського флоту.
Джерела сучасної бібліотеки Вернадського
У Києві Лев Биковський спочатку співпрацював із книгарнями, а далі потрапив у вир творення Всенародної бібліотеки — сучасної Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. У своїх спогадах він занотував чимало фактів, як творилася найбільша бібліотека сучасної України. Наталя Полонська-Василенко писала, що ці спогади є «енциклопедією бібліотек Києва» й Національної бібліотеки, бо вся її історія — це здобутки праці таких же ентузіастів, як Лев Биковський. Справді, роботу вели в умовах зміни влади й постійного зменшення фінансування. Для фондів, отриманих у подарунок і викуплених, доводилося постійно шукати нового місця в Києві. Через такі умови молодий книгознавець не раз голодував, та справи не покидав.
Співпрацював Лев Биковський з батьками-засновниками Української академії наук, зокрема своїм земляком Агатангелом Кримським, Михайлом Грушевським, Сергієм Єфремовим, який і почав історію найбільшої бібліотеки України, подарувавши їй першу книжку — «Кобзар» із власним дарчим підписом. Серед перших учителів у науці для Лева Биковського став відомий бібліотекознавець Юрій Меженко. Його організаційний та мотиваційний запал передався й Леву Биковському, зокрема й для міжнародних досліджень.
У Всенародній бібліотеці молодий науковець редагував її перший журнал «Хроніка», який демонстрував успіхи бібліотекарів і містив теоретичні напрацювання. У 1921 році Лев Биковський очолив відділ бібліотеки, який передусім демонструє масштаб національного книжкового скарбу, — бібліографічний. Більшовицький тиск на науку посилювався, і теоретично науковцю ставало тісно в УРСР. Він виїхав до Варшави й одразу ж ознайомився з місцевою книжковою школою, записавшись на бібліотечні курси.
Збагачення українсько-чеської співпраці
Після Варшави Лев Биковський долучився до еміграційних кіл у чеських Подєбрадах і вчився на інженера в Господарській академії. На відміну від більшості інших українських науковців, які працювали в тісному національному колі, Лев Биковський, зацікавившись чеським книгознавством, долучився до місцевої дослідницької школи. Він контактував і провів кілька досліджень у співпраці з празьким книгознавцем, засновником і директором Чеського бібліографічного інституту Ладіславом Жівним. Досвід такої кооперації сприяв побудові Левом Биковським оригінальної книгознавчої концепції. Зокрема, він визначав предметом книгознавства «умови, які викликають життя книги, саме життя її та наслідки від цього життя», а процес використання книг науковець називав «книговиживанням».
Більшість своїх спостережень та ідей книгознавець виклав у серії публікацій під дещо саркастичною назвою «Книгозбірня українського бібліографічного мікроба». Ця вільна від радянської цензури українська книгознавча думка стала значним явищем для науки, і навіть сьогодні ці досягнення зовсім не здаються «мікроскопічними».
Місія — врятувати польську бібліотеку від нацистів і… поляків
Найдраматичніша сторінка життя Лева Биковського пов’язана з Варшавою. Він повернувся до польської столиці, улаштувався там у публічній бібліотеці й вів спокійне дослідницьке життя. У 1930-х активно вивчав польське книговидання й публікував чимало праць, зокрема польською мовою.
Свої попередні студії та досвід Лев Биковський використав і для перспектив України. Він долучився до кола українських емігрантів-інтелектуалів, зокрема геополітика Юрія Липи, Івана Шовгеніва, і створив у Варшаві Український Чорноморський інститут. Ця нелегальна інституція займалася різноманітними теоретичними аспектами майбутньої української геополітики. Вони відпрацювали економічну, географічну й дипломатичні стратегії майбутньої вільної України, більшість із чого знайшло відображення у «Всеукраїнській трилогії» Юрія Липи.
За німецької окупації Варшави Лев Биковський не змінював місця праці й міг би не зазнати ніяких труднощів, якби йому не довелося виконувати обов’язки директора бібліотеки. Його авторитет і здобутки сприяли цьому, проте обставини були не надто сприятливі. З одного боку — німецька адміністрація, яка в умовах поступового програшу війни прагнула грабувати найцінніше. А з другого — польські націоналісти, які готувалися до повстання й дивилися на українця як на потенційного неприятеля.
У своїх унікальних спогадах «Польське повстання у Варшаві 1944 року: спомини очевидця», де вміщено погляд українця на події, Лев Биковський докладно описав, як було важко втримати бібліотеку в той буремний час. Бібліотека ставала і цвинтарем для загиблих, і майданчиком для змов, а її вікна Армія Крайова прагнула використовувати як бійниці. Керівник бібліотеки, щоби зберегти її фонди, як сам відзначав, «старався іти середньою лінією — поступався вимогам повстанців, але одночасно намагався ізолювати Бібліотеку від повстанської акції». Деякі працівники бібліотеки — учасники Варшавського повстання — вважали це зрадою та писали доноси. Одна зі змов недружніх працівників завершилася для Лева Биковського арештом польськими націоналістами й перебуванням у в’язниці під загрозою розстрілу. Причому на спині науковця було написано велику літеру U — українець. Саме з таким написом на спині, будуючи барикаду для повстанців, Лев Биковський дістав важке поранення в шию. Він дивом вижив, а коли вилікувався в шпиталі, був звільнений.
Великою мірою стараннями Лева Биковського вдалося вберегти більшу частину фондів Варшавської бібліотеки, яка досі працює. У хаосі окупації, жаху Варшавського повстання й німецьких каральних операцій, що настали після капітуляції повстанців, бібліотека працювала й контролювалася, на відміну від деяких інших установ, працівники яких порозбігалися. І в цьому факті ми маємо чудовий приклад нашого земляка, який зберіг надбання для сусідньої нації, очоливши установу в дуже важкий період.
Будівля Варшавської публічної бібліотеки в 1945 році
За океаном
Лев Биковський у 70 років
Полишивши Варшаву, Лев Биковський разом із дружиною пройшов табори «Ді-Пі» й у 1948 році потрапив до США. Там продовжив свої книгознавчі студії в Українській вільній академії наук, а з 1950-х років працював у Публічній бібліотеці Денвера (штат Колорадо).
Проживши мало не сто років, Лев Биковський залишив дуже цінні спогади зі своїх книжкових та інших «пригод», і вони значно ліпше доповнюють будь-який біографічний нарис. Водночас часто ці спогади мало не єдині свідчення українця про драматичні історичні події. Леву Биковському пощастило дочекатися також і незалежності України, коли українське книгознавство — справа його життя — нарешті стало вільним, саме таким, яким він його розвивав упродовж усього ХХ століття.