Влаштовані кризою

У просторому холі Київського міського центру зайнятості навіть у післяобідній час не протовпитися – у будівлі розміщені одразу два районні центри зайнятості: Солом’ян­ський і Печерський. Водієві Олексію Гордієнку залишилося допрацювати до пенсії менше п’яти років. Він прийшов до центру зайнятості, щоб відмітитися, – вже другий тиждень перебуває на обліку. Останні 15 років пропрацював у банку, але потрапив під скорочення. «Шукаю роботу, бо без неї на душі тоскно – не звик удома сидіти. Знайомих звільнили багато, лише з мого будинку четверо стоять тут на обліку: я, мій сусід і ще двоє з інших поверхів. Та й взагалі, бачите, таких, як я, повнісінько». Отримавши талони на прийом із зазначенням точного часу, кияни все одно збираються у чергах: хтось приїхав раніше, когось приймають із запізненням. В очікуванні безробітні заглиблюються у газети з оголошеннями про вакансії.

 

 

Повну базу вакансій столичної служби зайнятості можна переглянути лише на моніторах у центрі зайнятості – доступ до контактів роботодавців мають зареєстровані безробітні, які перебувають на обліку. Увівши пін-код, що міститься на персональній пластиковій картці, отримуєш актуальні вакансії з телефонами підприємств. «Незареєстровані, наприклад, іногородні, які лише проживають у Києві, можуть також ознайомитися з вакансіями, а контакти отримати вже у консультанта, – каже працівник Київської служби зайнятості Людмила Денисенко. – Це робиться для того, щоб запобігти спекуляціям вакансіями, адже трапляються випад­­ки, коли наші вакансії й на вокзалі продають».

 

Роботу в родині Зінаїди Вікторівни втратили і вона, і чоловік. Собі знайшла нову через центр зайнятості – прибиральницею у школі. Сьогодні прийшла, щоб улаштувати чоловіка, але зареєструватися вже не встигає. Вистоявши чергу до монітора, Зінаїда Вікторівна бідкається: «Я ним користуватися не вмію, і ніхто не допомагає, кажуть, маємо самотужки розбиратися. У мене 30 років стажу, кому я податок на безробіття сплачувала?» Але у черзі не без добрих людей, допомогти їй згоджується Тамара, яка теж прийшла влаштовувати на роботу чоловіка. У неї, як і в Зінаїди Вікторівни, ще немає картки з пін-кодом, але знайомі дали скористатися своєю – друзів-безробітних сьогодні, мабуть, має кожен. Тож уводимо пін-код і шукаємо вакансії для слюсаря-сантехніка – таких близько двадцяти. Середня зарплата – 1,5 тис. грн, хоч трапляються пропозиції й на 2,5 тис. Вакансії з оплатою менше ніж тисяча гривень прогортуємо одразу. Крім того, мож­­на зорієнтуватися за місцем розташування роботи та обрати якнайближче до дому. Відтак Тамара роздруковує з десяток позицій із телефонами підприємств, які подружжя почне обдзвонювати вже зранку.

 

Тут-таки, у залі, висить плакат, що закликає людей якнайактивніше шукати роботу самостійно: за допомогою інтернету, газетних оголошень, порад знайомих, листування з підприємствами. «Пошук роботи зазвичай відбувається саме так, – розповідає безробітна Дарина Миронова. – Дані компанії, яку ми знайшли і відвідали, потрібно подати для звіту. У зв’язку з такою кількістю безробітних в інспекторів бракує часу підшукувати роботу кожному індивідуально». Дарина звітує перед центром зайнятості про свої пошуки вже третій місяць. Хоч і має дві вищі освіти й дві іноземні мови в арсеналі, роботи знайти не вдається. «Вакансії є, але заробітна плата не відповідає моєму рівню, – каже колишня викладачка французького коледжу, яка потрапила під скорочення. – Я зараз в активному пошуку, маю по три-чотири співбесіди на день. Хоча допомогу на сьогодні мені виплатили лише за січень, а за лютий–березень затримують. Виникає слушне запитання: за які гроші їздити на співбесіди?»

 

 

 

Українська система соціального страхування від безробіття проходить випробування на міцність. За даними Міністерства праці, допомогу з безробіття в Україні на сьогодні отримують близько 657 тис. осіб. Поповнення страхового фонду передбачене «кризовим» Законом «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення», що набрав чинності 13 січня цього року. Цим законом підвищено розміри страхових внесків, які роботодавці мають сплачувати й відповідно утримувати з працівників. Отже, проблема безробіття вдарила по кишенях навіть тих, хто не втратив роботи.

 

Заощаджують і на умовах звільнення. «Скільки тих, хто приходить з упевненістю, що їх скоротили. Дивимося у трудову, а там «за згодою сторін». Це означає, що допомога з безробіття виплачуватиметься лише за 90 днів після моменту надання статусу безробітного», – пояснює одну з новинок антикризового законодавства директор Голосіївсько­­го центру зайнятості Тетяна Довгопола. А статус надають лише на восьмий день після звернення до служби зайнятості.

Громадські роботи згідно з постановою Мінпраці також стали обов’язковими, щоправда, лише якщо вони відповідають освіті й кваліфікації. Відмовившись раз, недоотримаєш половину грошей, а якщо знехтуєш удруге, взагалі втратиш державну допомогу. Вважається, що громадські роботи – це лише підмітання вулиць, насправді ж до них можуть бути залучені й кваліфіковані працівники, на приклад, бухгалтери. Якщо підприємство не може відкрити вакансію, бо це робота на місяць-два, то вона вважається громадською. У Голосіївському центрі зайнятості перелік громадських робіт вивішують у коридорі. Шукають офіціантку-поко­ївку в лікарню «Феофанія», підсобного працівника у Голосіївський парк і двох охоронців – зарплата не перевищує тисячі гривень. Загалом у Києві станом на 1 березня у громадських роботах взяла участь 241 особа.

 

 

Громадські роботи – це український варіант німецької «роботи за €1». Її пропонують безробітним, яким не вдається знайти роботу самотужки, таким чином забезпечуючи їм мінімальний заробіток.

 

Розмір і тривалість допомоги з безробіття у Європі, як і в Україні, зазвичай залежить від часу, який людина встигла пропрацювати. Але після закінчення цих виплат особи, які не мають засобів до існування, отримують прожитковий мінімум, так званий соціал, що подекуди і робить Захід таким привабливим для мігрантів. Окрім того, багато європейських компаній пропонують навчальні програми і стажування, а митці завжди мають можливість отримати стипендію. Людина «на соціалі» отримує на руки в Німеччині не більше ніж €350, у Франції – близько €450 плюс доплати на дітей. До того ж їм оплачують оренду квартири і страховку. «Спокійно «на соціалі» можна просидіти півроку, потім соцпрацівники починають цікавитися, чи шукаєш ти роботу, – щомісяця потрібно приносити по десять відмов у працевлаштуванні. Людина весь час чимось зайнята: розсилає резюме, збирає відмови. Складається враження, що безробіття – це також робота, – розповів Тижню берлінець Андреас Гайр­­це. – Безробіття в Берліні сягає майже 15%, як ніде в Німеччині. Недаремно його називають найбільш безробітним містом країни».

 

 

 

 

Та попри все, навіть у кризу люди змінюють роботу, причому іноді знаходять кращу, ніж мали. Усе залежить від професіоналізму, бажання працювати і готовності йти на компроміси з працедавцями.

 

Юрій Старков влаштувався за посередництва центру зайнятості головним інженером на завод «Атоммаш», де працює вже другий місяць поспіль. До кризи працював на Бориспільському автозаводі, але той закрився. Юрій Володимирович зазначає, що життя справді змінилося, але в його випадку не на гірше: «Так, зарплата трохи менша, ніж до кризи, зате на новому місці платять не в конверті».

 

Рекламіст Роксолана Авраменко потрапила під скорочення, а потім колишній роботодавець покликав її назад. «Моя рідна агенція запросила мене працювати на проекти як фрілансера, а потім знову оформила в штат, тому я повернулася, – розповідає Роксолана. – Адже і робота, і колектив мене влаштовували. Дуже багато компаній скоротили важливих працівників, але згодом деякі керівники зрозуміли, що обсяг роботи не зменшився, і перепросили скорочених».

Олена Пушкарьова також знайшла роботу під час кризи і дуже нею задоволена – зарплата на тому самому рівні, що була у неї влітку, хоч і прив’язана тепер до гривні. За 25 років стажу інженер-конструктор швейних виробів змінила кілька місць роботи, з останнього звільнилася за власним бажанням напередодні самоліквідації підприємства. «Мене здивувала тиша на ринку праці. До кризи я знала, що легко знайду роботу, – завжди мала дві-три резервні пропозиції, знайомі запрошували перейти до них», – пригадує пані Олена. Піти в центр зайнятості вирішила після майже трьох місяців самостійних пошуків – не влаштовувала або зарплата, або місце розташування. Директорка дизайн-студії, де нині працює пані Олена, незважаючи на кризу, придбала нову програму комп’ю­терного дизайну, розробляє лінію дитячого трикотажу і піддаватися паніці не збирається.

 

Зміни Олена сприймає лише як привід для особистого зростання: «Я відчуваю цілу чергу безробітних молодих спеціалістів за своєю спиною, але це мене навіть мотивує. Я знаю, що матиму переваги, якщо буду професіоналом, добре виконуватиму свою роботу, дотримуватимуся трудової дисципліни і постійно самовдосконалюватимуся». Власне, про такий підхід роботодавці мріяли ще до кризи, тож і зараз від ідеального працівника навряд чи відмовляться.