«Його творчість — це наче замерзлі блідо-рожеві пелюстки мертвої троянди на сучаснім українськім шляху, крізь бурю й сніг жорстокої епохи», — писав Євген Маланюк про поезію Юрія Дарагана. А водночас, попри таку сентиментальну оцінку, його називають провісником мотивів, які вповні розкрили поети Празької школи: мужності, філософії чину, історіософських аналогій.
Юрій Дараган народився в Єлисаветграді 1894 року, його мама — грузинка (найімовірніше, це вплинуло на його натуру). Далі — типовий шлях, що не віщував появи першорядного українського поета. Мобілізований у Першу світову, він раптом відкрив для себе українську ідентичність і в роки Визвольних змагань уже командував кулеметною сотнею, був старшиною Кам’янецької юнацької школи. Після поразки — табори для інтернованих, де захворів на сухоти. У таборах було зовсім не до культури, але він зі ще одним ветераном — ад’ютантом генерала Тютюнника Євгеном Маланюком — започатковують самвидавний часопис. 1922 року він переїхав до Праги, вступив до Українського високого педагогічного інституту імені Драгоманова, але закінчити не встиг. 1925 року вийшла перша і єдина збірка Дарагана «Сагайдак», а 1926 року він помер у туберкульозному шпиталі.
А серце в’яне, серце гине,
Немов поранений олень…
А що, як ворог переможе
І меч впаде із любих рук?
«Малуша», Каліш-табір, 2.6.1922
Естетика чину, культ героїчного начала — і раптом меланхолійні настрої, звідки?
Це не можна назвати снарядним шоком, траншейним синдромом Ремаркових хлопчиків. Це явище іншої природи, причина страждань і ментальних розладів інтернованих — не та сама, що у вояків Першої світової, котрі не знали, за що воюють, стикалися з безглуздям війни й намагалися опиратися героїзованому образу вояка, зависоким вимогам, що суспільство до них висувало (про них красномовно написав лейтенант Зіґфрід Сессун у «Декларації солдата»).
Інтерновані вояки УНР страждали й не через те, через що нудяться світом персонажі Хвильового — що принесли себе й ближніх у жертву революції, начебто перемогли, але вийшло зовсім не так, як вони сподівались, і загірна комуна виявилась оманою.
Інтернованим, що воювали за власну державність, не шкода своєї офіри, але жаль, що не можуть і далі воювати збройно, бо зазнали поразки.
Меланхолія Дарагана — вогненна. Червона барва, хоч як дивно, не закликає до дії, а сприймається як спогад про пролиту кров і тому знерухомлює. Його повторюваний мотив: вечір після бою, той, хто гине, — радісний і безжурний, а він лишається живим і мусить ховати мертвих:
А герць гучний був, променистий, впертий.
Мій Боже! Радісно співає сурма…
О, дай же і мені в свій час умерти
Так пишно і безжурно.
«Вечір», Каліш-табір, 3.7.1922
«А серця шалені жевріли вогнем, — Або перемога, або всі помрем», — вигукує його герой. Але що вдієш, коли не вдалося ні те, ні інше? Не змогли ані пишно вмерти під Крутами чи Базаром, ані відстояти Батьківщину, і тепер інтерновані приречені все життя жити зі спогадами про поразку, про втрату держави. Ветеранів програної війни гнітить почуття відлученості від загального плину буття.
Для них час спинився на 1919-му, далі хай би що відбувалося — це не їхня історія: «Сьогодні ранок — мов служба Божа, А я — жебрак на паперті».
Меланхолійна українська душа, схильна співати тужливих пісень і зазнавати поразки — фігура осуду в центральної постаті «пражан» Євгена Маланюка. Дараган теж про це міркує: коли треба було гострити зброю, нація співала журливих пісень:
А ти співаєш про Стамбул,
Про байдаки та бідних бранців,
Що з зойком прокидались вранці,
І з України вітер дув,
І тужно-тужно сльози сьорбав
І танув золотий туман…
Ой, стисне пристрасно аркан
Твоє, твоє співуче горло.
«Співає юний січовик…», Подєбради, 16.1.1924
Таборові реалії, історичні алюзії та колективну ветеранську пам’ять Дараган зафіксував у поезії «З літопису біжучих днів»:
Бисть тишина — в Шипюрні у шпиталі,
Бисть тишина та тіні-козаки,
Що від сухот мовчáзними вмирали…
Бисть тишина безмежної тоски…
Ми знали, що потáй, улюблений військами
Отáман виїхав надовго… Назавжди…
Ми чули, що в серцях лежав могильний камінь
І воском танули гартовані ряди…
І осінь йшла… і плакала безрадно…
Рік двадцять другий — мовчазнúй відчáй…
В табóрі мряка — наче сивий ладан —
І напівтеплий з сахарином чай…
— Хто це робив? — Пригадуєш, не знаєш.
— Чи Гуня, чи Павлюк, чи Гордієнко Кость?
Стояв облуплений, трагічний «Каліш»,
Ридав Nord-West і — нічегóже бисть.
Доробок Дарагана — це пошук слів для невимовного болю поразки й вибудовування історичних паралелей, що надають сенсу подальшій боротьбі.