Внутрішня Молдова

 

Старий ікарус «Одеса–Успенівка» кружляє довкола Одеського автовокзалу. За ним галасливо бігає натовп пасажирів, чекаючи, де він нарешті зупиниться. Юрба суне до платформи №8, готуючись до вирішального штурму.

 

Автобус прямує не до екзотичних місць на кшталт Білгорода чи широко розрекламованих містечок уздовж Дунаю – від прикордонного Рені до «української Венеції» – Вилково. Ні, ми хочемо побачити звичайні села в степу між Дністром і Дунаєм. Це – останній шмат українського «Дикого Заходу». «Осідлі» люди з’явилися тут тільки у 1820-х роках.

 

Довкола буяє зелень Одещини. І якби не нявкання кошеняти в сумці під ногами зажуреної дівчини та п’яні розбірки молодиків на гальорці («Я тє щас в карман нассу, підар!»), все було би по-слов’янському терпимо.

 

До Бессарабії їхати якихось 40 км, і Дністер довгою стрічкою вже тягнеться за вікном. Звідси починається цілком інша історія. Ба, навіть географія. Цей край ще називають Буджаком (із татарської – «кут»). Радше би сказати – покуття, територія між двома великими річками та Чорним морем. До ХІХ ст. тут розстилався, як ще одне море, степ ковили, яким носилися хіба поодинокі вершники кочуючих племен, підпорядкованих Османській імперії.

 

Лише після приєднання у 1812 ро ці до Російської імперії почалася масова колонізація. Безлюдний степ заселявся не тільки переселенцями з України: тут з’явилися німці, болгари, молдовани, гагаузи. Та іноземці селилися на самому півдні, майже біля моря. Натомість глибокий степ освоювали українці.

 

 

Нарешті ми виштовхалися з автобуса. Стара Царичанка! Одразу дихнулося на повні груди, а свіжовибілені дерева привітно закивали. Царичанка нічим не відрізняється від сотень інших сіл України. Ті самі пенсіонери на лавицях, доглянуті городики з квітами, садки. Заснували село вихідці з Катеринославської, Полтавської та Чернігівської губерній. Перші 19 сімей оселилися тут у 1824 році. На Дніпропетровщині й дотепер є райцентр з такою ж назвою. Кажуть, вихідці звідтіля й назвали нове поселення на честь своєї дідизни. Так само, як американці називали свої поселення, дублюючи англійські назви.

 

З головної вулиці Леніна звертаємо на Шевченка. Саме тут колись починалася Царичанка. Та річка Капланка так навесні розливалася, що люди почали селитися вище. От і виникли паралельні вулиці вздовж річки – Суворова, Горького, Леніна, Ком сомольська. Схоже, вітер політичних перемін сюди ще не дістався.

 

Тутешній старожил Іван Мирза сидить біля печі, схрестивши ноги, й натискає клавіші старенького німецького акордеона «Велтмайстер». На ньому картата байкова сорочка. Він дивиться кудись убік ясним, як у дитини, поглядом і великими цупкими пальцями спритно виводить «Молдаванеску». Художній керівник Староцаричанського будинку культури – один із небагатьох молдован цього чималого села, де майже 2 тис. мешканців. Хотів оце сходити до мами – у село Каплуни. Та розпочався дощик, тож подорож доведеться відкласти.

 

 

Каплуни (або ж Кеплань) – начебто недалеко, кілометрів за десять. Можна й на «ровері» за півгодини. Але то вже Молдова. Й пускають туди навпростець тільки на свята. Інакше треба їхати через великий прикордонний пост – а це вже зайвих 40 км.

 

– А що, хіба не можна пробратися повз прикордонників якоюсь стежкою? – з недовірою питаю я, знаючи про сотні випадків переходу нелегальних мігрантів на західному кордоні біля мого рідного Ужгорода.

 

– Піймають! – зітхає пан Іван. – Як не свої, то молдовани. Зараз дуже кордон стережуть.

 

Він починає виводити на акордеоні «Мамину вишню». Вже понад 30 років він в Україні, з того часу, як одружився з царичанкою Варею. Українською розмовляє майже без акценту.

 

У Молдові в Івана Мирзи залишилися п’ятеро братів і всі – музиканти. «Я почав грати на весіллях із четвертого класу, – розповідає він. – Тоді в селі ще навіть світла не було. По 50 весіль на рік. Ех, часи були!» У Старій Царичанці зберігся не тільки Будинок культури, але й жіночий ансамбль «Криниченька». Іван у них – за акомпаніатора. Музикант починає виводити свої акорди. «Кінчай концерт!» – кидає молодша донька Ольга та ставить для гостя глечик із пінистим, аж чорним, вином. «А я вже 20 год не п’ю, – каже господар. – Бо де музика, там і п’янка. А це до добра не приводить. Я й не курю, і не матюкаюся. Як-не-як, у культурі працюю!» – наче виправдовується він.

 

Я згідливо киваю, смакуючи. «Нема кому вже в селі пити, – журиться Мирза. – По чотири гривні просимо за літр. Майже як за воду».

 

 

Дощ робить Стару Царичанку невпізнаваною. Село тьмяніє, втрачаючи кольори. Чорнозем розбухає, й усі дороги, окрім центральної, стають непрохідними. Хіба що в гумаках. Але все одно мусимо йти, бо ж не вік сидіти у цій старій, хоч і затишній хаті, з майже півметрової ширини глиняними стінами та маленькими віконцями. «Якщо за півгодини не виїдемо, то гаплик», – каже Вася, зять Івана Мирзи. «Жигулі» трохи заносить на болоті, та ми таки вирулюємо на тверде. Назустріч бредуть кози й вівці. Їх багато, й вони невдоволено крутять мордами, з яких скрапує вода. Загублене чорне ягня позаду жалібно бека.

 

Овець, виявляється, розводять не тільки на карпатських полонинах. «Вони у нас із давніх-давен», – посміхається Вася. Він працює в Одесі водієм вантажівки, та не перестав бути бессарабом і знавцем тутешньої старовини.

 

І справді: документи свідчать, що в 1875 році на одну родину тут припадало 13 овець, три корови та один кінь. Кожна сім’я мала по 4 га землі. А комуністи казали, що до революції погано жилося!

 

Стара Царичанка була заможним селом. Перші переселенці приїхали сюди заради чорнозему, який новоприбулим нарізали щедрими гектарами, та обробляти доводилося цілину – дикий степ. І хоч земля тут родюча, однак клімат посушливий, вітряний. Намучилися селяни, поки перетворили тутешній степ у мальовничий куток. Усі дерева тут висаджені дбайливими руками. Викопали ставок за селом. Велику школу кількаповерхову відкрили, лікарню. Здавалося б, живи! Та молодь все одно тікає в мегаполіси.

 

У 1930-х роках населення Старої Царичанки сягало понад чотирьох тисяч. Біля неї вже й Нову Царичанку заснували. Та за півстоліття людей тут поменшало вдвічі. А останній перепис 2001 року зафіксував 1800 мешканців.

 

 

 

 

Ми сідаємо за стіл у хаті вчительки Ольги Чудак. Вона місцевий краєзнавець і хоче написати книжку про своє село, де першо-поселенці мали таке саме дивне прізвище, як і в неї – Чудаки. Це буде вже друге видання. Перше вийшло у Кишиневі кілька років тому. До Другої світової війни Бессарабія вважалася неподільною. З 1873 року в імперії існувала навіть Бессарабська губернія з центром у Кишиневі. Але з 1920-х років тутешній край по Дністер відійшов до Румунії. В цілком українському селі відкрили румунську школу й приїхало з десяток румунських урядовців. З’явилося у Царичанці навіть жандармське управління.

 

У 1940 році Сталін разом з Північною Буковиною приєднав до України і Південну Бессарабію. Нарешті в селі розпочалося навчання рідною мовою. Однак ці порядки затрималися ненадовго. В 1941 році з гітлерівцями знову повернулися румуни…

 

Війна обминула Стару Царичанку, не велися тут кровопролитні бої. Ось як описують воєнні лиха царичанські історики: «Де було багато абрикосових дерев, в червні 1942 року дві доби стояли в затінку коні румунської кавалерії, обгризаючи кору». Молодим царичанам довелося воювати на дві армії: хто – в румунській, а хто – в радянській. Кого куди встигли забрати. Із 358-ми вояків додому повернулися лише половина.

 

 

 

Близькі до Царичанки села характерні, мовби з Гоголя списані: Крива Балка, Широке, Старокозача, Черкеси, Великомар’янівка, Розкішне, Благодатне. У Крутоярівці живуть молдовани, у Руськоіванівці – росіяни. Дива та й годі у цій Бессарабії! 175 років пройшло, як переселилися сюди люди з різних країв, а ні одні, ні інші своєї мови й культури не зреклися. І балакає Стара Царичанка, як і їхні далекі предки з Центральної України, – «по-солов’їному», а сусідня Руськоіванівка – «на моґучєм».

 

Молдова – ось вона, під боком, але подружжя Чудаків не було там уже років з десять.

 

– А що я там не бачив? – каже чорнявий Микола, який ставить супутникові антени у селі. Тут вони – чи не на кожній хаті. Спеціально для гостя він вмикає пісні свого улюбленого Джо Дасена.

 

– От дехто каже, що голод 1933 року не був геноцидом, – докопується його дружина Ольга. – То чому ж тоді у нас на Бессарабії голоду не було, коли Одещина вимирала? Адже урожай був однаковий! А просто там хазяйнувала радянська влада, а тут – румунська. Там комуністи все під чисту вимели, та й залишили людей помирати.

 

Свій голод пережила і Стара Царичанка, тільки пізніше – у 1946 році. «Люди гинули, як мухи, – розповідає 78-річна бабця Марія у завитій світлій хустці, склавши натруджені руки на коліна. – А вони ходили по дворах та й вишукували, що тільки можна. І в нас усе зерно забрали».

 

Мовчить. У кутку – ікона з лампадкою, обвита вишиваним рушником. Під нею портрети дітей, котрі роз’їхалися по світах. Залишилася бабця Марія у хаті сама. «Колись городець здавався маленьким: сорок соток. А зараз щось завеликий став», – зітхає.

 

 

Ми йдемо селом з Іваном Мирзою. Назустріч ідуть люди з церкви. Хто пішки, а хто й на велосипеді. Кам’яний храм з двома вежами збудували царичани ще у 1865 році. Дві світові війни пережила СвятоПокровська церква, а в 1970-х її зруйнували. Тепер посеред села – новий храм, знову зведений на кошти царичан. Доглянутий, із садочком. Було б тільки кому туди ходити…

 

Про недавнє комуністичне минуле нагадує в центрі Дошка пошани з порожніми рамками та гаслом «Мы придем к победе коммунистического труда!» Несподівано зустрічаємо бабцю Марію та фотографуємо її на фоні відсутніх передовиків. А вона раптом тихо каже: «І я тут висіла. Ще за колгоспу «Розквіт».

 

Самотній голуб зручно вмостився на голові кам’яного Леніна посеред шкільного подвір’я. Позаду школи – два пам’ятники, мов близнята. Одна стела – загиблим у Першу світову війну, з написом по-румунському. Друга – комуністам, розстріляним уже румунами. «Торік тут дівча зґвалтували», – каже задумано Іван. – Свої ж, місцеві. Зґвалтували і вбили. Вона сиротою була. Чотирьох посадили. Старшому було 28. В тюрмі помер». «Яке безглузддя!» – думаю, розглядаючи жовті пластмасові бірки на вухах корів, які пасуться біля пам’ятників. Поруч – глиняні руїни старої хати. Порожніх будинків у селі – чверть.

 

…Виїхати із села виявилося проблемою. Годину простоявши на дорозі, таки зупинили стареньке авто з літнім подружжям, яке за десятку згодилося підвезти до Старокозачої. Позаду залишалися чи не вперше у житті бачені солом’яні стріхи на хатах ХХІ ст., рівненько, мов під мотузочок, висаджені виноградні кущі Івана Мирзи, вгодована свиноматка з блакитними очима та майже людським поглядом, антени-сателітки на хатах, самотня бабця Марія… І, зрозуміло, чорнозем, який в’язко липне не тільки до чобіт, але й до серця.