Щодо останніх, то вони поки що трохи розмиті, але є. Головна з них – залишити васальне минуле позаду, стати повноцінним членом європейської та світової спільноти, захищати й лобіювати інтерес свій, а не сусіда. На сьогодні цього досить, і мета навіть бачиться доволі амбітною, бо викликів дуже багато. Перший і найголовніший – це зовнішній вектор: із ким працювати, адже у «старій» Європі свої правила. Там покоління лицарів переросло в генерацію банкірів: усе одно з ким мати справу, аби були відсотки й стабільність, а ще треба домовлятись і щоб без кризи.
За кілька місяців до падіння Берлінського муру, у розпал дискусій про перемогу Заходу в холодній війні відомий американський політолог Френсіс Фукуяма написав есе про кінець історії. У розумінні автора він означав перемогу ідеї ліберальної демократії, кінець біполярного світу. Проте світ як у час холодної війни, так і до анексії Криму існував за певними правилами, що були прописані Статутом ООН, Гельсінськими угодами 1975 року тощо. Із початком війни у Грузії, а потім з окупацією Криму Росія перетворила ці угоди разом із нашою основною гарантією – Будапештським меморандумом на нікому не потрібні папірці. Світова система безпеки посипалася.
Насправді глобальна безпекова архітектура давно потребувала реформування – ще від початку 2000-х, коли США перестали бути державою-гегемоном, а Китай почав дихати їм у спину (за останніми прогнозами він наздожене Америку за рівнем ВВП у 2019 році). Проте ані тоді, ані зараз світові «уми» не мають уявлення, якою має бути нова глобальна безпекова парадигма. Держави ліберальної демократії досі не придумали, що робити з авторитаризмами. Хоча Фукуяма, розмірковуючи над власними ідеями 25-річної давності, слушно зауважив, що проблема не тільки в них, а й у демократіях, котрі не працюють як слід. Поки російський ведмідь, остаточно сказавши «нєт», сам довішує собі замків на клітку й відгороджується від зовнішнього світу, західні демократи щосили тримають стіни свого політичного будинку, хоча основні його колони вже впали.
Читайте також: Френсіс Фукуяма про становлення демократії
Росія більше не може вдало контролювати те, що вона вважала власною зоною впливу. Нинішні події в Україні – це намагання відчайдушно втримати свій шматок. У попередній системі світової безпеки ми перебували на зламі інтересів Москви та Заходу, які той часто за умовчанням їй віддавав. Зараз усе залежить від нас. Росія слабшає, санкції можуть остаточно підірвати економічне здоров’я, але тримається. Останні соціологічні дослідження (80% громадян РФ прихильно ставляться до анексії Криму) показують, що росіянам потрібні видовища, а не хліб. На них добре грає Путін, але як довго? Єдине стає очевидним: сил тримати когось іще у Кремля чимдалі менше.
Читайте також: Трансатлантичне перезавантаження
Зараз Україна має реальну можливість здобути міжнародну суб’єктність, стати реальним гравцем світової політичної шахівниці. Єдиний спосіб це зробити – подивитися на Захід. Тоді як «старі» європейці ніяк не можуть відновити в пам’яті жахи фашизму, прикриваючи своє небажання усвідомити реальність діалогом і переговорами, Україна має союзника, здатного допомогти їй остаточно вирватися із зони впливу Росії. Це Польща. Проти неї також почали війну, тільки поляки поки цього не зрозуміли. Останні «касетні скандали», які можуть посварити Варшаву з її трансатлантичним партнером Вашингтоном, були спрямовані саме на це. Адже останні безпекові гарантії, які дав Польщі президент США Барак Обама під час візиту до її столиці засвідчили, що Америка обрала собі основного союзника в питанні відродження трансатлантичних цінностей. Німеччина, яка серед європейських країн була їх чільним носієм раніше, нині зав’язла в суспільному антиамериканізмі та небажанні руйнувати економічні відносини з Росією.
Перезавантаження трансатлантичних відносин саме зараз необхідне Заходові. Агресія Росії загрожує не лише Україні, а і європейцям. Без трансатлантичної єдності протистояти їй буде важко, утім, поки «стара» Європа усвідомить це, може бути пізно. Країни Східної Європи, які добре знають, що таке Росія, розуміють той фактор. Саме Польща, держави Балтії та Україна здатні стати новою опорою, новими носіями трансатлантичних цінностей у Європі. Це може стати новим ковтком свіжого повітря для Заходу і для України. Новою ознакою ХХІ століття.