Одна з показових новелок зветься «Борхес і я». У ній письменник оповідає про себе як про сторонню особу, хоча й зовсім не чужу. Борхес — це той, кому спадають на думку несподівані речі, які згодом перетворяться на тексти. Йому надходять листи, про нього написано в довідниках, і його ім’я зазначено в переліках лекторських курсів. Натомість Борхесове «я» — своєрідний носій величного імені й основа вітальної компоненти. Якби не було Борхеса, життя того «я» стало б украй безликим. Але своїй славі Борхес завдячує традиції, у яку глибоко занурений. І щойно зникне «я», хіба незначна його дещиця залишиться в Борхесові. Виявляється, Борхес є майстром розкриття всякого штибу подвійності. Окрім того, що талант оповідача дає змогу вправно інтегруватися в структуру тексту, бо авторська присутність помічається, либонь, у стилістиці, йому ще й неабияк удається послуговуватися різноманітними прийомами, за допомогою яких і виникає ефект багатомірності зображуваного. Серед них уява, сон, дзеркальність і таке інше.
Читайте також: Мандрівка вглиб себе
Перечитаймо хоча б есей «Теолог і смерть». Коли Філіп Меланхтон помер, то й не зауважив, що потрапив у потойбіччя, позаяк тамтешня реальність у найменших деталях відтворювала земний побут. Тому релігійний реформатор і далі писав про спасіння вірою й анічого не згадував про милосердя. Тоді до нього явились ангели й запитали, чим викликане таке вперте ігнорування Божої милості. Позаяк він іще не знав, що перебуває на небі, то щораз більше ставав затятим у своїх наполяганнях. І хоча невдовзі речі з його оточення мало-помалу почали розмиватися, навіть це не похитнуло його впертості. Лиш ув’язнення змогло змінити зарозумілу наполегливість. А відтак не забарилось і звільнення. Затим він знову взявся за старе, проте дедалі ясніше помічав, що довкілля почало сильніше відрізнятися від звичного. І ось невтішний стан справ змусив його виправдовувати милосердя. Щоправда, без щирості, так би мовити, з примусу. Урешті лукаві вдавання призвели до того, що Меланхтон закінчив як прислужник у демонів. Отже, справжність у будь-якій справі вимагає відданості. Борхес показує: хоч би скільки перед людиною поставали горизонти вічного, їй усе одно може забракнути здатності їх помічати. Тому варто націлюватися на відкритість неосяжному, а не замикатися в монологічності.
А ось ілюстрація того, як узалежнюються від власної уяви. Про це йдеться в оповіді «Дзеркало, окреслене чорнилом». Один чарівник стає заручником суданського правителя. Щоб урятуватися, чародій пропонує показати властителю небачені чудеса. Штукар креслить на його долоні магічний малюнок, а потім коло й запитує, чи розгледів той там себе. Надалі заінтригований володар уже хотів бачити більші дивовижі, які тільки є у світі. Найдужче його причарувала постать у масці, що з’являлася в подальших сеансах видінь. Якось правитель запрагнув глянути, на що схоже невідворотне справедливе покарання. І вкотре виникла таємнича постать, але коли з неї зірвали маску, то наляканий володар побачив власне лице. Видіння чар невситимої допитливості допровадило його до смерті. Зацікавленість знічев’я — не надто вже безпечна річ. І домагаючись її за будь-що, недовго втратити себе. Так само легко потонути в безодні, бездумно вдивляючись у власні очі в дзеркалі.
Маючи схильність не просто до канонічних історій, а радше до субверсій або й фікцій, Борхес раз у раз постає творцем фантастичних фабул. У «Двійнику Магомета» він розповідає притчу, згідно з якою на небесах роль головного ісламського пророка нерідко виконували духи мусульман, які за життя могли бути колишніми християнами. Натомість справжній Магомет спокусився на те, щоб його визнали Богом, а тому був відправлений у заслання. Виглядає, що часом не стільки звиклі образи чи особи становлять неабиякий інтерес, а й їхні тіньові, другорядні, приховані прояви.
Читайте також: У подвійній неволі
У мініатюрі «Два царі й два лабіринти» показано на перший погляд симетричні події, аж поки з’ясовується, що дещо цілком зрозуміле може стати значно більшою перешкодою, ніж будь-яка заплутана ситуація. Вавилонський цар, власник підступного лабіринту, заради дурнуватої забави залишив у ньому арабського царя. Той там і загинув би, але його порятувало звернення до Бога. Коли він повернувся додому, то пішов війною на ненависника, полонив його й залишив помирати зі страху, голоду та спраги у безкраїй аравійській пустелі. Тож абищо на позір просте часом виявляється значно складнішим за подібні, хоч і набагато плутаніші відповідники.
Невеличкі нариси Борхеса схожі на напади спантеличення. Вони як головоломки, що підлягають не докорінному розгадуванню, а постійному розгляданню з протилежних позицій, коли до кінця не знаєш, до якої маєш пристати. Мабуть, так було влаштоване єство цього витівника, бо з внутрішнього дуалізму він умів витягти орнамент хитросплетінь думки.