Відчуття, що ти не просто перетинаєш якусь лінію адміністративного поділу, а потрапляєш в інший світ, з’явилось одразу ж. Із території, де російські окупанти встановили свою так звану таможню, вихід один — у загін, огороджений колючим дротом. І на тлі демонстративно прискіпливого роздивляння паспорта й майже хамського поводження російських прикордонників не вистачає хіба що світла в очі із суворими запитаннями в дусі КГБ: «Чи ви, бува, не маєте на думці розхитувати щасливе життя мешканців Криму?». І це відчуття, як запах цвілі, не полишало майже весь час перебування на півострові.
Про заміну статуї Флори пам’ятником Лєніну в Нікітському ботсаді всі чули? Знайома зізнається, що це, на її погляд, дуже логічне рішення: навряд чи давньоримська богиня весни та квітів змогла б пережити весь цей «ренесанс», що відбувається на її очах. А Лєніну таке — саме те. «Коли я почула пісні, які лунають у парку, різко розхотілося навіть іти в той бік. Через своєрідні мелодії підсвідомо очікувала, що з гучномовців ось-ось полине щось про колони на марші трудових колективів. А для людини, яка не відчуває ностальгії за країною з одним видом шампуні та дефіцитом туалетного паперу, це здається чорною дірою, від якої хочеться втекти». До речі, порівняння не зовсім і фігуральне, радше симптоматичне. Наприклад, у громадському туалеті на центральній площі «міста руськой слави» подбали, щоб враження від заглиблення в, так би мовити, минуле, було повним. Біля занедбаних, без ремонту кабінок свіжі оголошення російською: «Якщо треба помити руки, вода в зливному бачку». Одразу видно, що проблема з водою вирішується тут успішно.
Читайте також: Просвітник із Криму
Але до такого сервісу тут уже звикли. Тим більше іноземні туристи, які до окупації сюди припливали лайнерами, забезпечуючи чи не весь річний бюджет, не пливуть і не летять. І бюджет засихає, як і колись квітучі набережні Ялти чи Алушти: більшість туристичних цікавинок зараз мають дуже сірий та бідненький вигляд. А ось мешканці російських глибинок з’явились у всьому своєму різноманітті: всюди на красивих уступах над морем можна зустріти пенсіонерок із пластмасовими «мильницями» кінця дев’яностих, які роблять, як можуть, селфі з Кримом, що тепер «їхній». І блідих бюджетників, які «охають» про те, що знову не пощастило цьогоріч поїхати до Єгипту. А ще можна побачити георгіївські стрічки в необмеженій кількості, Путіна в різних позах на графіті чи просто парканах та автівки з номерами «ДНР» чи «ЛНР». Хоча якщо машина повернеться до тебе іншим боком, то побачиш уже українські номери, — про гібридність цієї реальності тут знають усе. І живуть як можуть: хтось розчарувався і вже не відчуває ейфорії, хтось усе ще сподівається на якісь преференції як частина російського округу, а хтось із жалем згадує ту автономію, яку схотілося проміняти на каміння з неба. «У якомусь сенсі цих людей шкода, бо вони звичайні, як усюди, шукають, щоб було краще за будь-яку ціну. Але на їхнє запитання, чому ми так гостро реагуємо, важко було відповідати стримано. Чи можна позитивно ставитися до акту воєнної агресії в бік твоєї країни? Ця поїздка була важкою саме через постійний самоконтроль, бо інколи хотілося не просто говорити — кричати. Але таке враження, що там навіть у голубів на лапах пристрої для підслуховування… А люди? Здається, вони вже усвідомили, що живуть не в курортних містах, а на військовій базі…»
Читайте також: Акценти Януковича чи Кремля?
Звісно, щоб підтримувати імідж рятівників, окупанти змушені демонструвати військову міць мешканцям і гостям курортів. Наприклад, виходячи з того легендарного туалету, можна побачити, як над головами людей злітають групи винищувачів. Красиво! І, головне, вже майже неважливо, де ти там мив руки. Це як із непереборною хворобливою потребою постійно поширювати різні фейки щодо України за допомогою своїх «зливних бачків». У бажанні показати жахливе зубожіння населення України вони йдуть майже врівень із деякими умовно українськими «бачками», але виходить у них все ж таки смішніше. Наприклад, мені нещодавно кинули посилання на одне донецьке інтернет-видання. Новина була про те, що «бойовики ЗСУ масово покидають службу, тому скоро України вже не існуватиме». І підкріплено це було чудовою фотографією, де красені-десантники стоять на військовому параді в Києві. Фішка була в тому, що поділився зі мною посиланням той, хто стоїть попереду з прапором, — доброволець із Донецька, який за роки війни здобув бойовий досвід, вищу освіту й продовжує службу вже офіцером. А писав він мені з потяга, який прямував на піврічну ротацію в зону ООС. Каже, сміялися всім вагоном.