Вона пов’язана з тим, що кожна неспромога втілювати ідею незалежності час од часу розбурхує помисли про омріяне місце сили, що наснажує і не відпускає. Читаючи відповідні розділи з «Брами Європи» Сергія Плохія, постійно думається: чого бракує в ситуації, коли потрібно вистояти в черговому цивілізаційному протистоянні? Простежмо ці моменти.
Від XVII століття в умовах польського домінування владні претензії тодішніх потенційних державників були представлені духовною та військово-шляхетською партіями. Позаяк священники Київської митрополії мали здебільшого елементарну освіту, ерудовані еліти й містяни воліли реформувати церкву. А відтак задля збереження свого впливу ієрархи наважилися на унію з Римом. У відповідь це викликало хвилю друкованої полемічної літератури: згадаймо лишень автора граматики церковнослов’янської мови Мелетія Смотрицького, — й формування в Києві не менш значущого, ніж в Острогу чи Вільно, осередку культури на тлі посилення ролі козацтва. Доволі швидко до Києво-Печерського монастиря на чолі з Єлисеєм Плетенецьким із Галичини стікалися друкарі й письменники. Засновано Київське братство і школу. Власне, не Константинополь або Москва, а саме Київ став оазою на перехресті татаро-польського втручання, сприяючи православній реформі. Ще вагомішою подією було те, що за підтримки гетьмана Сагайдачного єрусалимський патріарх Теофан визнав Іова Борецького за київського митрополита.
Читайте також: Могилянська твердиня знань
Виснажена війною з Московським царством Річ Посполита змушена все це неохоче визнавати, щоправда, розхитуючи козацько-церковний альянс. Обранець православних представників у сеймі, обійнявши посаду архімандрита Печерської лаври, усуває козацького поплічника митрополита Ісаю Копинського. Ним виявився син молдовського господаря, польський аристократ і воєначальник Петро Могила. Він послаблює козацько-князівські позиції та береться за трансформацію церковної сфери на католицький штиб. Його «Служебник» систематизує богослужіння, впливаючи на православ’я в подальші 150 років. Хай там як, а подібні непрості зміни давали змогу не тільки плекати сталу ідентичність, а й дивитися на світ із різних точок зору.
Успіх повстання під проводом Хмельницького теж визначав усвідомлення тяглості спадку Київської Русі. Богдана вітали київський митрополит і професори Київської колегії як засновника повноцінної держави, невдовзі знаної під іменем Гетьманщини, нехай і в складі Речі Посполитої. Кінець кінцем затиснута зовнішніми силами старшина, ратуючи за права та привілеї, з православної солідарності схиляє голову перед московським царем, але він так і не присягає їм у відповідь. Як наслідок, ворогів не зменшилося, союзників не додалося, а внутрішні чвари лише загострилися. Згодом вибори гетьмана відбувалися з дозволу царя, а кількість його військ у Гетьманщині зросла. Врешті владу отримала Малоросійська колегія, очолювана російським золотопогонником. Коли мрії Мазепи з’єднати разом зі Швецією поділену вздовж берегів Дніпра країну зійшли нанівець, шанси появи української вітчизни без ідеології православного самодержця зробилися геть примарними.
Українська культура поволі перетворювалася на посутній важіль розбудови імперії. Допіру розквітли барокові доробки Івана Величковського та Лазаря Барановича, як учень останнього Симеон Полоцький своїм письменством долучається до розвою мирської російської літератури. Під началом архімандрита Печерського монастиря Інокентія Ґізеля виходить «Синопсис», де згадано «славенороський народ» і Київ — як першу столицю московських володарів. Після Полтавської битви ректор Київської колегії Теофан Прокопович уже не порівнює Мазепу з князем Володимиром, а затребуваний допомагати Пєтру І закласти підвалини імперії та змінити патріарше правління російської церкви цивільною владою Священного Синоду. На відміну від клерикалів, у старшини довше жевріла ідея старої отчини. Про це свідчать козацькі літописи XVIIІ століття, де фігурують назви «Русь», «Мала Росія», «Україна».
Читайте також: Народження дитинства
Та в епоху Просвітництва анклав Гетьманщини остаточно щезає з мапи Європи, а Російська імперія навпаки зростає, зокрема й завдяки зусиллям українців. Є і приклади. Зробивши неймовірну кар’єру в придворному хорі, що допровадила до близькості з майбутньою імператрицею Єлізавєтою, спочатку козак, а потім і граф Олексій Розумовський добивається гетьманства для молодшого брата Кирила. Хоча той і прискорює прихід до влади Єкатєріни ІІ через переворот, знак удячності правительки звівся до скасування гетьманської автономії. А нащадок старшинського роду канцлер Олександр Безбородько тіснив османів, зарадив упокоренню Криму, брав участь у поділі Польщі. Видно, цим спадкоємцям козацької еліти структури Гетьманщини видавалися неефективними. І вони йшли на імперську службу. Навдивовижу багато з них не збайдужіли до давньої Батьківщини. Проте вона що далі, то більше нагадувала їм мрійливий вирій, оприявнений у міфах чи літературі. Він проступає навіть у Гоголя, проявившись у містерії української реальності, що її не розкодуєш раціональними засобами, бо вона залишається незбагненною фата-морганою.